Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Зоя ЛИТВИН: «Школа – це дуже суперечливий «бізнес»

8 серпня, 2019 - 19:07

Через три тижні і один день закінчаться шкільні канікули. Кожен з нас колись пройшов цей шлях: школа—парта—вчитель. Але в кожного різний досвід, і різні спогади. Часто наш успіх в житті, професії і навіть особистому житті залежить від того на скільки хорошим був вчитель у школі. Про роль вчителя в житті сучасних дітей, і якою може бути українська школа сьогодні і чому вчити в Україні сьогодні   — це «так собі бізнес», ми поговорили з засновницею та головою ГО «Освіторія», головою журі і організатором премії  Global Teacher Prize Ukraine, фундаторкою та ідейною натхненницею Новопечерської школи, а віднедавна — першою українкою в рейтингу жінок-підприємців, які сприяють реалізації глобальних цілей ООН, Зоєю ЛИТВИН. Розмову почали, власне, з обговорення премії WE Emprower Challenge:

— Я не дуже вірю в премії. Хоча сама організовую  Global Teacher Prize, ніколи не подавалась на конкурси. Навіть коли мені подзвонили з ООН і сказали, що до нас потрапила ваша кандидатура як номінантки жінок-підприємець, які допомагають досягати глобальні цілі ООН,  подайтеся, будь ласка, я відкрила анкету, побачила, що роботи на чотири години (Усміхається.), і подумала спочатку, що, можливо, це мені не треба. Там були складні глибинно-філософські питання від «нащо воно вам треба і ваша місія?» до «доля в статутному капіталі, і підтвердьте це бухгалтерськими балансами вашої компанії». Згодом мені надійшло  вітання, що я потрапила в 150 фіналісток регіону, потім у топ-25 вже всесвітніх фіналісток, але я все одно не очікувала. І коли вже була на відпочинку, мені прийшов лист, що я одна з п’яти переможниць. Це приємно!

— Тобто вас хтось номінував на цю відзнаку?

— Це відкритий конкурс, і подаватися може будь-хто, хто відповідає критеріям. Звичайно, вони самі ще дивляться, кого номінувати, хто підходить.

Я так розумію, мене номінували. Я не знаю, хто саме. Думаю, це пов’язано з тим, що проекти нашої команди вже в Україні отримали винагороду по глобальному договору ООН.

Ви матимете виступ в Нью-Йорку на Глобальній асамблеї ООН. Вже знаєте про що говоритимете?

— Ні. Лише вчора мені прислали квитки і бронювання в готелі, цього тижня будемо говорити про програму. Я знаю, що для фіналісток цієї нагороди готують дуже цікаві зустрічі. Я дивилася, як це відбувалося минулого року. Були зустрічі з успішними жінками, президентками, підприємцями, дипломатами...

Ви — перша жінка з України, яка була номінована в цій категорії в ООН. Це все-таки й майданчик для просування України в такий потрібний і складний для нас час. Ви вже думали, як скористаєтеся цією премією в майбутньому?

— Системно поки не знаю, але, звичайно, сама премія для мене особисто — це можливість навчання і популяризації не лише тих проектів, які ми з командою робимо, а й загалом української системи освіти, і тих змін, які в ній відбуваються. Насправді в ООН і партнерських організаціях ООН є цікаві ініціативи, які можна було б привести в Україну. Або ж цікаві спікери й експерти, яких можна було б запросити. Наразі я вивчаю цю тему, допитуюся в організаторів, з ким матимемо зустріч, хто делегати з’їзду, готуємо «план атаки».

З іншого боку, я людина, яка ніколи не номінувалася — і цього року у мене неочікувано — «Жінка України в середній освіті», для мене — це шматочок натхнення. Я вірю, що мотивація, вона внутрішня і перш за все надихають ті проекти, які ти робиш і те, як реагують на них діти і суспільство. А коли є така винагорода — це додатковий ковток натхнення і мотивація не лише для мене.

— У вас номінація в категорії підтримки досягнення глобальної цілі ООН, якісна освіта, подолання нерівності шляхом освіти.

