За крок до... війни за воду

У липні в Африці відбулась подія, яка не привернула уваги українських ЗМІ: Ефіопія почала процес заповнення водосховища ГЕС під гучною назвою: «Велике Відродження Ефіопії» (6 млрд доларів). Історія, як на мене, досить повчальна і для України.

Ефіопія (110 млн людей населення) — суто аграрна країна, яка не має нафти, газу, діамантів та інших найцінніших ресурсів. 60% її експортного прибутку дає кава. 65% населення не має доступу до електроенергії, бо вона просто не виробляється. Логічно, що у молодого, креативного прем’єр-міністра, лауреата Нобелівської премії миру Абія Ахмеда виникла, здавалось би, проста ідея: по території Ефіопії протікає найбільший приток Великого Нілу — Голубий Ніл; необхідно збудувати на ньому потужну ГЕС, яка не тільки забезпечить електроенергією населення країни, а й дасть поштовх до розвитку місцевої промисловості.

Від ідеї досить швидко перейшли до її реалізації і 2011 року на кордоні з Суданом (42 млн людей населення) розпочали будівництво. Ці активні дії не були попередньо погоджені з країнами, по території яких Ніл тече до Середземного моря. Єгипет (100 млн людей населення) спочатку сприйняв це спокійно, не вірячи в реалізацію цього грандіозного проекту. Але коли вже почали вимальовуватися обриси майбутньої греблі, Єгипет всерйоз занепокоївся.

В Єгипті вірять з давніх-давен: «Єгипет — дитя Нілу». І це так: питна вода, вода для сільського господарства серед пустелі, для промисловості — це все Ніл. Інших джерел води немає, на відміну від Судану. Гребля може істотно вплинути на кількість води в нижній течії Нілу. Почались перемовини. Долучився Судан. Спроби Єгипту затягнути хід будівництва були марними.

Єгипет наполягав на збережені існуючого об’єму стоку води на рік — 40 куб. км. Для Ефіопії актуальною була цифра 30 куб. км, тобто стік води має зменшитись на 25%. Спільної мови не знаходили. Єгипет звернувся в Раду Безпеки ООН. Радбез і Генсек ООН А. Гуттеріш вирішили не втручатися: домовляйтесь між собою. Президент Єгипту Ас-Сісі пригрозив: не домовимось — розбомбимо греблю. Запахло першою, мабуть, війною за воду.

А гребля, попри все, росла. ГЕС буде найбільшою в Африці й сьомою у світі. Створювались робочі групи, проводились зустрічі фахівців — реального прогресу не було. Гребля росла. Як і планувалось, Ефіопія на початку липня розпочала процес заповнення водосховища. Наприкінці липня Єгипет і Судан вийшли з переговорного процесу з огляду на безперспективність перемовин.

Ці події — лише один приклад, як небагаті країни, неглобальні гравці намагаються будь-що завоювати своє місце на глобальній шахівниці. Навіть за рахунок своїх сусідів, користуючись виключно національними інтересами, національним егоїзмом. У світі відбувається колосальна колотнеча за його переділ. Падає вплив, авторитет старих глобальних гравців, а нові ще не набули відповідної ваги. Відбуваються неможливі за старими критеріями речі: ОАЕ (араби) офіційно визнали Ізраїль. Панують національні інтереси. Пішли чутки про можливий вихід США із НАТО. Зазнають змін традиційні, усталені принципи світоустрою. Геополітичний вакуум поки нікому заповнити. Пандемія загострила і прискорила ці процеси. І цим намагаються скористатись країни другого ешелону, дбаючи про своє майбутнє.

Ефіопія як приклад має своє бачення майбутнього: «Ефіопія — лідер Східної Африки». ГЕС «Відродження» — ключ до цього. Продаж надлишку електроенергії сусідам може приносити 27 млн доларів на день (!). Діє принцип: «Ефіопія понад усе». На погрози Єгипту А. Ахмед відповів: «Жодна сила не зможе завадити Ефіопії побудувати греблю. Якщо буде потрібно воювати, то мільйони наших громадян готові до війни». До уваги: Єгипет витрачає на оборону 11, 2 млрд доларів щорічно, Ефіопія — 0,35 млрд. Але прем’єр-міністр певен у підтримці свого народу заради майбутнього, незважаючи на всі складнощі сьогодення. І робить свою справу, незважаючи на відсутність міжнародної підтримки. За ним — історія країни, яка ніколи не була колонією; в одному із храмів якої зберігається, як вони переконують, легендарний біблейський ковчег (загадка для науковців і на сьогодні). Це — економічний націоналізм у дії. На прес-конференції 24.07.ц. р. міністр закордонних справ заявив: «Успішне заповнення дамби підвищило авторитет Ефіопії на міжнародній арені». Оце і є геополітичний результат для країни. Не маючи власного виходу до моря, Ефіопія планує створювати власний військово-морський флот. І в цьому її підтримують.

Ще на початку ХХ століття видатний діяч історії українського національного руху В. Липинський запитував: «Де наше життя як нації, котра до загальнолюдської скарбниці поступу має докинути своє слово? Які форми прийняла наша національна окремішність та індивідуальність, без котрих само існування нації виявляється, вочевидь, повним абсурдом і самообманом з боку тих , хто в можливість життя такої нації вірить?» («День» № 147-148, 7-8.08.ц. р.). Минуло майже 30 років існування незалежної України, незалежної нації. Чи з’явилась відповідь на питання, поставлене майже 100 років тому? А ми ж якось існуємо, демонструючи «українське диво»!

Єгипет не тільки воює за право зберегти Ніл як основу життя країни, а й поступово намагається відродити ідею «Великого Єгипту» як центру, як лідера арабського світу, як це було за часів Г. А. Насера. Нагадують: саме тут, на берегах Нілу, зародилась європейська цивілізація. Країна має своє бачення власного майбутнього. І це допомагає їй згуртовувати народ навколо влади. Особливо, коли цю ідею підтримують армія та бізнес. І робить для цього конкретні кроки. Парламент Єгипту дав право президентові вводити війська в Лівію. В січні 2019 року Єгипет разом з Ізраїлем, Кіпром, Грецією, Італією, Йорданією і Палестиною створили форум країн Східного Середземномор’я для освоєння колосальних (122 трлн кубометрів) родовищ газу. У травні 2020 року створено антитурецький альянс, куди крім зазначених країн увійшли ОАЕ і Франція. Країна не на словах «вигризає» своє місце серед глобальних гравців.

У сучасній Туреччині дедалі частіше згадують велич Оттоманської імперії. Панівною ідеологією став так званий неоосманізм. Він передбачає панування в країні мусульманських традицій, що означає відмову від принципів К. Ататюрка про майбутнє Туреччини як світської держави. Перетворення Святої Софії на мечеть всупереч протестам світової громадськості, міжнародних організацій — символ повернення Туреччини до реставрації Османської імперії, до відновлення її впливу у світі. У жовтні 2009 року в Нахічевані створили Раду співпраці тюркських держав зі штаб-квартирою в Стамбулі. Через неї Туреччина намагається позиціонувати себе як лідера тюркського світу — Кавказ, Центральна Азія, власне Туреччина. Активно просуває свої інтереси в Африці; затверджена «Африканська стратегія»; в 17 країнах підсахарської Африки діють її посольства (Україна має свої посольства в п’яти країнах). 26.11.2018 р. припинена діяльність у країні фонду «Відкрите суспільство» Джорджа Сороса. Не дуже зважає на своє членство в НАТО і дедалі менше спільної мови знаходить зі США.

У першому пункті закону Туреччини про завдання МЗС (07.07.2010 р.) Туреччина заявляє про себе як про державу, яка виступатиме в ролі регулятора локальних подій і готова брати на себе відповідальність за долю регіону ба навіть усього світу. Не менше. Туреччина — понад усе!

Ці три держави пов’язані одним регіоном. І їхні національні інтереси не те що пересікаються, а й вступають у гострий конфлікт між собою. Але скрізь переважають національні інтереси.

Інший рівень, але варто нагадати про імперські зазіхання Росії. Ще більш амбітні плани має Китай.

Україна стала членом «Люблінського трикутника» — Польща, Литва, Україна. Це не перша спроба започаткувати осередок формування центральноєвропейського цивілізаційного простору («День» № 163, 10.09.2015 р.). Є декілька варіантів Балто-Чорноморського проекту. Чи вдасться цим країнам перетворити ще одну гарну ідею в реальну авторитетну політику? Для цього кожен із членів «трикутника» має мати певну вагу й авторитет хоча б на регіональному рівні. Найперше це стосується України. У нас немає Нілу, але є Дніпро, який міг би стати віссю для формування нової, центральноєвропейської цивілізації з новими цінностями, позаяк стара Європа уже втратила спроможність висувати мотивуючі гасла для світу ХХІ століття. Для цього Україні доцільно мати свою стратегію. Колись відомий іспанський філософ Ортега-і-Гассет (1883 — 1955 рр.) сказав: «Держава — це насамперед план дій, програма розбудови... Держава невід’ємна від проектів життя, програми дій або поведінки». І додав: «Право на політичну єдність дається не минулим, а майбутнім. Не те, чим ми вчора були, але те, чим усі ми будемо завтра — ось що об’єднує нас у єдину державу». Понад 60 бізнесових, політологічних організацій намагаються розробити стратегію розвитку України на 30 років, якими ми маємо бути завтра. Певен, що розроблять. Але скільки таких обґрунтованих стратегій було вже розроблено і надано суспільству?! Не вистачає лише однієї деталі — реального носія політичної волі, який би взявся за її реалізацію, чиї інтереси простягалися б аж на 30 років, а не тільки до наступних виборів. А може, нам запросити Абію Ахмеда із Ефіопії? У нас же ще не було керманичів із Африки (жарт).

Ще на початку ХХ століття видатний діяч історії українського національного руху В. Липинський запитував: «Де наше життя як нації, котра до загальнолюдської скарбниці поступу має докинути своє слово? Які форми прийняла наша національна окремішність та індивідуальність, без котрих само існування нації виявляється, вочевидь, повним абсурдом і самообманом з боку тих , хто в можливість життя такої нації вірить?» («День» № 147-148, 7-8.08.ц. р.). Минуло майже 30 років існування незалежної України, незалежної нації. Чи з’явилась відповідь на питання, поставлене майже 100 років тому? А ми ж якось існуємо, демонструючи «українське диво»!

Глобальні події, каталізатором яких виступає COVID-19, надають Україні ще один шанс стати державою, в розвитку якої був би зацікавлений світ. Чим Україна може бути цікава світові упродовж найближчих 10 — 20 років? Адже світ — це не лише Європа, яка якось проживе і без України...