А найбільше покарання - це бути під владою гіршої людини, ніж ти, коли ти сам не погодився керувати.
Платон, давньогрецький філософ, епіграматист, поет, один з основоположників європейської філософії

Як олігархи розбагатіли і чому українці лишаються бідними?

Відгук на інтерв’ю «Дню» професора Еріка Райнерта
3 травня, 2018 - 19:19
МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня», 1996 р.

Україна — досить складний об’єкт для вивчення і для однозначних відповідей; оскільки є носієм безлічі суперечливих, несподіваних, мало зрозумілих зі сторони (зокрема й Європи) проблем і тенденцій. Професор Ерік Райнерт не акцентував розмову саме на проблемах України. Але проблеми, які він обговорював у інтерв’ю з журналістом «Дня» Аллою Дубровик-Роховою, безпосередньо стосуються й України. Зауважу деякі найбільш важливі, як на мене.

1. Професор Райнерт не згадує найбільш болючу нашу проблему — війну на сході, агресію Росії. Але побіжно нагадує про ключовий механізм її розв’язання: «Найкращий спосіб зупинити російське втручання на захід — зробити їхніх сусідів багатшими за них». Цей рецепт повною мірою стосується й України. Багата Україна як головний механізм повернення Донбасу і Криму — теза, з якою згодні й в Україні. Жити в багатій Україні не заперечували б і всі українці. Але постає питання: хто нам завадив бути багатими?

План «А» — незалежність як інструмент ефективного використання накопичених попередніми поколіннями багатств у інтересах усіх громадян, провалився. 

Чому, куди поділося наше багатство? Де воно? На останнє питання відповісти легко — в офшорах. Але чому так сталося? Райнерт є автором популярної книжки «Як багаті країни забагатіли... і чому бідні країни лишаються бідними». Щодо України варто було б написати книжку «Як багата країна стала бідною». Можливо, в новій його книзі буде аналіз цього українського феномену. А поки що спробую дати своє бачення.

Отримавши незалежність Україна у спадок отримала потужну промисловість, сучасну наукову базу, не передове, але стабільне сільське господарство, освічене населення. Хто цим усім багатством мав би розпоряджатись і в чиїх інтересах? Національної патріотичної еліти як консолідованої сили в нас не було. Україна не пройшла через національно-визвольний рух, під час якого така еліта формується, а також вимальовується стратегія розвитку країни. Єдиною консолідованою силою на той час була партійно-комсомольська і господарська номенклатура радянських часів. Вона мала певний досвід керування суспільними і господарськими процесами. Саме вона і взяла в свої руки багатство, яке неочікувано їй дісталось. Про патріотизм, тобто турботу про народ і державу, в цієї «еліти» не варто говорити: не те було її ідеологічне виховання. Капіталізм, бізнес були для них лайливими словами. Самостійно щось створювати вони не вміли. Добре вміли розпоряджатись. І зорієнтувалися вони в нових умовах досить оперативно. Усвідомивши незалежність від Москви, від центральних партійних вказівок і контролю , зрозумівши, що вони є повними і незалежними хазяями цієї країни, вони почали активно розпоряджатись її багатством, перетворюючи політичну владу на владу матеріальну. Президент Леонід Кучма, якому приписують створення олігархату, нічого нового в дійсності не створив. Він відновив у межах підвладної йому країни систему, яка існувала в Радянському Союзі, де влада була головним джерелом матеріального добробуту. Перед розпадом СРСР ця система під натиском індивідуального підприємництва, як започаткування ринкових відносин, почала занепадати. Кучма надав їй нового дихання: в чистому, 100% вигляді поєднав владу і бізнес, точніше — перетворив владу на бізнес. Швидкими темпами народжувалися національні олігархи. Здавалось би, що тут поганого? Національні (!) олігархи будуть зміцнювати позиції України в конкурентній боротьбі з транснаціональними західними компаніями, зміцнюючи тим самим позиції, імідж України. Тобто, як міркував я       — викладач політекономії, вони повинні були бути зацікавлені в сильній, багатій Україні. Це — їхній особистий імідж як представників сильної держави, і це мало б збільшувати капіталізацію їхніх активів. Але ці теоретичні міркування не врахували новий феномен, який виник у кінці ХХ століття — глобалізація.   

У старі часи розвиток капіталу обмежувався кордонами його держави. Ці кордони визначали межі збуту його товарів і послуг. Економічні відносини з іншими країнами здійснювались тільки через торгівлю. Тому капіталіст був зацікавлений у розвитку національного ринку, національного споживача. Інтереси національного капіталу і держави співпадали. «Що вигідно «Дженерал Моторс», то вигідно Сполученим Штатам». Поступово розвиток транспорту, зв’язку, комунікацій, банківської справи руйнували національні кордони. Маючи потужне національне виробництво великий капітал поступово переростав у транснаціональний беручи за основу національне виробництво. В Україні було не так. Український капітал, як і Україна в цілому, з’явились у принципово нових історичних умовах. Українському капіталу не потрібно було з нуля створювати заводи, фабрики, шахти тощо. Все це вже було створено, потрібно було лише його «законно» привласнити. Для цього потрібна була своя держава, свої суди, тобто — своя влада. І вони її отримали завдяки голосам мудрого народу як джерела влади. Завдяки їй вони отримували за безцінь значні частки національного багатства, які давали можливість їм стабільно посідати престижні місця в топ-100 багатіїв України. Це давало їм змогу легко отримувати банківські кредити, а ще краще   — мати власний банк, користуватись кредитами західних банків і тримати в них свої гроші, скуповувати нерухомість по всьому світу, бути бажаними людьми в офшорах. Тобто бути поважними членами глобалізованої економіки. А Україна виявилась такою багатою, що вже більш ніж чверть століття годує не тільки сотню, а й тисячі великих і малих олігархів на загальному тлі занепаду країни. Чи давало все це фору українським олігархам у їхній трансформації в транснаціональні компанії (ТНК)? Ні, тому що в них немає головної складової частини ТНК — стабільного, конкурентоспроможного національного виробництва. Навіть ті компанії, які мають ознаки ТНК (наприклад МХП) , не входять до клубу глобальних ТНК, так як вони ще не вийшли зі стану «первісного накопичення капіталу», коли прибуток і тільки прибуток визначають авторитет компанії. У глобальних ТНК уже давно інша психологія.   

