Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Українська рулетка, або Від чого залежить «слухняність» гривні

2 листопада, 1999 - 00:00

Ще жодного разу, дізнаючись про грядущі нововведення у державній валютній політиці, рядові «власники» національної валюти України не почувалися спокійно і упевнено.

Оскільки майже завжди спрацьовувало правило: сподівайся на краще, а готуйся до гіршого. Ось і тепер звістка про перехід з майбутнього року на режим плаваючого курсоутворення багатьох дуже здивувала. Погано це чи добре? Готуватися до девальвації гривні чи, навпаки, позбуватися доларів? І взагалі, чому Нацбанк відмовляється від своєї ідеї-фікс, якою стверджується, що стабільна валюта — це «слухняна» валюта?

Минулого тижня директор департаменту валютного регулювання Нацбанку Сергій Яременко в інтерв'ю Українським новинам повідомив, що у 2000 році Національний банк, певно, відмовиться від практики встановлення курсового коридору і офіційно перейде до плаваючого курсу гривні. Ці наміри, за його словами, пов'язані з тим, що саме такий механізм курсоутворення здебільшого відповідає можливостям Нацбанку підтримувати стабільність курсу, дозволяючи йому стриматися від витрачання валютних резервів і регулювати валютний ринок монетарними методами, що дають повільніший, аніж інтервенції, ефект. «Ми прагнутимемо не допускати різких змін монетарними методами. Курс може відхилятися на кілька днів, а потім повертатися назад», — сказав директор департаменту валютного регулювання. При цьому особливо наголошено, що можлива відмова від встановлення коридору не означатиме падіння неконтрольованого курсу. «Ми у жодному разі не кинемо курс напризволяще. Відсутність курсового коридору зовсім не веде до вакханалії», — сказав він. Така у загальних рисах позиція й аргументація Нацбанку. Іншими словами, Нацбанк інформує про зміну інструментарію регулювання ринку, обіцяючи не погіршувати кінцевого результату. І при цьому нічого не говорить, заради чого все це затівається.

Тим часом, перші провісники нової валютної політики з'явилися ще під час так званої бензинової кризи. Саме тоді валютний ринок, як і належить будь-якому ринку, чутливо відреагував на зміни у товарній кон'юнктурі та поведінці основних торгових партнерів України. Дешевіюча (відносно долара та рубля) гривня лише повертала товарному і грошовому ринку втрачений баланс — якщо на Заході бензин подорожчав, то і в Україні він також повинен подорожчати, і якщо уряду бракує валюти для зовнішніх платежів (тоді як гривні надмір), значить, дефіцитний долар не може не зростати. Тоді і стало очевидним, що валютні резерви, які є у розпорядженні Нацбанку, більше не можуть обслуговувати фактично «фіксований» валютний курс і фактично законсервовану напівсоціалістичну економіку.

Тут ми зробимо невеликий відступ щодо функцій валютних резервів Нацбанку. Валютні резерви національного банку — це такий собі звичайнісінький «загашник», який є у кожного передбачливого громадянина на чорний день. Ці резерви передбачливі Центральні банки дуже люблять нагромаджувати і зовсім не люблять витрачати. А витрачати їх доводиться лише за одних обставин: якщо потік валюти з країни настільки великий, що загрожує завалити не тільки валютний ринок (у зв'язку з дуже різкою і сильною девальвацією), а й узагалі все грошове господарство (починаючи з банків). У свою чергу, переважання вивозу валюти над ввозом є наслідком двох причин і двох комбінацій. По-перше, якщо експорт товарів менший, аніж імпорт (це — торговий дефіцит), а інвестиції менші від необхідних зовнішніх платежів (а це — платіжний дефіцит). По-друге, якщо імпорт менший експорту, але зовнішні платежі все одно не покриваються валютною виручкою від експорту. Як можна помітити, вирішальним тут виявляється горезвісний платіжний дефіцит (або постійний брак валюти), і для його фінансування, власне, призначаються валютні резерви центробанків. Однак, як можна здогадатися, аж ніяк не завжди центробанки з готовністю фінансують такі дефіцити, оскільки час від часу дуже довго хворі на хронічний дефіцит країни зазнають валютних криз.

Та повернімося до планів Нацбанку. У світлі сказаного вони однозначно свідчать про відсутність у нього бажання і можливостей фінансувати платіжний дефіцит наступного року. Наприкінці травня рівень резервних активів країни міг забезпечити фінансування імпорту товарів та послуг на чотири тижні. Це утричі нижче за рівень, що вважається достатнім у міжнародній практиці. За станом на 19 жовтня валові валютні резерви Національного банку скоротилися до 1 365 млн. доларів внаслідок здійснення НБУ і Мінфіном платежів по зовнішньому боргу, але у порівнянні з травневими показниками вони виглядали трохи краще. Та не тому, що резервів стало більше, а тому, що імпорту стало менше. Що ж до суми майбутніх виплат по зовнішньому боргу, резерви її не покривають навіть наполовину. Причому, на цей період, за оцінками експертів Українсько-Європейського консультативного центру з питань законодавства, потреби у зовнішньому фінансуванні оцінюються у 4- 5 млрд. доларів на рік.

Після кризової осені 1998 року Україна, здавалося б, була здатна стабілізувати ситуацію, зокрема, дещо поліпшити стан платіжного балансу. Загальні потреби у зовнішньому фінансуванні як відображення негативного сальдо зовнішньої торгівлі товарами і послугами і поточного обслуговування зовнішнього боргу у першому кварталі 1999 р. істотно (майже удвічі) знизилися. Це сталося, головним чином, завдяки значному поліпшенню торгового балансу: його сальдо у першому кварталі 1999 р. становило +119 млн. дол. США порівняно з —722 млн. доларів у першому кварталі 1998 р. У січні—серпні сальдо становило +108,4 млн. доларів. Крім того, удосконалилася структура фінансування: понад 40% зовнішніх потреб країни (у минулому році всього 30%) фінансувалося за рахунок безвідплатних надходжень та інвестицій, тоді як частина, що залишилася, — через нові кредити міжнародних організацій та державні резервні активи. Отримавши кредити від МВФ та Світового банку і успішно провівши переговори з окремими кредиторами з приводу реструктуризації, уряд з початку року акуратно виконував поточні зовнішні зобов'язання.

Втім, часткове поліпшення платіжного балансу відбувалося на фоні сильного скорочення обсягів зовнішньої торгівлі (найнижчий показник за останні 4 роки) та зростання боргу (сума його обслуговування у 1999 р. у 2,5 раза більша за торішню). Обсяги імпорту товарів скорочувалися швидшими темпами (на 29,78%), ніж обсяги експорту (на 16,7%). Проте, якщо врахувати дуже високу залежність країни від іморту (обсяг імпорту товарів та послуг до ВВП становить майже 55%) і високу частку імпорту у собівартості продукції основних експортних галузей (металургійної та хімічної), то стає зрозумілим, чому падіння обсягів імпорту енергоносіїв відразу призвело до скорочення виробництва в експортних галузях.

Слід зазначити, що позиковий апетит уряду — не єдиний чинник зростання іноземних зобов'язань країни. Незадовільний стан взаєморозрахунків підприємств України з суб'єктами господарської діяльності близького і далекого зарубіжжя також багато про що свідчить. Обсяг кредиторської заборгованості сягає 20% імпорту товарів та послуг і стримує розвиток нормальних зовнішньоторгівельних відносин. Приріст зовнішньої кредиторської заборгованості за перший квартал 1999 року становив майже 800 млн. дол. США, у тому числі 600 млн. дол. США — фірмам країн СНД, головним чином за енергоносії. У загальному обсязі зовнішньої кредиторської заборгованості прострочена заборгованість дорівнює 40%, а у заборгованості підприємствам СНД та Балтії — 60%.

Оскільки доступ України на ринки приватних капіталів обмежений, єдиним джерелом іноземного кредитування залишаються міжнародні організації. Тому напруженість ситуації із зовнішнім фінансуванням дефіциту платіжного балансу залежить від виконання зобов'язань Україною програм розширеного фінансування (МВФ) та структурних реформ (Світовий Банк).

Загалом, наступного року в України є всього дві альтернативи. Платіжний баланс урівноважиться або за рахунок притоку валюти, або за рахунок девальвації гривні. Тоді у першому випадку необхідно прискорити процеси реформ і активізувати експорто-орієнтовану політику (оскільки фінансові ринки за рахунок ресурсів офіційних кредиторів зможуть забезпечити лише мінімально необхідні ресурси для виплати попередніх боргів). Ну а для реалізації другого сценарію дійсно досить зриву програми МВФ і перекриття каналів надходжень фінансових ресурсів від міжнародних організацій. До речі, ні реально, ні юридично (після офіційного запровадження плаваючого курсу) Нацбанк не зможе цього уникнути.

Ірина КЛИМЕНКО, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