— Не зовсім. Глобальних цілей ООН всього 14. Це ті цілі, які ООН як організація хоче досягнути. Як вони пояснювали мою перемогу     — своїми проектами я прагну досягти три цілі — якісна освіта, запобігання соціальної нерівності (у мене це відбувається через освіту) та партнерство задля сталого розвитку.

Наприклад, проект «Новопечерська школа», є зразком якісної освіти, завдяки якому вдалося реформувати українську  систему освіти. Не лише нашим 500 дітям гарно в Новопечерську. Цим досвідом ми поділилися з Міністерством, як тільки створили новий навчальний план, виділили експертів робочої групи, навчаємо вчителів, і так рухається реформа Нової української школи (НУШ).

Друга ціль — подолання нерівності через доступ до якісної освіти — кілька речей вони відмітили: стипендіальна програма Новопечерської школи,  наша програма з дитячими будинками, коли ми даємо дітям не одяг, апельсинки і мандаринки, а першу професію і доступ до якісної освіти. Так само, це I-learning, яка допомагає дітям, у яких немає коштів на репетиторів, підготуватися до здачі ЗНО.

На жаль, навіть не всі діти отримують у школах підготовку, щоб його скласти. Найкращі діти з найкращими балами — це, як правило діти, які працюють додатково з репетиторами. У нас ця платформа безкоштовна і нею користуються багато дітей по території України та за кордоном. Навіть діти наших заробітчан, також Крим та зона ООС, звідки абітурієнти також готуються до вступу у нас. Це безкоштовно, інтерактивно, весело. Третє — це партнерство заради сталого розвитку. Я обожнюю працювати в освіті, мені здається, тут неможливо вигоріти, тебе надихає все, ти відчуваєш, що твої справи потрібні. Тобто, куди не постукаєш, завжди відкриють. На наші проекти у нас є партнери. Коли ми зрозуміли, що ми охопили 12 дитячих будинків і фінансового ресурсу не вистачає зростати далі.

Новопечерська школа — це бізнес, прибуток від якого інвестується в інші проекти Освіторії.

Всі наші благодійні проекти з сиротинцями ми утримуємо за рахунок оперативного прибутку Новопечерської школи. Наразі у нас 24 гуртки, із них 14 інтернатів, які ми підтримуємо разом із нашими партнерами. Наше завдання            — створити для дітей навчальний план, знайти викладача, обладнати майстерню. Партнери разом із командою приїздять, сплачують зарплату викладачу, інвестують в обладнання майстерні, матеріали для дітей. Діти навчаються бути кулінарами-кондитерами, отримують професії, які їм цікаві.

Це для мене правильна формула благодійності, коли ми не робимо, людині тимчасово краще, а робимо краще саму людині. Чи, як кажуть у Біблії, дати не рибу, а вудку, і навчити нею користуватися. Це надихає нас і партнерів. Їх дуже багато, наприклад, International Women Club (клуб жінок-дипломатів), які підтримують наші проекти, українські компанії з легкої промисловості, всі свої. Для компанії — це можливість надихати свою команду, бо це об’єднує людей. Коли ми не просто виробляємо класний одяг чи не просто продаємо побутову техніку, а й ведемо добру справу.

— Скільки років проекту «Новопечерська школа»?

— Цього року вже п’ять. А програмі — «Перша професія» (найдавніший наш проект), вісім.

Чи розуміли ви, створюючи Новопечерську школу, що це буде не комерційна історія? Що це буде про проект, який буде підтримувати благодійні проекти?

— Все ж починається з бізнес-моделі. Школа — це дуже суперечливий бізнес. Якщо розглядати фінанси, то  у вас завжди буде 20 варіантів, куди проінвестувати кошти і отримати більший і швидший прибуток, ніж заінвестувати ці кошти в школу. Тобто школа — це поки що бізнес, який окупається набагато довше, ніж будь-що інше. Період окупності у нас 12—14 років, а інвестори шукають — 4—6 роки. Те, що більше восьми, уже нікого не цікавить.

— Причина цього — недостатній платоспроможний попит в Україні?