ЩО РОБИТИ? ВИБОРИ 

2. Так що ж робити? Райнерт не дає чіткого рецепту. Але дає досить прозорий натяк. Повернувшись із Білорусі він рекомендує нам «повчитись в Білорусі дечого». І йдеться, певен, не тільки про вдвічі більший рівень зарплати.

Поряд із Білоруссю він згадує і Китай. Що спільного в цих двох країн? Те, що вони є авторитарними державами. І річ зовсім не в «оптимальній швидкості переходу» від комунізму до ринкової економіки. Тому що виникає логічне питання — в чому причина того, що в Україні і в Грузії «всі верстви суспільства... є біднішими, аніж були 1989 року». Річ у формі влади. Але й це тільки половина відповіді. Владу реалізують конкретні люди. Так само як демократія може привести до влади фашизм, так само авторитаризм може повернути до диктатури. Потрібен контрольний механізм, який би не допускав збочень. У Китаї це компартія. А в Білорусі все впирається в особистість пана Лукашенка. Так само як і в Казахстані. Теж у Руанді. В Україні потрібно або розробити механізм відбору позапартійних претендентів на посаду президента, або думати над створенням неофіційної структури контролю за ним.

Ерік РАЙНЕРТ: ...Краще мати неефективну обробну промисловість, аніж взагалі її не мати. Білорусь має перевагу в отриманні дешевої нафти з Росії, володіє складною нафтопереробною промисловістю і продає високоякісне пальне на Захід. У них також є дуже успішний парк інформаційних технологій, ІТ-парк, який був створений без державної підтримки... Отже, Білорусь, яку часто називають «останньою комуністичною країною», — це доволі успішна «суміш» державного капіталізму та успішних високотехнологічних приватних компаній. «Суміш», яка на сьогодні має рівень заробітної плати вдвічі вищий, аніж в Україні

(цитата з інтерв’ю «Дню» «План «А» не спрацював. У вас є план «Б»? від 11 квітня 2018 року)

Невже в Україні немає такої особистості? Я вже якось згадував Національну Академію державного управління при Президенті України. Державна установа ! 150 докторів наук, 400 кандидатів наук; підготували 30 000 магістрів і 10 000 бакалаврів, понад 3000 стажувалися за кордоном. І що? Як це корелюється з загальним занепадом України? Таке саме питання до Міжнародного інституту менеджменту, створеного Богданом Гаврилишиним. Багато лекцій читають закордонні фахівці і, мабуть, за немалі гонорари. А скоро цикл лекцій для наших чиновників буде читати професура зі Стенфордського університету (США) про те, що ай-я-яй як негарно брати хабарі. Чужому навчайтесь? Хтось із політологів пожартував: якщо на корову накинути сідло, вона не стане конем. То хто ж ми? Чому наука в чужих краях і реальність в Україні не збігаються? В попередньому матеріалі Алли Дубровик-Рохової Гаррі Джейкобс (Каліфонія, США) зауважив: «...люди вас не розуміли. Ви не знали про нашу систему, а ми не знали про вас». А чи знаємо ми все про самих себе? І чи хочемо знати все? 

Чому «мудрий» народ хоче ще раз поекспериментувати над Україною, над собою бажаючи мати президентом актора? Президент-актор у США до цього був губернатором штату. А в нас — хай гірше, але інше? Чи не час комусь отямитись? 

ТО ЧИ Є В НАС ПЛАН «Б»? 

3. І останнє. Ерік Райнерт говорить про «розумну спеціалізацію». Згадує Україну, що має приклад «дурної спеціалізації» — експорт сільськогосподарської сировини. Україна має дві переваги «від Бога» або від Природи — географічне розташування і чорноземи. Саме аграрний сектор міг би стати драйвером розвитку України на найближчих 20 — 30 років. Аграрний сектор — це не сільське господарство, до якого його зводять обмежені «фахівці». Це — машинобудування (а це — метал, КБ, сервіс, електроніка), обробна промисловість: зернові, м’ясо (і обробка шкір і вироби з них ), молоко, деревина, луб’яні культури (лише в Житомирській області було 11 фабрик з обробки льону ), рибна промисловість тощо. Це  — біологія (робота з живими організмами), генетика (пристосування сільськогосподарських культур до нового клімату). Це  — хімічна промисловість, міндобрива (наука, КБ, ІТ-технології ). Це — Космос: контроль за посівами. Це — сучасна інфраструктура: дороги, порти, елеватори, склади тощо. Це — безмежне поле для застосування ІТ-технологій. Це — відродження села як підвалин української ідентичності. Це, зрештою  — робочі місця. Це, як на мене, національна ідея — «садок вишневий коло хати». А що таке сучасна хата?

З задоволенням будемо чекати на нову книгу професора Райнерта про Україну. 

 

Руслан ГАРБАР, історик-міжнародник
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments