Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Ада Роговцева — маленька велика людина

1 грудня в Києві ювілейний творчий вечір «З тими, кого люблю» актриса проведе з воїнами АТО, студентами і колегами
30 листопада, 2017 - 20:01

Ада Миколаївна відзначила в липні цього року свій ювілей. Вік вона не приховує — їй виповнилось 80. Гучного святкування не було — напередодні актриса грала виставу і наступного дня після дня народження також виходила на сцену. Як бонус ювілярці — дочка Катя (режисер Катерина Степанкова) пообіцяла, що півдня мама зможе провести в лінощах і насолоді, не перевдягаючи піжаму, що й було виконано. Відзначали ювілей удома, у вузькому колі, але двері були відчинені для всіх, хто любить Адочку, як називають її друзі різного віку. Невдоволеність галасливими гостями показала лише красуня Сильва. Кішка. На торті вирішили запалити одну свічку: «Ну, не 80 же задувати!» — заразливо сміється Ада Миколаївна.

До речі, якби не випадок, що стався в місті Глухові влітку 1937 року (а швидше, навіть — кураж!), вітали б ми з ювілеєм народну улюбленку Людмилу Миколаївну Роговцеву. Може, й зовсім не артистку — ім’я, як відомо, впливає на долю. Діло було так: 16 липня в сім’ї Миколи Івановича Роговцева і Ганни Митрофанівни Зайковської народилася дівчинка. Батьки вирішили назвати її Людмилою. Батько з братом дружини пішли до РАГСу виписувати малятку свідоцтво про народження. Випили пивка, щоб від спеки врятуватися, потім ще і... забули, яке ім’я придумали новонародженій. Винахідливий шурин вийшов зі скрутного становища: «У нас дівка є, така хороша! Адою звуть. Давай так запишемо?». Що й зробили, причому з двома буквами «д» — Адда. Ганна Митрофанівна жахнулась і відправила винуватців виправляти ім’я. Вони повернулися до РАГСу і попросили викреслити одну «д». У свідоцтві про народження Ади Миколаївни Роговцевої стоїть штамп «Виправленому вірити»...

Після закінчення Київського театрального інституту (майстерня К. Степанкова) Ада Роговцева на довгі 35 років прописалася в Київському театрі російської драми ім. Лесі Українки. І всі ці роки афіші аншлагових вистав — «Насмішкувате моє щастя», «Варшавська мелодія», «Безприданниця», «Філумена Мартурано», десятків  інших — прикрашало її ім’я. До речі, Ада — одна з форм староєврейського імені Адена, що якраз і означає — «прикраса»...

Зніматись Ада Роговцева почала, ще навчаючись в інституті. А після появи на екранах фільмів «Приборкання вогню», «Салют, Маріє!», «Вічний поклик» стала неймовірно популярною, відомою на весь колишній Радянський Союз.

У різні роки працювала в Театрі Романа Віктюка, Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра, Київській майстерні театрального мистецтва «Сузір’я». Багато знімалася в Росії, але після подій на Майдані від співпраці з російськими кінематографістами відмовилась.

Сьогодні Ада Миколаївна так само активно служить на театрі. У її афіші вистави: «Будьте, як вдома», «Вася має подзвонити», «Схоже на щастя», «Соломон у спідниці», публіцистичний спектакль за однойменною книгою А. Роговцевої «Свідоцтво про життя» (режисер К. Степанкова), які можна побачити у театрі «Сузір’я». Продовжує виходити на сцену у «Варшавській мелодії-2», яка полюбилася глядачам (режисер І. Афанасьєв). Репетирує п’єсу «Умовно звільнені» (режисер К. Степанкова) в Театрі на лівому березі Дніпра — прем’єра вистави планується в січні майбутнього року. Знімається у вітчизняних телесеріалах. На виході в друк книга інтерв’ю з актрисою «Прості речі» (автори — Тетяна Терен і Анна Липківська). Крім того, Ада Миколаївна щомісяця як волонтер проводить творчі зустрічі в зоні АТО і госпіталях.

1 грудня відбудеться ювілейний творчий вечір Ади Роговцевої «З тими, кого люблю» в Національному театрі ім. І. Франка. Ідея своєрідного звіту актриси проста — монологи, уривки з живих вистав, у яких Ада Миколаївна зайнята сьогодні, фото і відеоматеріали з архівів українського телебачення, поезія її улюблених поетів — Лесі Українки, Ліни Костенко і вірші самої Ади Роговцевої. Це витончена і вишукана мозаїка, з якої складається портрет Актриси. Що важливо, творчий вечір — благодійна акція. Насамперед Ада Миколаївна і її команда запросили на нього воїнів, які перебувають у ротації, поранених і тих, хто проходить реабілітацію в госпіталях. А також студентів київських вишів, колег-акторів, ветеранів кіно і сцени. Ведучі вечора — Ольга Атанасова й Ахтем Сеїтаблаєв. Режисер — Катерина Степанкова.

ФОТО ЄВГЕНА ЧЕКАЛІНА

Напередодні вечора ми провели з Адою Миколаївною «трактову репетицію», як кажуть телевізійники, в її затишній квартирі з вікнами на Софію. Ось що з цього вийшло.

«СМЕРТЬ КОСТИКА ЗМІНИЛА МОЄ ЖИТТЯ НАЗАВЖДИ»

Адо Миколаївно, кілька років тому (шість, якщо точно) ми з вами так само сиділи на цій кухні і говорили про життя — про театр, кіно, літературу, Костя Петровича і багато іншого. Але приводом для тієї, неювілейної зустрічі, була поява у вашій сім’ї нової людини — онука Матвія, молодшого сина Каті. Сьогодні він — уже маленький мужчина, який, чула, навіть подарунок бабусі на ювілей зробив самостійно, не попросивши допомоги у дорослих. Що ще змінилося у вашому житті за ці роки?

— Так, Матвій подарував мені аплікацію сонечка, зроблену власноруч! Це щастя! Шість років минуло... А п’ять років тому у мене помер син, Костик. Розумієш? Це змінило моє життя. Просто переламало його. І мене. Хоча сьогоднішні дні все одно наповнені Костиком: я пам’ятаю кожну секунду, коли і що він сказав, що зробив, у якому році, у якому місяці... Вся історія його хвороби невідступно крутиться у мене в голові, як по колу...

Біль не минає?

— Ні. Це навіть не біль. Це ніби циркуляція гіркої крові... Знаєш, Дашка, Котькина (домашнє ім’я Кості) дочка, цього літа вступила до Театрального інституту. Ми навіть не припускали, що вона складає іспити, думали, пропустить рік — із суб’єктивних причин. А Даша, яка від початку мріяла стати актрисою, дізналася, що режисерський курс набирає Вахтанг Арчилович Чхаїдзе, і вирішила піти на режисуру. З 400 балів набрала 400! Навчається на бюджетному місці. Для всієї сім’ї це було здивуванням і радістю. А оскільки інститут поряд із моїм будинком, на Ярославовому валу, то вона часто ночує і живе тут, у мене. Тобто Костик повернувся в дім.

Даша схожа на Костю?

— Так, дуже! Він до 12 років зліпив із неї хорошу людину, і Дашка зараз — велика втіха для мене на все життя (тьху-тьху, не можна перехвалити)! Це дає мені сили, тримає на світі. Костик пішов, а Дашка є — їй потрібно допомогти, підняти її. Це головне.

А потім (киває в бік Каті, яка підбирає костюми до ювілейного творчого вечора Ади Миколаївни, час від часу забігаючи на кухню, щоб порадитись) у мене ж є ще ось ця велика радість. І смисл до існування. Мені часто пропонують якісь проекти, антрепризи — навіть не розглядаю. У мене свій режисер — Катя Степанкова! Навіщо мені витрачати сили, що залишилися, на когось, окрім неї. Катя знає, що я хочу робити, як я думаю і що відчуваю, а найголовніше — вона вміє працювати з артистами, вони їй вірять і дуже люблять. А вистави, які Катя ставить як режисер, ідуть на аншлагах і на «ура».

Я не можу сказати, що в теперішньому моєму фізичному і психічному стані так уже мрію ще грати на сцені... Але щоразу, повертаючись із вистави, концерту або творчого вечора, переконуюсь — варто, варто туди виходити! Тому що я в буквальному розумінні оздоровлююсь. За десятиліття життя на театрі навчилася розуміти зміст вислову «добра енергія». Це не підлягає жодним науковим осмисленням, але це факт.

«НЕ МОЖНА УПИВАТИСЯ СТРАЖДАННЯМИ»

— Якби я не бачила особисто, як ви перевтілюєтесь на сцені, вирішила б, що перебільшуєте (пригадала поїздку на кінофестиваль до Трускавця і вас: у потязі — абсолютно хвору, зі згаслим поглядом, мовчазну, і наступного дня — легку, усмішливу, із сяючими очима — на зустрічі з глядачами). Можу припустити, що акторський організм концентрує внутрішні резерви в екстремальній ситуації, адже ви останніми роками дуже багато їздите країною, і зокрема на схід, просто живете в потягах і автомобілях. Такі навантаження не завжди витримує навіть молодь. Звідки берете сили, відкрийте секрет?

— Ти розумієш, яка штука... Сили жити в такому режимі мені дає Господь Бог. Так само, як і він зберіг мені волосся, зуби — це природа.

У вас були довгожителі в роду?

— «Біла» бабуся, батькова мама.

Чому «Біла»?

— (Докірливо.) Книжку мою не читала...

Читала! Причому навіть у рукопису...

— Тоді нагадаю. У мене було три бабусі — «Червона», «Біла» і «Чорна». Одна абсолютно сива — «Біла», друга руда — «Червона», а третя (прабабуся) брюнетка — «Чорна». Ми завжди їх так і називали, просто у кров увійшло. «Біла» бабуся прожила дуже довго, років до 90. Вона була трохи відсторонена жінка, дуже багато народжувала, раз 15, по-моєму. Вижило десятеро дітей, а пологи, кажуть, подовжують жінкам життя. Інші родичі помирали років у 70, плюс-мінус, а мами не стало взагалі в 55. Тут складно прослідкувати закономірність. Я думаю, що особисто мене все-таки професія тримає у формі. Пам’ятаєш, я тобі читала:

«Самій не довго збитися з путі,

Та трудно з неї збитися в гурті».

Я йду шляхом, пісні свої співаю;

Та не шукайте в них пророчої науки, —

Ні, голосу я гучного не маю!

Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки, —

Скажу я: «Разом плачмо, брате мій».

З його плачем я спів з’єднаю свій,

Бо не такі вже гіркі сльози — спільні.»

 Леся Українка. Нічого нового начебто не сказала, але є в цих рядках найвища правда. Справжня. Я весь час з людьми, і дуже відверта, часто собі на шкоду. Але це й надає мені енергію.  Зокрема і для поїздок на схід. Адже там не лише бійці — туди приїжджають вдови, матері загиблих дітей. Я з ними часто зустрічаюся. Вони знають, що мені можна розповісти про своє горе. Або помовчати зі мною. Тому що вірять мені.  (Довга пауза.) Серце розривається. Але воно розривається з приводу «не свого»... хоч  як дивно. Це жорстке і жорстоке відчуття.

Ви забуваєте в такі миті про власні страждання?

— Безумовно!  Знаєш, мені цей стан знайомий дуже давно. Коли  було дуже сутужно — паралізований батько, брат, що п’є, другий брат, що п’є. Загалом, у певні миті не бракувало страшненького-страшненького-страшненького в моєму житті. Інколи згадую і думаю: невже все це зі мною відбувалося і я змогла це  пережити?.. А читаю біографію Лесі Українки — вона померла у 42 роки. У 42! У десять років захворіла на туберкульоз, і їй робили страшні кісткові операції під хлороформом, жахливо речовиною, що вбиває людину. Неможливо уявити,  як виживала ця жінка, які муки, який біль вона відчувала,  щосили чіпляючись за життя. І скільки прекрасного створила лише за  42 роки!  Не підлягає осмисленню! Або думаю (такі думки, ніби  рана роз’ятрена!), як же виживала мама в Голодомор, народжуючи сина  у 1934-му, і потім  третю дитину — під час війни, у 1942-му (а між ними народилася я). А  коли на ній була  старенька бабуся, і батько, в якого рак шлунку, і сестричка 14 років.  Співвідносиш такі моменти з подіями своєї долі й розумієш — не можна упиватися стражданнями, тому що поруч комусь ще гірше.

У Платонова є чудові слова, я часто їх повторюю: «... кожне серце відрізняється від іншого: одне, отримуючи добре, обертає його цілком на свою потребу, і від доброго нічого не лишається іншим; інше ж серце спроможне  і зле переробити, обернути в добро і силу — собі та іншим». Це  — звернення, розумієш? З одного боку, життєва позиція людини, а з другого — професійне звернення. Все пережите і побачене, страшне і прекрасне  — переробити і обернути на добру силу.  Мені, щоправда,  не довелося грати поганих тіток. Кілька разів за все життя, напевно, діставалися негативні ролі, але не можу сказати, що вони стали моїми творчими звершеннями. (Сміється.)  Проте, навіть граючи нікчемних людиськ, артист являє приклад — як не повинно бути.

Ще й тому я, артистка дуже літнього віку,  їжджу на схід — ну не можу стояти осторонь, за принципом «моя хатина скраю». Хай це зовсім небагато — виступити перед військовими з концертом чи відіграти виставу, але, коли мені дорослі чоловіки кажуть: «Ось вам би стати нашим міністром оборони», — їхні слова мені дорожчі, ніж всі мої численні ордени і навіть  «зірки Героя», що на грудях. (Сумно посміхається.)

 Триває четвертий рік війни, але ми в Києві не відчуваємо її, живемо мирним життям. Звикли. І про наших воїнів дбають, по суті, лише волонтери, в яких теж вже не вистачає сил і коштів, аби все передбачити. Знаєш, що найстрашніше  на фронті восени? Миші. Вони завжди страшні, але коли настають холоди, миші у бліндажах — смертельна небезпека! Хлопці приходить з позицій, чорні від утоми після 24-годинного наряду, поспіхом їдять тушонку  і, часто навіть не помивши руки, провалюються у важке забуття. А миші обгризають їм пальці.  Уві сні.

Як? У живих людей?

 —  Так! У мене в селі теж є миші — я купую  за чималі гроші спеціальні  магнітні прилади, які стоять у хаті і відганяють мишей від будинку на 50—30 метрів. Їх конче потрібно купити для армії, конче потрібно! Але це питання нікого не хвилює. Навіть  коли воістину велика жінка Теняна Губа, радник  голови Дніпропетровської облдержадміністрації, зателефонувала вищому військовому чину і розповіла про цю  страшну проблему, він її відчитав: «Ви що, не розумієте, до кого звертаєтеся? Я — генерал. До чого тут миші»?!  «До того, що вони відгризуть зірки на ваших погонах», — відповіла вона. Проте таких людей,  сміливих, небайдужих, що мають  вихід на   командування, один-два та й усе, і  якщо не дзвонити у всі дзвони, не збудити милосердя  в сильних світу  цього, у ситих олігархів, які жеруть ікру ложками, купують сумки з крокодилячої шкіри і затягуються в корсети з діамантами,  свавілля триватиме.

 Знаєш, нас теж інколи зустрічають насторожено: мовляв, артисти —  хто зна, які у них можуть бути претензії чи примхи, що можна говорити при них, що не можна. В одному з підрозділів, де ми виступали цього літа, нас зустрічав комбат — спочатку був скутим, напруженим, а коли ми  відіграли під 40-градусним пеклом уривки з вистав, узяв мене за руки і попросив:  «Якщо можна, зателефонуйте моїй мамі, у неї сьогодні день народження, їй буде приємно». Телефоную, промовляю якісь слова, вона в мене запитує: «А як він там, мій маленький? Як він»? Кажу: «Все гаразд. Ось зараз у мене під рукою його кругла поголена голова, оксамитова головочка така, золота. Я її гладжу». Пауза на тому кінці. Я: «Алло, алло! Ви мене чуєте? Алло, алло»! І вона каже: «Гладь. Гладь ще». Адже цього не прочитаєш ніде, не почуєш у репортажі, не побачиш у хроніці. І такі стреси також допомагають мені жити, втративши Костю. Завжди звіряю свої вчинки за ним — у Кості   так само боліло  б серце, як у мене, він би так само вчинив за схожої ситуації. Ось такі з’ясовно-нез’ясовні речі.

Костя вам сниться?

 — Ніколи! Жодного разу! Жодного разу. Костя мені не приснився жодного разу.

А Кость Петрович (актор К.П. Степанков,  чоловік Ади Миколаївни)?

 — Кость Петрович сниться. Мама,тато, бабуся сняться, а Костя ні.

Вас це  непокоїть?

— Ні.   У мене своє ставлення до сновидінь.  Адже мої улюблені люди приходять у снах у змодульованих невідомо ким і як ситуаціях, що мені що не належать, розумієш? Краще я поговорю з ними подумки, поділюся тим, що побачила, відчула. Ось, наприклад (я про цей випадок і дівчатам, яке працювала над книжкою моїх інтерв’ю, розповідала), ми приїжджали на відкриття стели загиблим у Донецькому аеропорту. А ще раніше були присутніми під час її закладення.  Тоді з’їхалися матері 28 хлопців, що залишилися там. Молебень був, слова всілякі казали. Коли офіційна частина скінчилася, трохи спала напруга, ці жінки оточили мене і почалася вже не така гірка —   душевна розмова. А одна  як стояла каменем дві години, так і стоїть. Не ворухнувшись. У неї син загинув. Я дивилася, дивилася на неї, відчувала, що чіпати не можна, але не могла не підійти, розумієш? Запитую обережно: «Можна я біля вас постою?» Жодної реакції. Акуратно просунула свою руку під її — жодних  емоцій, немов нежива. Почала тихенько забирати  руку, і раптом вона всією силою як притисне її до свого тіла!  Ніби крик без слів: «Не йди»! Що це? Людина не хоче ні з ким ділити своє горе, але раз вже ти поруч і розумієш мене, не йди! І тому я туди їжджу...

 А ще (Сміється.) веселю хлопців,  жартую: «Мене в житті ніхто так багато на руках не носив! Ніхто мене так палко не цілував і не обіймав! Ось я і рвуся до вас за поцілунками»! І вони притискаються до мене всім тілом — і ті, кому 18—20 років, і ті, кому 50—55. Тому що сумують за домівкою, прагнуть  тепла, мріють обійняти рідну людину. Це виснажливо,  не приносить задоволення, але  приїзд на фронт зобов’язав тебе схилитися перед мужністю цих хлопців. Наприклад, я вручала в Маріуполі орден «Народний герой України» солдатові, який схопив гранату, що впала під ноги його товаришів по службі, які зібралися в коло на перекурі, і викинув її... разом з рукою. І ось стоїть переді мною хлопчина з ампутованою рукою, в шкіряному протезі. Я поцілувала протез, подивилася в його очі. Важко.

Хлопець продовжує служити?

— Багато хто залишається на фронті після тяжких поранень. Я розповідала тобі про комбата, у мами якого був день народження, — коли він нас зустрів, ми йшли  територією  підрозділу, а назустріч нам —  кремезний такий мужик, з палицею,  ногу ампутовано по пах. Запитую: що він робить на фронті з такою травмою? Виявляється, після шпиталю поїхав додому, переобладнав свою машину під кулемет, і тепер сідає за кермо, кулеметник — угорі, і — на передову! І  звідти не забрати!  Ми приїхали до них на свято, здається, в День незалежності, було шикування, і цей боєць стояв  зі усіма в строю.

У КОМПАНІЇ З МАРСЕЛЕМ ПРУСТОМ

— Адо Миколаївно, ми з вами так багато говорили на тяжкі, болісні теми, що хочеться трохи розрядити ситуацію — все ж таки святкове інтерв’ю, ювілейне. І я вирішила «покликати» до нашого гурту компанію друга багатьох журналістів —  французького письменника Марселя Пруста, який  мало знає про ваші смаки і пристрасті. Не заперечуєте?

 — Цікаво.

Які чесноти ви цінуєте в людях понад усе?

— Любов. До сонечка любов, до дощику, до снігу, сніжинки. До дочки, мами, тата, сестри, брата.  Ця любов — велика вдячність до проявів життя.

Найважливіша для вас  якість у мужчині?

— Шляхетність. Шляхетна людина не дозволить собі низьких вчинків, бруду, агресії.

Кость Петрович був шляхетною людиною?

— (Задумливо.) Не можу сказати. Адже Петрович випивав дуже, а пияк не може бути шляхетним.

— Він ставав не зовсім собою?     

— Звичайно!  Андрій Курков написав неперевершену передмову до  книги моїх інтерв’ю, яка з’явиться днями у пресі. А потім запитав у редактора: «Ну навіщо Ада так оголювала  інтимні моменти свого життя?» Я навіть із  Катею  потім радилася, може, справді, не варто бути настільки  відвертою? Але Каті книга подобається, а я їй вірю. Краще я сама розповім про себе, ніж обросту  химерними плітками.

— Мене завжди приголомшувало, звідки в такій маленькій і тендітній жінці стільки сили! Хвилини відчаю бували? Коли хотілося забрати дітей і піти?

— Ні, ніколи. Погрожувала деколи, але навіть думки покинути Петровича не виникало.

А які риси жіночої натури ви ставите на перше місце?

— Шляхетність.

Вас часто зраджували подруги?

— Зраджували?..  У мене подруг мало.  Катя — моя подруга. А стосунки з жінками — колеги, товаришки, приятельки.  Вони завжди при мені були. Я спілкувалася з ними дуже тісно і з радістю приймала їхню допомогу та підтримку, коли вона була мені необхідна та безцінно важлива. Знаєш, як Антон Павлович Чехов сказав про свою дружину Ольгу Кніппер-Чехову? «Ти холодна пекельно, як, утім, і личить бути актрисі». Я  досить холодна.

— Серйозно?!

— І дистанційна.  Проблеми вирішую так: у-у-у, мені це не подобається. І питання — закрите. І вже ніколи не буде повернення до минулого. «Просто любов минула... Це буває, це трапляється щодня» — цитата з вистави. Людина взагалі не має жодного права на іншу людину. Жодного.

Домінуюча риса вашої вдачі?

— Терпіння. Терпіння.  І ще раз терпіння. І осмислення. Я все повинна осмислити.

Улюблене заняття, окрім сцени та знімального майданчика?

— Село, земля.

А що ви вирощуєте  в селі?

— У мене раніше, як  «у «Довженковій хаті», —   було все»! Город — взірцевий на селі. Я була молодшою, в силі, сусіди допомагали. Зараз помічників немає, Костя Петровича немає, брат теж помер, нікого не залишилося.  Всі вони — і Петрович, і його сестра, і мій брат, і Костик — на сільському кладовищі лежать. І я там буду...

У мене цікава історія якось трапилася, до речі. 11 лютого, в день народження Костика, ми обов’язково  буваємо в селі, багато людей приїжджає. Я традиційно, як усі 50 років його життя, привожу синові королівські тюльпани, і друзі теж. Оскільки води взимку там немає, ми повтикали квіти  у  сніг. 8 березня я приїхала, щоб прибрати на могилі, а тюльпани не лише не померзли і не зів’яли, а навіть підросли! Я не вмію користуватися камерою на мобільному телефоні, а тут методом «втику» примудрилася їх сфотографувати, боялася, що ніхто не повірить. Костик  ніби сказав  мені: «Мамо, сьогодні 8 березня, погане свято, звичайно, але однак,  дарую тобі квіти».

— Коли б не акторка, то хто?

— Була б журналісткою. Як нерідко буває, пішла вступати до Театрального  інституту випадково,  разом із подружкою. Але, напевно, долею  було призначено — в школі я вважалася артисткою:  співала, танцювала, грала. Моя фотографія навіть до журналу потрапила — на новорічному балу в 10 класі я була «королевою Марго», комір на сукні  — з дроту...  (Сміється.)

Якщо не Київ, не Україна, то де?

— Я хотіла б жити в Каліфорнії, в  Лос-Анджелесі. (Примружившись.) Там тепленько, весь час сонечко, там океан, мандарини (чи апельсини?) на землі лежать... Там добре.

Які книги ви перечитуєте час від часу?

— Це заняття Катя любить. Я нічого  не перечитую.  Хіба що Василя  Стефаника і Андрія Платонова.  Антона Чехова ніколи не зраджу, але це вже така справа. Останнім часом читаю багато сучасної  української літератури: люблю Жадана, Іздрика. Покращала якість перекладів, зараз навіть світові бестселери купую українською. Поступове, але цілеспрямоване занурення в рідну мову навіть у такому похилому віці, як мій, — повернення себе до лона...

Художники, композитори улюблені є?

— Гайдна люблю, Шопена, Бетховена. Хоч у мене  немає музичної освіти, до філармонії раніше ходила, як до школи. Останнім часом, правда, полишила. З художників мене хвилює Далі, але не можу сказати, що я його люблю. А ось Чурленіса обожнюю! І Дюрера. Здихаю просто, такий він мені близький!  З театральних — Давид Боровський. Улюблений. На все життя.

Кумири з  акторів?

— Меріл Стріп, Вів’єн Лі. Але Вів’єн Лі — не геній, а Меріл Стріп — геній. Вона — унікальна істота. Ангел.

Що таке щастя у вашому розумінні?

— У мене немає цього  розуміння. Щастя... Коли я їду  по мосту з репетиції, з лівого берега, завжди згадую, як починалася весна в дитинстві.  1-2 травня, і я (мені років 12 було) вперше відірвалася від дому —   нам було заборонено відходити далеко без дорослих. А того дня ми  самовільно втекли і купалися в Дніпрі. Було щастя. Я абсолютно солідарна з Чеховим, який казав, що хотів би на тому світі згадувати, які на цьому були прекрасні миті. Мить, коли я, мріючи про сина, почула — хлопчик! Коли хотіла дівчинку, сказали — дочка! Ось це ні з чим не зрівнянні миті великого, чистого-чистого, справжнього щастя!

— Окрім дочки, онуків, фаху, що ще дає вам радість сьогодні?

— Я тобі так скажу: сьогодні радість мені несуть засмучення. Тому що, колись я захлиналася від радості, коли приходила весна. Завжди хотіла, щоб швидше-швидше минули осінь і зима.  А зараз, коли життєвого часу залишилося мало, гріх його підганяти, потрібно затримувати. У мене є такий вірш: «Буде і буде ще весна весною, ще одтане серце — треба жити...» Потрібно жити, і не похмуро, а натхненно, чекаючи Нового року і Різдва Христового, Святого Миколая і Хрещення та днів народження. Все ще передчуваючи  свято і влаштовуючи його собі та близьким, — Каті, Даші, Альоші, Матвію.

А яким був найбільш пам’ятний подарунок на ваш день народження?

— (Сміється.) Кость  Петрович мріяв подарувати мені на 40-річчя перстень з діамантом — рік збирав гроші. А в день народження раптом просто дає  мені конверт. Запитую: «Що це»? «Так, — каже, — хотів сюрприз тобі зробити, а там лише на чверть каблучки вистачає. Придумай щось  сама».  Він абсолютно не знався на реальній вартості речей. І я часто дурила його, аби  не засмучувати, применшувала  суму. Одного дня сталася анекдотична ситуація. Я  нагледіла дуже красиву та дорогу люстру, солом’яну, з кришталевими висульками. Взяла в борг гроші у половини театру  — купила. Повісили  — не намилуємося. Приходить до нас у гості Льоня Осика, Петрович вихваляється: бачиш, мовляв, яку  красу  Ада  придбала, і дешево так. А Льоня знав, скільки люстра коштує, дивиться на мене хитро і каже: «Справді диво, даю тобі на сотню  більше (а ця сума теж зовсім не дружила з реальною), продай!» (Заразливо сміється.)

У минулому інтерв’ю  ви казали мені, що ще ніколи не були в Парижі і мрієте туди потрапити. Мрія збулася?

— Ні! Тому в мене ще все попереду — які наші роки!

Ірина ГОРДІЙЧУК, спеціально для «Дня»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