Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

Наталя КОМПАНЦЕВА: Не проходьте повз життя!

8 квітня, 2011 - 00:00
НАДІЯ АФРИКИ / ПЕЛІКАНЯЧИЙ БАЗАР НА ОЗЕРІ ЧАМО. ЗАПОВІДНИК «НЕЧ-САР». ЕФІОПІЯ ВИСОКА МОДА В ЕФІОПІЇ

Талановиту людину завжди відрізняє інтерес до життя і невичерпний запас внутрішньої енергії. Наталя КОМПАНЦЕВА, визнаний фотомайстер і кінооператор, належить саме до таких людей. Її біографії та крутим поворотам долі можна лише позаздрити (природно, по-доброму). Її фільми не раз отримували нагороди на міжнародних фестивалях, її роботи виставляють в європейських і азійських фотосалонах. Вона була успішною в усьому, за що б не бралася. Захопленням від спілкування з дивовижною Наталею Компанцевою «День» із задоволенням ділиться зі своїми читачами.

Мандрівки були звичними для Наталі Володимирівни з дитинства. Впродовж багатьох років вона займалася волейболом, і була в цьому спорті досить успішною. У складі різних команд побувала в багатьох містах колишнього Союзу. Після цього займалася гірським туризмом, альпінізмом, сплавлялася річками. Можливо, саме це виховало в Наталі Компанцевій сміливе ставлення до життя і навчило з легкістю сприймати зміну професій. Спочатку Наталя Компанцева вчилася на біологічному факультеті, потім вирішила перевестися до медичного інституту, після його закінчення доволі довго працювала лікарем. Але після 30-ти зрозуміла, що медицина — не її покликання і що вона має поступати на операторський факультет. І Наталі Володимирівні це вдалося.

— Я, напевно, екстремальний лідер і в житті, — розповідає про себе гостя «Дня». — Я завжди прагнула триматися подалі від адміністративної роботи, хоча мені й пропонували керівні посади. Влада — це не моє, але я завше була неформальним лідером. Що стосується екстремальності, то ця риса виявлялася у мене з дитинства. Коли я облишила спорт, почала займатися гірським туризмом і альпінізмом. Але було три тривожних сигнали, після яких я зрозуміла, що туди мені лізти не варто. Один із них — лавина, в яку я потрапила на Кавказі. Після цього я майже 13 років займалася водним туризмом. Я пройшла дуже серйозні річки. Цим захоплювався й мій чоловік. До речі, вперше ми з ним сплавлялися на байдарці Черемошем, коли я була на 6-му місяці вагітності. Мабуть, саме тому мій син теж любить екстремальні види спорту.

ШАНС, АЛЕ ЛИШЕ ОДИН

— Моя мама була чудовим фотографом, але ніколи мене до цієї справи не залучала. Отримавши першу зарплатню, я купила собі фотоапарат, на другу зарплатню — кінокамеру. Так помалу я почала знімати, а з часом це вилилося в серйозне заняття. Хоча тоді, наприкінці 60-х, для жінки стати фотографом було практично неможливо. Серйозно про те, щоб займатися фотографією, я задумалася лише в 32 роки — і поступила до Театрального інституту на операторський факультет. Коли людина прагне різко змінити своє життя — Бог дає їй шанс, але якщо ти його не використав, значить, скоріше за все, вже ніколи й не використаєш. Тому потрібно ризикувати. Можливо, зараз уже не так, але раніше близько 80% людей займалися не тим, чим вони хочуть: хтось — через дітей, хтось — через обмежені фінансові можливості, а хтось просто через свою інертність.

«Я ЖИЛА В КАМЕРІ, ДЕ СИДІЛА ДРУЖИНА МОЛОТОВА ТА НІНА РУСЛАНОВА»

Після інституту Наталя Володимирівна працювала на відомій кіностудії «Київнаукфільм» (яка, до речі, 15 квітня відсвяткує своє 70-річчя, чому «День» присвятить окрему публікацію). Так почалася її операторська кар’єра.

— Так сталося, що я сама могла вибирати ті фільми, в яких мені хотілося б працювати, хоча, як правило, оператора вибирає режисер. Коли я починала працювати, жінок-операторів узагалі не визнавали. У цій сфері нас було лише троє. Мені довелося багато помандрувати. Перші 5 років моєї роботи не було жодної зйомки в Києві. З 24 років на «Київнаукфільмі» близько 12 років я пропрацювала з режисером Володимиром Хмельницьким. Це найважливіший для мене режисер. Саме він дав мені той поштовх, завдяки якому зі мною почали працювати й інші режисери. З ним я зняла свій перший серйозний науково-популярний фільм «Здрастуй, море!», пізніше ми працювали над фільмом «Крилата вахта країни». З Хмельницьким ми зняли два повнометражних художніх фільми — «На прив’язі біля злітної смуги» і «Вірний Руслан (Історія вартового собаки)».

Обидва фільми базуються на реальних подіях. Останній із них довгі роки не з’являвся на екранах. Адже історія собаки, який все своє життя вартував в’язнів концентраційних таборів, наводила на небажані паралелі.

— Деякі кадри створювали враження, що вся країна — це один великий концтабір, — розповідає Наталя Компанцева. — Я знімала табори в Сиктивкарі. 150 кілометрів — суцільний колючий дріт, усюди вежі й табори. Я мешкала в камері, де сиділа колись дружина Молотова, де сиділа Ніна Русланова. У мене був так званий «номер-люкс»: кімната два на два метри з одним ліжком без опалення. На мене вся ця атмосфера справила настільки страшне враження, що я вперше в житті написала вірші.

Фільм «На прив’язі біля злітної смуги» також розповідає про життя собаки, який упродовж декількох років чекав на свого господаря на летовищі. Не оформивши ветеринарну довідку, він залишив його біля трапу відлетілого літака. Врешті-решт, собаку, який зустрічав із надією так багато рейсів, знаходить новий господар...

Про цю історію Наталя Компанцева дізналася в той час, коли працювала над дипломом. До речі, дипломна робота «Залишити їм надію» теж присвячувалася покинутим тваринам, що населяють наші міста.

— Це для мене дуже болюча тема — признається Наталя Володимирівна. — На студії завжди були собаки, яких я опікала, в моїй сумочці для них завжди знаходилося щось їстівне.

«Я ЛІКВІДУВАЛА ДЛЯ СЕБЕ ТЕЛЕВІЗОР ЯК КЛАС»

Наталя Компанцева пропрацювала на студії «Київнаукфільм» до 1993 року. Її кінороботи неодноразово отримували нагороди на різних конкурсах — Золоту медаль Міжнародного фестивалю в Кишиневі (1980), Срібну медаль Всесоюзного фестивалю спортивного кіно в Каунасі (1983). Наталя Володимирівна — тричі лауреат кінофестивалю «Молодість».

— 1993-го року я пішла на пенсію. Ще трохи попрацювала з сином на телебаченні (ICTV, «ТЕТ», «1+1»), але потім і звідти пішла, адже було вже доволі складно працювати з масивною операторською технікою, та й молоде покоління прийшло, — пояснює наша гостя.

На наше запитання з приводу думки Наталії Володимирівни про якість нашого ТБ, вона відповідає досить нещадно: «Я ліквідувала для себе телевізор як клас. Політика мене не цікавить. Краще за Розенбаума, по-моєму, ніхто не сказав: «Я батьківщину свою люблю, а державу ненавиджу». До того ж, брешуть на кожному кроці. У мене ідіосинкразія, висловлюючись медичним терміном. Я також не сприймаю цей новий метод рухливої камери, коли на екрані нічого не видно. Мене він дратує: хочеться поглянути картинку, а видно лише мигтіння. На всіх цих псевдо-зірок і на поп-культуру теж дивитися не хочеться. У мене є вдома чудова фільмотека на дисках і касетах — їх я й дивлюся. Деякі фільми знаходжу в інтернеті».

«ОСНОВА ФОТОГРАФІЇ — ДОКУМЕНТАЛІЗМ»

Як фотограф наша героїня отримала визнання відносно нещодавно. Але на сьогоднішній день її роботи вже виставлялися на більш ніж 20-и Міжнародних європейських і азійських фотосалонах, отримували нагороди багатьох міських і республіканських фотовиставок і конкурсів. У неї було сім персональних виставок у різних містах України і в Аддис-Абебі (Ефіопія). «Я не прибічник гламурної світлини, бо вважаю, що основою фотографії є документалізм. Саме завдяки світлині й документальному кіно ми зберігаємо історію та образи реальних людей», — написала Наталія Володимирівна в своєму матеріалі для професійного журналу Photographer. Світлини справжніх людей — ось те, що більше за все цікавить фотографа. Тому найближчою їй є жанрова, портретна та репортажна зйомки.

— За останні роки я побувала в Йорданії, у Непалі, в Ефіопії, у В’єтнамі. Ефіопією ми мандрували на джипах. Чи складно було? Ні, бо було дуже цікаво.

Щодо того, що саме нас об’єднує з екзотичним континентом, Наталя Володимирівна з іронією відповідає: «Бідність. Там, правда ще гірша, зате теж є олігархи...»

— До В’єтнаму я їздила на Всесвітній конгрес FIAP, Міжнародної федерації фотомистецтва, — продовжує розповідь фотограф. — Чому В’єтнам? Колись у часописі Photographer був матеріал про одного бідного в’єтнамського фотографа, який знімав затоку Халонг — море тисячі островів. Там прямо з води виступають тисячі масивів гір. У цього фотографа були дуже гарні світлини в сепії, пізніше він переїхав до Америки і став одним із найвидатніших фотографів. Коли я прочитала статтю про нього, у мене з’явилася мрія поїхати до В’єтнаму. Коли вже зібралася, дізналася, що там буде конгрес FIAP. Люди там живуть бідно, але вони посміхаються. Лише в нас народ такий похмурий. Ми вишукуємо найгірше, а вони — навпаки — добре.

Серед країн, які Наталі Володимирівні ще хотілося б побачити, — Норвегія.

— Я дуже люблю Північ. Узагалі, я вісім разів була за Полярним колом як оператор, що вдавалося далеко не всім чоловікам-операторам. Була навіть три дні на станції «СП-28» (Північний полюс-28 — радянська науково-дослідна дрейфуюча станція. — Ред.), коли ми знімали десант «Експарка» — експедиції парашутистів до Арктики.

У чому таємниця Наталі Компанцевої? Напевно, у її ставленні до життя.

— Маю два улюблені девізи: «Бійтеся мріяти, бо мрії збуваються» і «Це не життя проходить повз нас, а ми проходимо повз життя». Так от ті люди, які дивляться на життя лише через екран телевізора, — вони, я вважаю, дуже нещасні. Не тому, що вони не можуть собі чогось дозволити, а тому, що їм у житті нічого не цікаво, бо це вони проходять повз життя.

Ганна СЛЄСАРЄВА, Марія ТОМАК, «День». Фото Наталі КОМПАНЦЕВОЇ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments