Від Суслова до Суркова

Продовження. Початок читайте у «Дні» №198-199 за 2-3 листопада 2018 р.

Більшу частину ХХ століття аналітичні центри (також знані як мозкові центри або think tanks) були переважно західним феноменом. Засновані урядами або приватними жертводавцями для надання альтернативних рекомендацій щодо політики та формування процесу ухвалення рішень із важливих питань, аналітичні центри традиційно працювали на принципах свободи совісті та наукових досліджень. В цілому, вони допомагають просувати соціальні та політичні цінності, а також прагнуть зробити внесок у більш нюансоване розуміння різних політичних, соціальних чи економічних питань.

ПЕРЕДІСТОРІЯ

До розпаду Радянського Союзу в Росії не було традиції незалежних аналітичних центрів. Радянський режим не допускав альтернатив панівній комуністичній ідеології та мав нульову терпимість до вільного політичного мислення. Експертні та аналітичні функції виконували різні фінансовані державою та контрольовані комуністичною партією науково-дослідні інститути чи підрозділи, які діяли в межах партійних комітетів, радянської бюрократії, КДБ чи Державного комітету планування (Держплану).

Перші незалежні аналітичні центри з’явилися в Росії в роки перебудови та незабаром після падіння Радянського Союзу. Найвідоміші з них включали «Левада-центр» (створений 1987 р.), Фонд Горбачова (створений 1992 р.) та Інститут економічної політики ім.Єгора Гайдара (створений 1990 р.). Під час президентства Бориса Єльцина західні уряди та приватні жертводавці активно підтримували розвиток незалежних аналітичних центрів та некомерційних організацій у Росії, намагаючись сприяти процесу демократизації країни. Ці зусилля було серйозно підірвано з приходом до влади Володимира Путіна. Закон про іноземних агентів, ухвалений 2012 року, завдав потужного удару російському громадянському суспільству та спільноті аналітичних центрів. 

Посилюючи контроль над незалежними аналітичними центрами та неприбутковими організаціями, Кремль одночасно створював нові можливості для фахівців, які працюють у російських державних дослідницьких установах. Указ президента Дмитра Медведєва від березня 2011 року змінив статус Російського інституту стратегічних досліджень (РІСД) та передав його під юрисдикцію адміністрації президента. 2016 року президент Путін призначив Михайла Фрадкова, колишнього прем’єр-міністра Росії (2004—2007              рр.) та екс-директора російської Служби зовнішньої розвідки (2007—2016 рр.), директором РІСД. Аналогічним чином, у серпні 2015 року Інститут світової економіки та міжнародних відносин Російської академії наук (ІСЕМВ) було перейменовано на Федеральну державну бюджетну науково-дослідну установу «Інститут світової економіки та міжнародних відносин ім.Є.М.Примакова», щоб підкреслити його статус як контрольованої державою інституції.

Широкомасштабні опозиційні протести після сфальсифікованих парламентських виборів 2011 року та президентських виборів 2012 року в Росії переконали режим Путіна активізувати свої пропагандистські зусилля, щоб запобігти самій можливості «кольорової революції» в Росії. Кремль, схоже, виділив значні кошти на ці зусилля зі створення нових, менш академічних та більш пропагандистськи орієнтованих аналітичних центрів, які мали продукувати дослідницькі матеріали, статті та повідомлення в засобах масової інформації на підтримку нової ідеологічної доктрини російської держави.

Режим також використовував численних експертів, журналістів та представників творчої інтелігенції як своїх речників і легітиматорів. Це ознаменувало початок поступового приборкання Кремлем російських аналітичних центрів та їхнього примусового перетворення на рупори режиму.

СУРКОВ, ВОЛОДІН ТА ПЄСКОВ ЯК РЕІНКАРНОВАНА ВЕРСІЯ МИХАЙЛА СУСЛОВА

Путінські «ідеологи» — Владислав Сурков (особистий помічник Путіна), В’ячеслав Володін (нині спікер російської Думи, колишній заступник глави адміністрації президента) та Дмитро Пєсков (прес-секретар Путіна та заступник глави адміністрації президента) — є сучасними послабленими версіями Михайла Суслова, колишнього комуністичного секретаря з ідеології, який провів тридцять чотири роки в Кремлі як керівник радянських пропагандистських кампаній.

Продовжуючи традицію сусловської концепції «розвиненого соціалізму» (яка використовувала тисячі порожніх слів, щоб пояснити, чому комунізм ніяк не наставав навіть за п’ятдесят років після революції 1917 року), путінська камарилья сьогодні вигадує власну «альтернативну реальність» і шукає будь-яких правдоподібних аргументів на виправдання «унікальної історичної місії Росії». Замість того, щоб питати, що потрібно зробити, щоб перетворити Росію на здорову демократію і допомогти країні подолати стійку соціальну несправедливість, московські пропагандисти зайняті пошуками відповіді на запитання про те, що робить Росію настільки унікально непридатною для незалежних судів, вільних виборів, уряду, вільного від корупції, та миру з сусідами.

НЕОКОНСЕРВАТИВНА ДОКТРИНА КРЕМЛЯ

Відповідь Кремля на цю загадку набула форми нової ідеологічної доктрини «суверенної демократії» (демократії без верховенства права, демократичних цінностей або поділу влади), яка потім перетворилася на російську «доктрину неоконсерватизму», що характеризується наступними елементами:

• 1) просування ідеї вищості росіян та російської держави щодо інших народів та прославляння Росії як провідного світового захисника «справжнього» християнства, моралі, сім’ї та інших консервативних цінностей;

• 2) перегляд усталених поглядів на російську/радянську історію та обілення радянських вождів, зокрема Йосипа Сталіна; заперечення відповідальності Москви за масові злочини, скоєні проти росіян, а також інших народів СРСР та інших країн, зокрема геноцид, скоєний у 1932—1933 роках проти українців; прославляння ролі Росії в перемозі над нацистською Німеччиною в Другій світовій війні й замовчування ролі інших країн у цьому успіху;

• 3) заперечення відповідальності Росії за акти міжнародної агресії, зокрема й війну в Грузії 2008 року та подальшу окупацію частин її території, де-факто окупацію Росією частини території Молдови та нинішню неоголошену війну проти України, яка до цього часу призвела до незаконного приєднання Криму та військової окупації східних регіонів України;

• 4) дегуманізація українців; паплюження української культури та мови; поширення наративів про відродження фашизму та антисемітизм в Україні; спотворене представлення нинішньої української влади як маріонетки Заходу, прихильної до неонацистських ідеологій; дискредитація реформ, що відбуваються в Україні після Євромайдану, як некомпетентних; зображення України як «неспроможної» та «корумпованої» держави, яка не заслуговує на західну підтримку;

• 5) обвинувачення Заходу за холодну війну і зображення західних санкцій проти Росії як повернення до «морально збанкрутілої» і «несправедливої» ментальності часів холодної війни;

• 6) критика Заходу за «втрату моральних орієнтирів» і «виродження»; глузування з західних ідей прав людини та демократії; звинувачення Заходу в подвійних стандартах;

• 7) надмірна зосередженість на економічних та політичних проблемах Заходу, які спотворено представляються як непозбувні хвороби суспільства; підтримка антиелітних груп та радикальних правих і лівих ідеологій у Європі та Північній Америці, які часто спотворено представляються як легітимні голоси, що виступають від імені суспільств у цілому;

• 8) критика західних інституцій за їхню неспроможність реагувати на нові глобальні виклики, такі як міжнародний тероризм та міграція, щоб підірвати їхні позиції та авторитет;

• 9) перешкоджання європейській інтеграції; відродження етнічних, культурних, релігійних та історичних ліній поділу в Європі; підтримка сепаратизму в західних державах, які стають цілями для атак.

МОСКОВСЬКІ АНАЛІТИЧНІ ЦЕНТРИ ЯК ПРОСУВАЧІ РОСІЙСЬКОЇ НЕОКОНСЕРВАТИВНОЇ ДОКТРИНИ

Партія «Єдина Росія» відіграла провідну роль у розробці кремлівської доктрини «неоконсерватизму». 2012 року вона відкрила два аналітичні центри — Центр соціально-консервативної політики (ЦСКП) та Інститут соціально-економічних та політичних досліджень (ІСЕПД) — для продукування необхідного аналітичного та ідеологічного підгрунтя режиму Путіна. Останній очолив Дмитро Бадовський, який раніше працював заступником голови відділу внутрішньої політики адміністрації президента.

Напередодні виборів до Думи 2016 року ІСЕПД відкрив допоміжний аналітичний центр Rethinking Russia (RR), щоб доносити політичну пропаганду «Єдиної Росії» до міжнародної аудиторії. Доповіді, виконані RR, мають широке коло читачів і спеціально орієнтовані на західних експертів та журналістів. Наприклад, доповідь «Російська політична система між виборчими кампаніями Державної думи у 2011 та 2016 роках» була направлена до 6000 західних журналістів та експертів. Цей аналітичний центр навіть начебто мав офіс у Брюсселі. 

Ян Ваславський, випускник МДІМО та, радше за все, протеже В’ячеслава Володіна, був його директором аж до 2016 року. Ваславський став керівником аналітичного департаменту секретаріату Думи незабаром після того, як Володін залишив посаду голови адміністрації президента РФ і був призначений спікером російської Думи. Олександр Коньков, колишній радник виконавчого директора Фонду публічної дипломатії ім.Олександра Горчакова, замінив Ваславського в Rethinking Russia. 

Авантюристичний зовнішньополітичний порядок денний Кремля в здебільшого розроблявся і підтримувався Радою з питань зовнішньої і оборонної політики, Російською Радою з міжнародних справ (РРМС), Аналітичним центром зовнішньої політики та «Євразійськими стратегіями». Всі пов’язані з Кремлем зовнішньополітичні аналітичні центри мають тісні зв’язки з російськими секретними службами і, таким чином, виконують як аналітичні, так і розвідувальні функції для Кремля та Міністерства закордонних справ Російської Федерації.

Рада з питань зовнішньої та оборонної політики була створена на початку 1990-х років Віталієм Шликовим — офіцером Головного розвідувального управління (ГРУ) та заступником міністра оборони при Борисі Єльцині. Раду нині очолюють її почесний голова Сергій Караганов та виконавчий директор Федір Лук’янов, який є головним редактором журналу «Росія в глобальній політиці» та науковим директором Дискусійного клубу «Валдай».

Караганов є деканом елітного московського вишу Національний дослідницький університет «Вища школа економіки» та радником адміністрації президента Володимира Путіна. Він є автором так званої доктрини Караганова, тобто стратегії Кремля спиратися на російськомовних мешканців у так званому близькому зарубіжжі (колишніх союзних республіках) як головних гарантів політичного та економічного впливу Москви на своїх сусідів. Караганов відповідає на запитання «як перемогти в холодній війні?» так: «Росії слід нарощувати свої пропагандистські потужності». 

Рада тісно співпрацює з адміністрацією президента, Міністерством закордонних справ Росії, Міністерством оборони та іншими відповідними державними органами. 2017 року вона отримала персональну похвалу від Володимира Путіна, а міністр закордонних справ Лавров наголосив на її здатності «генерувати нові ідеї та забезпечити їхнє відображення в громадській думці, яку вона [Рада] сама й формує, до певної міри». 

Її спостережна рада включає низку бізнесменів та державних службовців, пов’язаних із Кремлем. Серед них Андрій Безруков — відставний російський розвідник та радник президента «Роснефти» Ігоря Сечіна; Андрій Багров — заступник генерального директора «Норильского Никеля» (яким керує Володимир Потанін, член путінського близького оточення); Сергій Брильов — заступник директора державного телеканала «Россия»; В’ячеслав Ніконов — виконавчий директор Фонду «Русский мир»; Юрій Кабаладзе — колишній офіцер КДБ і заступник декана факультету міжнародних ЗМІ МДІМО; та віце-ректор МДІМО Євген Кожокін. 

Раду з питань міжнародних справ (РРМС) було створено 2010 року указом президента Дмитра Медведєва на базі Міністерства закордонних справ та Міністерства освіти і науки Російської Федерації. Її директор, Андрій Кортунов, є колишнім заступником директора Інституту

США і Канади. Наглядова рада РРМС включає кількох високопоставлених російських посадовців, зокрема й міністра закордонних справ Сергія Лаврова, виконавчого директора Фонду Горчакова Леоніда Драчевського, помічника президента Путіна Андрія Фурсенка, ректора МГІМО Анатолія Торкунова і президента «Сбербанку» Германа Грефа. Президію Ради очолюють олігарх Петро Авен, колишній міністр закордонних справ Росії Ігор Іванов, прес-секретар Путіна Дмитро Пєсков, заступник міністра закордонних справ Дмитро Моргулов та Федір Лук’янов.

Зовнішньополітичну доктрину Кремля також підтримують кілька аналітичних центрів у межах МДІМО. Аналітичний центр зовнішньої політики створив доцент МДІМО Андрій Сушенцов. 2017 року він отримав «мега-грант» від російського уряду для роботи над великомасштабними дослідницькими проектами у сфері зовнішньої політики. Того ж року Сушенцов і ректор МДІМО Анатолій Торкунов відкрили ще один аналітичний центр «Євразійські стратегії», щоб консультувати російський уряд та підприємства. Консультативна рада «Євразійських стратегій» включає вже згадуваного Яна Ваславського та журналіста Євгена Примакова — онука покійного російського міністра закордонних справ Євгена Примакова, який також засідає в консультативній раді Ради з питань зовнішньої та оборонної політики, якою керує Сергій Караганов.

Хоча кількість аналітичних центрів у сучасній Росії може створити ілюзію наявності конкуренції поглядів та альтернативних бачень, глибше дослідження показує, що вони складаються з досить вузького кола творців пропагандистських наративів, що носять різні титули як «експерти», «виконавчі директори» або «члени правління» в різних організаціях. пов’язаних із Кремлем. Як показує Таблиця 1, Лук’янов засідає в чотирьох, здавалося б, не пов’язаних між собою установах, а ректор МДІМО Торкунов фігурує в шести організаціях.

Цікаво, що багато пов’язаних із Кремлем експертів та діячів зовнішньої політики отримують запрошення до співпраці з Заходом як представники «ліберальної», «розсудливої» або навіть «демократичної» Росії та як неофіційні канали для спілкування з Кремлем. Однак головна різниця між російською і західною інтелектуальними спільнотами полягає в тім, що перша функціонує за авторитарними правилами й за самою своєю природою включає менше незалежних голосів. Не можна обґрунтовано очікувати на чесну або достовірну інформацію від людей, які живуть під контролем Кремля і головне завдання яких — просувати кремлівський порядок денний.

Кремлівські експерти, як і російські державні засоби масової інформації, є найманцями в кремлівській пропагандистській війні проти Заходу. Вони ніколи не зможуть реально вплинути на режим чи справді серйозно критикувати систему, оскільки їхнім головним обов’язком є служити інтересам режиму. Варіанти професійної діяльності, доступні російським фахівцям на даний момент, обмежені до трьох: 1) служити режиму й процвітати; 2) бути рабськи слухняним, мовчазним та невідомим; 3) говорити те, що думаєш, і зіткнутися з репресіями.

Тому дилема, яка стоїть перед західною освітньою спільнотою, полягає ось у чому: як «вивчати Росію без участі в контактах і обмінах, які в кінцевому рахунку можуть скомпрометувати [північноамериканську та] європейську відданість демократичним нормам та легітимізувати дискурси Кремля, які сформульовані елегантно і спрямовані на західного споживача».