— Дуже багато шкіл працюють «по сірому». Виплачують викладачам платню в конвертику, що не наша історія. Це зовсім інший рівень витрат. Багато країн пішли вперед в освітній системі не через державу, а систему приватних шкіл. Наприклад, Туреччина зробила пільги для бізнесу, який інвестує в приватні школи, чи дарує землю державним школам, чи бере під крильця на утримання державну школу. В Туреччині великий відсоток приватних шкіл, і це стимулює держава.

Цікаво, коли ми вивчали досвід Туреччини, один мудрий турок (місцевий медіамагнат) заінвестував у мережу прекрасних шкіл, сказав: у нас в Туреччині прийнято інвестувати в школи, і це важлива відзнака, в Україні у вас прийнято інвестувати у свою футбольну команду, я цього феномену не розумію.

В Україні, якщо дитина йде в приватну школу, гроші, які були видлені в бюджетній системі, зникають. За кордоном, як правило, якщо дитина йде в приватну школу, гроші, які держава сплачувала за її навчання, перепрямовуються за нею. Це сприяє розвитку приватних шкіл.

— Скільки обходиться державі підготовка одного учня і, відповідно, у вас в Новопечерській школі?

— Собівартість такого навчання ми прораховували минулого року. Якщо говорити, у нас, включаючи форму, триразове харчування, поїздки, планшет, який видається дитині, підручники, які ми закуповуємо, вся амортизація обладнання школи — під 9 тис. дол. на рік. Дуже дорого.

Для держави — 15 тисяч гривень на рік у місті, і 45000 гривень — у селі.

А ціна, яку оплачують батьки?

— Весь повний пакет — 10 850, якщо ми говоримо про учня від п’ятого класу і старше. Якщо ж початкова школа — 12 600. Прибуток невеличкий, але при цьому він інвестується в інші добрі справи.

Цікаво, коли ми стартували з Новопечерською школою, то в Україні приватні навчальні заклади мали пільгу на прибуток. Попрацювали пів року, стартував новий податковий кодекс, який цю пільгу скасував. Це ще на три роки зсунуло термін окупності нашого проекту.

В бізнесі є поняття імпакт-інвестування, мені здається, що школа наразі — це імпакт-інвестування. Тобто заробити на школі не можна, але ти можеш проінвестувати в школу, і твої гроші точно збережуться. Вони не зменшаться, просто твій прибуток буде в інших речах. Я кажу, що наш прибуток буде в тому, ким будуть наші випускники через п’ять років, яке суспільство вони творитимуть. Все дуже прагматично.

— Компанія, яка проінвестувала кошти, бізнес вашого чоловіка?

— Не повністю. В нього близько 5 акціонерів, і він один з них. Має бути готовність акціонерів. Не витягати інвестовані величезні кошти в школи, а дозволяти далі спрямовувати ці кошти на розвиток освіти держави в цілому.

— Скільки на першому етапі проінвестовано?

— Якщо обраховувати землю і будівництво і піонерський шлях, який ми проходили — десь під 20 млн доларів. Частина з них — кредитні.

— Навіщо вам це було?

— Всі девелоперські компанії, які мають будувати школу, вони платять хабар куди треба, і ніколи цю школу не будують. Тому що це дорого. Але хтось же має задавати приклад, і розмикати це коло. Насправді після нашого кейсу будівництва Новопечерської школи на ринку з’явилося багато послідовників.

Я можу назвати 5-6 девелоперів, які замість того, щоб платити хабара, і вигнати на цьому місці ще одну висотку, зрозуміли, що треба будувати школу. Десь вони зрозуміли, а десь їх запитували потенційні клієнти: чому ми маємо купувати квартири у вас, якщо за ту ж вартість можемо купити житло в Липках, де школа є? 

Щороку я консультую близько трьох компаній, які вирішили будувати школи.

У мене є естонський приятель-філософ, я його називаю своїм наставником та вчителем Юло Вооглайд. Він був одним із тих парламентарів, які допомагали Естонії вийти з Радянського Союзу, пережити і знайти свій шлях. Так от вони з дружиною засновники школи  «Колегія Старого Талліна». Сам він філософ і спеціаліст з реформації цілих систем. Він мені колись сказав, що систему можна змінювати двома способами: створювати «пілоти», прецеденти нової кращої системи. Другий — нарощувати кількість агентів змін. Власне, все, що я роблю  — це і «пілоти», і агенти змін у світі.

Школа — це шлях. Після всіх дозволів, які ми отримали, щоб не будувати  типову школу за нормами 1974 року, а створити новий проект і погодити його, іншим девелопрам легше отримувати дозволи на їхні школи. У них з’явилося більше бажання і їм стало менш страшно. З них теж вийшли агенти змін, які розуміють, що будувати школу — це вигідно.

Я завжди кажу іншим девелопрам, що питання не лише в іміджі компанії, а в тому, що буде легше продавати свої квадратні метри, якщо у вас є ще й соціальна інфраструктура. Але, звичайно, це довго. Так само іншим школам, коли вже є досвід Новопечерської  —  працює метод проектів, інтегровані курси, —  легше приїхати, понавчатися і повезти до себе в місто. Агенти змін     — це вчителі, з якими ми працюємо.

— Як ви починали? Хто складав начальну програму? Ви ж не мали до цього педагогічної освіти (хоча вже маєте)?

— Коли я зайнялася проектом школи, то зрозуміла, що треба йти вчитися на педагогіку. Ця освіта мені була корисна. Я здобувала її в Україні, в університеті Бориса Грінченка (Муніципальний педагогічний університет). Там була лідерська програма саме для управлінців в сфері освіти. Корисним був не лише навчальний план, а перебування серед реальних педагогів, голів управління освіти. На той час я взагалі працювала в маркетингу. Насправді школою я займалася потрошку, я знала, що у компанії була ідея збудувати школу. Я, як маркетолог вирішила дослідити ринок. Прийшло розуміння, що сучасних хороших шкіл в Україні декілька. Наприклад, американська, французька, німецька школи. Але навіть, якщо українська дитина туди потрапляє за 12 років вона виросте німецькою дитиною. А сучасної української школи не було. Були лише радянські і певні непогані авторські школи, але за рахунок них ти не зміниш систему освіти. Авторська школа живе і працює доти, доки там сидить унікальний педагог — автор. І це не система, а все-таки світогляд того ж автора.

Ми вирішили, що потрібно робити школу, як систему, і щоб вона була місцем щастя для дітей, які будуть навчатися там. Вона одразу була прецендентом для реформи освіти в країні в цілому.

Я зрозуміла, що за 40 років недофінансування цієї сфери немає у нас експертів, які можуть творити сучасну програму. «Зіроньки» не йдуть в педагогіку, а якщо йдуть, то їх швидко вимиває на рівні 2-3 курсу.

Крім того в університетах вивчають те, що дуже застаріло давно. Ми зрозуміли, що треба партнеритися з іншою успішною освітньою системою.

Успішними шкільними системами у світі вважаються  — Фінляндія, Японія, Канада, часто потрапляє Корея, Сінгапур. Останні 2—3 роки — Естонія. Фіни — територіально до нас близько, але ментально зовсім інші, японці — тим більше.

Канадійська ж система освіти абсолютно підходить для емігрантів з азійських країн, італійців, для української діаспори, яка там перебуває. Окрім того, Канада дуже тепло ставиться до України, тому вирішили партнеритися з Канадою.

В перший рік роботи до вимог українського плану ми адаптували методи, як подавати український план, але канадійськими методами.

Сучасна школа — це не про ті знання, які треба напхати дітям, а вона про те, як ти викладаєш. Це і метода, атмосфера викладання, навички, які в дітях розвиваються. Для цього потрібні правильні методи, а радянські вже не працюють. Вони були дуже класні 60 років тому, але не зараз.

— Де наймали вчителів, після того як розробили методику?

— Перший рік ми на неї дивилися, другий рік — адаптували її, і тільки після цього до нас завітали представники Міністерства освіти України, і сказали, що хочуть робити        — Нова українська школа. І хотіли робити це на прикладі нашої школи.  Щоб ми ділились досвідом, експертами, вчили педагогів. Два роки ми над цим працювали.

Ми працювали з канадськими експертами. Наших — ми ростили.  Команда педагогів          — це був наш найбільший челендж. Якщо весь ринок не розвинений, і всі педагоги, навіть найкращі, вивчали те, що застаріло дуже давно, практично не можливо знайти готового фахівця під нашу програму.  На початку ми відбирали команду в 1,5-2 рази більше людей, ніж нам насправді було треба. Ми їх навчали, і в процесі навчання, як би ми добре не відібрали людей до того (а в нас було 23 критерії), виявилося, що хтось успішний педагог, готовий навчатися далі, але те, що ми хочемо розвивати, він не потягне. Тобто зупинився в своєму навчанні. Таким чином, у нас відпало десь третина тих, кого ми набрали і залишилися ті, хто пройшов всі фільтри. Були такі, хто в процесі роботи зрозумів, що йому складно.

— Як плануєте масштабувати успіх Новопечерської школи?

— Вже як два місяці ми прийняли рішення відкривати другу Новопечерську школу. Точніше, розділити її на дві частини.  У тій будівлі, в якій працююємо зараз, залишаємо середню і старшу школу. А  окремо будуємо будівлю такого ж розміру — початкову школу, де будуть навчатися діти від 4 років до 5 класу. Це цікаво, тому що попрацювавши ми розуміємо, де ми недопрацювали. Наприклад, чим молодша дитина, тим більше їй потрібен простір класу. У нас в Україні діє норма — 2,4 метра на дитину, але цього достатньо лише, якщо дитина сидить за партою. В молодшому віці, коли вони мають бути активними учасниками процесу, бігати від групи до групи, розподіляти між собою задачі, працювати над проектом, щось презентувати, цього мало. Коли є навчальні центри всередині класу, клас має бути інакший.

— Ви сказали, що братимете дітей з 4 років. Але в Україні — це ще система дошкільної освіти.

— Так в Україні ми навчаємо дітей з шести. Тоді як в усіх освітніх успішних супердержавах починають в чотири роки. Це дуже важливий етап розвитку мозку, і його важливо не попустити. Звичайно, це не той формат, коли ці діти в чотири роки сідають за парти. Велика печаль, те, що батьки хочуть розвивати дітей, але не знають як. Дуже часто можна побачити, коли дитину приводять в школу і думають, що вона готова. У неї є репетитор з шахів, математики і навіть китайської, але дитину не це розвиває в 4—5 років, її розвиває гра з іншими дітьми, вмикання фантазії і тільки це закладає нейронні зв’язки, формує структуру мозку.

І коли стартує ваша початкова Новопечерська школа?

— Ми плануємо, що у вересні 2021 року.

Плануєте йти в регіони?

— Це залежить від готовності регіонів та девелоперів там. Насправді у мене ще є мрія, яку хотілося б здійснити. Чому Новопечерська школа вартує скільки, стільки вона вартує? Тому що там є басейн, канадійська команда управлінців, які приїхали сюди, і я не можу їм платити платню меншу, ніж вони отримували б в Канаді, Британії чи Америці. Це стосується тих іноземців, які викладають мови. Є ще багато різних дорогих речей.

Але зараз я би хотіла створити мережу більш дешевих шкіл, які за моделлю навчання Новопечерської, але без басейну та іноземної команди викладачів. До мене періодично звертають девелопери зі Львова, Харкова, Дніпропетровська. Хотілося б це зробити.

Ви сказали, що вчите вчителів. Це програма з Новою українською школою чи інше?

— Знаєте, коли підкорив одну вершину,  тобі відкривається далі горизонт. Коли збудували школу, то зрозуміли, що найбільша проблема в цій системі із навчанням вчителів. Ми відкрили тренінговий центр, де ми безкоштовно навчаємо вчителів, ділимося знаннями і методами, які нам вдалося пропрацювати в Новопечерській школі.

Бажаючих більше, ніж ви можете собі дозволити?

— Значно! Ми відкриваємо анонс нового курсу, у нас  за дві години закривається вже набір. Проект з Міністерством освіти це був онлайн-курс, тому що реформи можна прописати, але якщо вчителі не знають, що вони мають змінити, додати в своїй діяльності ніяка реформа не стартує. МОН України звернулося до нас з тим, щоб наші експерти розробили онлайн-курс для викладачів всієї України. Всі вчителі першокласників, які набирали на той рік перший клас мали в обов’язковому порядку пройти цей онлайн-курс. Наразі він найпопулярніший в Східній Європі. Його пройшло вже 190 тисяч людей.

У Новопечерській школі вже є три випуски. Чи моніторите ви успіхи ваших випускників? Де зараз вчаться ці діти, вони залишаються в країні чи виїжджають за кордон, відкривають свій бізнес?

— Нам хотілося зробити сучасну українську школу для того, щоб наші діти лишалися тут навчатися, працювати і творили краще суспільство. Я засумувала, коли побачила, що 40% наших випускників все ж таки обирають закордонні ВНЗ. Але вони приїздять до нас, у нас є день народження школи. Вони пам’ятають своїх викладачів і наставників. Буває, що з літака дехто біжить в школу, а не додому. Я зрозуміла з часом, що це нормально після розмови з однією випускницею. Вона навчалася в Богомольця, їй цікаве оперування дітей, коли вони ще в утробі матері. Тому що деякі речі, наприклад порок серця іноді простіше прооперувати на цьому етапі. Пронавчавшись рік вона зрозуміла, що в нашому університеті не всього навчають, або ж навчають, що вже застаріло. І в Європі так не оперують. Вона прийняла рішення, і на другому курсі перевелась навчатися до Німеччини на бюджет.

Після цього я себе відпустила, зрозуміла, що я не можу їх обмежувати. Наразі, якщо інтерес наших випускників — це управлінські дисципліни, то 60 % залишаються вчитися в Україні. Якщо ж це дисципліни, де у нас немає справді якісної освіти, вони їдуть за кордон , це нормально.

А серед стипендіатів?

— Теж певна кореляція. У нас є діти, які на контракті навчалися, отримують стипендії за кордоном. У нас правило, що ми стипендію даємо не лише  за досягнення в навчанні,  творчі чи соціальні здобутки, але тільки, коли родина справді не може платити. У нас достатньо велика кількість учнів, де дитина б спокійно могла б мати стипендію, але батьки мають змогу платити, бо розуміють, чому б не сплатити за добру справу і за платню викладача. У нас є хлопець-контрактник, але він отримав стипендію в Лос-Анджелесі на кінорежисуру. Він був дуже творчий і мав чим похизуватися під час навчання.

Також був хлопчик-стипендіат з нашого першого випуску. Цікаво, що за нього билися між собою Стенфорд, Массачусетський технологічний інститут і Ізраїльський техніон. Вони йому вже й лабораторію пропонували, і наставника, який отримав Нобелівську премію. Зараз він в Техніоні навчається, але планує повертатися до України.

У нас за стипендіатів сплачують меценати, цей хлопець був здібний у хімії, біології. Його навчання сплачувала фармацевтична компанія «Біофарма», він там і стажувався.

Кожен наш учень стажується. Це наше завдання, як школи допомогти їм зрозуміти своє професійне покликання.

Під час стажування він зрозумів перспективи. На випуску з Антоном був інший хлопець, теж обдарований, він не подався на жодну стипендію, а пішов навчатися до нас в Києво-Могилянську академію. Коли я його запитала, чого він не поїхав за кордон, він сказав: коли ми в 5 класі вивчали біологію, вчитель пояснював, що кожна клітинка чи найдрібніший живий організм тяжіє до більш сприятливого середовища  — мігрує, де тепліше, приємніше, я подумав, що я не якась клітинка, я — людина, і як людина я можу змінювати середовище навколо себе, і робити сприятливим, а не просто мігрувати.

В освіті працювати надихає. За час навчання ми дуже хочемо закласти в них українське серце, працюємо над бажання повертатися сюди, і свій успіх інвестувати в наше суспільство. Я думаю, це так і буде.

Які знання потрібні сьогодні молодим людям для того, щоб бути конкурентними в глобальному світі?

— Будь-які знання ви можете знайти в телефоні, звернутися до батьків, лектора, який підкаже. Нещодавно моя приятелька влаштувалася в Нью-Йорк в журнал дизайнером, зробивши тестову роботу перед тим подивившись як це робити на Ютюбі. Справа не в знання, а в навичках.

Є поняття  навички ХХІ століття, яке теж було ініційоване в ООН провідними футурологами, роботодавцями. Це ті навички, які школа має розвивати в учнях, щоб вони були успішними завтра. Знання туди не входять. Потрібно бути гнучким, командним, адаптивним, вміти навчатися новому і забувати старе, мислити креативно, критично і швидко навчатися. А як можна навчити, коли діти сидять і 45 хвилин слухають вчителя?! В сучасній школі роль вчителя — представити тему, дати цікавий проект, а далі діти мають навчатися. Вони самі мають здобувати знання, відсівати, відрізняти знання, аналізувати інформацію. Також між собою комунікувати і домовлятися, поділити роботу. Тобто від отриманих знань вміти відштовхуватися, щоб створювати щось нове.

Яким чином ви готуєте дітей в Новопечерській школі, аби на виході вони мали те, що ви сказали, — українське серце? За якою програмою викладається історія?

— Українське серце не можна виховати окремою дисципліною. Хоча курс історії і літератури важливий для цього.

Курс історії у нас трішки перероблений, доданий певними темами і у нас є свої ноу-хау як ми його подаємо.

Наразі в Україні курс літератури — це стражденне селянське «шось», яке формує в учнях те сприйняття України, якою пишатися не дуже й хочеться.

Ми працюємо багато, щоб приводити до них українських підприємців, які так само роблять багато задля українського суспільства. В них завжди в доступі в бібліотеці найсвіжіші книжки сучасних українських авторів. Іноді вони теж приходять на зустріч з ними.

Ми святкуємо українські свята, свято Маланки, наприклад. Я навіть про нього не чула, бо у моїй школі його не було. Наша директорка з канадійської діаспори, народжена не в Україні, вона про ці свята знає, бо люди їх тримають в серці там в Канаді. Тепер ми класно святкуємо Маланку, і це теж частину культурної традиції українців. Після Різдва у нас теж веселі традиції, які подобаються дітям, наприклад, водити козу, чи колядувати.

А про політику говорите зі своїми учнями?

— Зараз рік виборів, і цю тему оминути складно. Звичайно, ми говоримо і це потрібно. Дітям важливо вивчати не те, що їм у навчальному плані, а їм важливо не відриватися від того, що їх оточує, і що зараз для них актуально. Гарний вчитель завжди має прив’язати це до свого предмету. Особливо цікаво старшокласникам, та навіть дітям четвертого класу. Я бачу це на прикладі свого сина.

У старшій школі ми приділяємо уваги питанню політики більше.

В українському навчальному плані поки немає певної дисципліни, де можна було б про це говорити.

У мене є дві великі гордості по школі за минулий рік. Перша — це те, що у нас є інклюзивний клас. Ми професійно навчаємо дітей з особливими потребами, робимо їх частиною всієї школи. Другий — наша Новопечерська школа отримала право видавати канадійські дипломи разом із українськими. Для цього канадійці довго сиділи у нас і дивилися, які у нас навчальні плани. Вони зарахували нам все. Але є дві дисципліни, які діти мають пройти додатково. Вони не прийняли нашу фізкультуру. Сказали, це не працює, бо завдання спорту не бігати нормативи, те,  а навчити дитину любити спорт, знайти вид спорту, яким вона для себе буде займатися собі в задоволення, полюбити своє тіло, навчитися дбати про нього.

Друге, що нам довелось ввести в курс, це дисципліни, яка в  Радянському Союзі були політекономією, — коли з учнями проговорюєш те, що в країні відбувається актуального, і їх ставлення до того. Поки що немає окремої дисципліни, де це можна зробити, але ми працюємо над планом такої науки, хочемо його впроваджувати.

Поки як елементи виховання свідомого виборця відбувається під час курсу історії і літератури. У нас в дітей є закріплені за класами тьютори (виховники) в них є година на тиждень поговорити про злобу дня, де вони також обговорюють актуальні новини, і як до них ставитися.

Ще є дебатний клуб, я вважаю, що він має бути в кожній українській школі. Потрібно вміти презентувати себе, аргументовано доводити свою точку зору, відбирати чітко аргументи, факти.

Алла ДУБРОВИК-РОХОВА, «День», фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments