Людина, яка любить виклики

Україна тепер може пишатися не тільки перемогою на Євробаченні (двічі), а й на подібному міжнародному музичному конкурсі тюркського світу Тюркбачення-2020 (Turkvision, Turkvizyon). Реноме співочої країни цього разу підтвердила Наталія Папазоглу. Прізвище дівчини одразу звертає на себе увагу, бо є дещо «екзотичним» для нашої країни. В деталі вдаватися не будемо (про все дізнаєтеся нижче), зазначимо лише що Наталія народилася і виросла на Прикарпатті (місто Калуш, Івано-Франківська область), але ж в чому унікальність її родинної історії? Чому взагалі співачка вирішила взяти участь в Тюкрбаченні? Як готувалася і перемогла? Що хотіла донести своєю піснею «Tikenli Yol» («Тернистий шлях»)? Коли почала займатися музикою і як трансформується український шоу-бізнес? Про все це Наталія Папазоглу розповіла в гостях у «Дні».

«Я ПОДУМАЛА — ЧОМУ Б НІ, Я Ж ХОЧУ ДІЗНАТИСЯ БІЛЬШЕ ПРО НАРОД СВОГО БАТЬКА — ПРО ГАГАУЗІВ»

— Ви народилися і виросли в Західній Україні. Як так сталося, що дівчина з Прикарпаття, не знаючи мови, заспівали гагаузьку пісню на Тюркобаченні?

— Українську культуру по матері я знаю добре, адже я на ній виросла, а от гагаузьку культуру по батькові я фактично не знаю. У мене не було такої можливості, адже наша сім’я була єдиною на Західній Україні, яка б мала відношення до гагаузів. Принаймні про інші подібні приклади я не чула. Тому для мене в першу чергу було цікаво дізнатися більше про гагаузьку культуру, про минуле мого батька (в перекладі прізвище Папазоглу означає «син священика»).

Після участі в «Х-факторі» в 2015 році на мене вийшла гагаузька журналістка Світлана Попазоглова-Мінчева (каже — знайоме прізвище), завдяки якій я познайомилася з різними представниками українських гагаузів. До цього я думала, що всі гагаузи живуть десь там далеко в Одеській області, а виявилося їх немало в Києві, не кажучи вже про Одесу, і вони самоорганізовані.

Згодом в Союзі гагаузів України, керівником якого є Василь Келіогло, мені запропонували взяти участь у Тюркбаченні. Я подумала — чому б ні, я ж хочу дізнатися більше про народ свого батька, взагалі про тюркський світ, адже якщо людина не знає свого минулого, вона не має майбутнього. Тим більше, я людина, яка любить виклики.

В 2016 році за спонсорської та організаційної підтримки заступника глави Одеської обласної ради Юрія Дімчогло (наразі радник голови Одеської ОДА) в Одесі був проведений відбір серед претендентів для участі в Тюкрбаченні, на якому обрали мене. Але сам конкурс відклали.

— Чому?

— Наскільки мені відомо, там були якісь судові тяганини з приводу прав, а також стояло питання де саме проводити конкурс. Кожного року планували проведення, але постійно відкладали. Тому в цьому році ми до останнього чекали підтвердження, і коли нам нарешті повідомили, що конкурс таки відбудеться, ми трохи були ошелешені, бо часу для підготовки залишалося обмаль. Чому чекали підтвердження, тому що це крім всього вкладання немалих коштів в підготовку.

— Під час відбору в Одесі ви вже виступали з піснею «Tikenli yol»?

— Ні, «Тернистий шлях» був написаний згодом спеціально для Тюркбачення, тому що за умовами конкурсу пісня пишеться для Turkvision і вперше звучить на Turkvision. Тобто під час відбору в Одесі обирали не пісні, а кандидата для участі в конкурсі.

Після написання слів пісні, я сконтактувала з гагаузькою співачкою, авторкою пісень Людмилою Базаджи, яка допомогла мені перетворити український текст на гагаузький. Працювали ми з нею в телефонному режимі: вона одразу запитала, що я хочу побачити в цій пісні, що хочу донести? Я їй пояснила своє бачення і в результаті у нас вийшла композиція «Tikenli yol». 

— Добре, пісню вам переклали, але ж потрібно відчути і донести слова. Було складно?

— Не скажу, що було суперскладно, але і не легко. Адже крім змісту слів, дуже важливими є звуки. Насамперед, треба було звикнути вимовляти м’які звуки, які притаманні гагаузькій мові. Я би навіть сказала, пласкі звуки. Як вокальний педагог я знаю, що звук потрібно робити широким для звучання, тому було досить проблематично поєднати одне з другим. Тим не менш, мені це вдалося, адже мій слух дозволяє чути звуки і швидко вчитися.

«ПІСНЯ «TIKENLI YOL» СТОСУЄТЬСЯ КОЖНОГО, ТОМУ ЩО У КОЖНОЇ ЛЮДИНИ СВІЙ ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ»

— Відомо, що українська мова одна з наймелодійніших в світі. А от що можете сказати про гагаузьку? 

— Сама гагаузька мова є досить мелозвучна, але до неї потрібно звикнути, тому над цим мені довелося попрацювати. Допомагала в цьому також Людмила. Хоча я розумію, що акцент залишився. Але я вам скажу, що навіть у Дженніфер Лопес в Америці є акцент. Моєю задачею було — доступність тексту, щоб сама пісня чіпляла мелодійно, а головне — щоб все було зроблено на рівні.

— Але виступити в живу на сцені, на жаль, вам не вдалося.

— Так, через COVID-19. Хотілося б виступити на сцені і мати контакт з залом (це була б і інша картинка на телебаченні), але так склалися умови. Хоча я вам скажу, що підготовка до онлайн конкурсу вийшла точно не простішою і навіть дорожчою ніж якби ми поїхали виступати до Туреччини. По-перше, це зйомка хромакея (технологія суміщення двох і більше зображень чи кадрів в одній композиції — ред.), де є багато технічних моментів. По-друге, нам дали плоскі екрани, підкладки, тобто така собі імпровізована сцена. І вона була не в 3D проєкті. Тому зробити це все якісно було доволі складно, відповідно я не можу сказати, що повністю задоволена результатом.

Плюс потрібно ж щось робити під час виконання пісні, а не просто стояти і співати. Мене ніколи не задовольняє, коли дівчата приходять в красивих платтячках, мікрофоном помахали, рота повідкривали і все. А де ваша історія, що ви хочете донести людям?.. Тому в кожному моєму русі під час виконанні пісні читається слово.

Ми розуміли, що в тюркському світі з костюмами потрібно бути обережними, якусь частини тіла особливо не покажеш. Тому ми обрали саме такий варіант, який несе в собі символіку — жіноче і чоловіче начало, певну войовничість, боротьбу. Також нам хотілося показати, що статки не мають відігравати головну роль — важливо що ти несеш в маси. Можливо це не до кінця всі зрозуміли, бо були різні коментарі, проте хто захотів побачити і зрозуміти, той побачив і зрозумів. Тобто, окрім шоу розважального характеру, мені хотілося донести історію. 

— «Тернистий шлях» — це про ваш шлях?

— Не тільки. У нас багато людей йдуть таким шляхом — тернистими вулицями нашої долі. Зокрема і ви, тому що віддаєте себе своїй професії, своїй сім’ї, знайомим і незнайомим людям. І не завжди все виходить легко, часто доводиться докладати великих зусиль і долати випробування. У кожної людини свій тернистий шлях. Це пісня стосується кожного.

«ПІД ЧАС ТЮРКБАЧЕННЯ БУЛО ПОЄДНАННЯ ПРОФЕСІЙНИХ І НЕПРОФЕСІЙНИХ ВИСТУПІВ»

— Як ви оцінили інших учасників конкурсу?

— Я передивилася всі відео і можу вам сказати наступне: кожна людина талановита по-своєму, я нікого не хочу образити, але виходячи з формату конкурсу Тюркбачення, яке, я так розумію, хоче сполучатися з Євробаченням, то конкурентів мені не було. Це не кажучи про те, що своє відео ми надіслали в дуже хорошій якості, але чомусь його показали в не дуже хорошій якості.

Як на мене, під час конкурсу було поєднання професійних і непрофесійних виступів. Деякі дівчата фактично вийшли і проспівали клубні пісні, або народні пісні, що мабуть непогано, але ж це було на рівні художньої самодіяльності на концерті в якийсь глибинці. В той же час, як деякі учасники вже мають великий досвід, об’їздили багато країн і брали участь в багатьох конкурсах.

— Думаю, специфіка Тюркбачення в тому, що між собою фактично конкурують, як представники потужних країн, де є певний рівень і можливості, так і представники невеликих тюркських народів (в тій же Росії їх десятки), які не мають того рівня і можливостей. Тому тут, скоріше, більше питання до організаторів конкурсу — кого допускати до участі?            

— Я погоджуюся з вами, подібні питання повинні узгоджувати організатори. Умови конкурсу мають бути чітко прописані — хто і як може приймати участь в конкурсі. Недостатньо просто вийти і заспівати пісню, має бути відповідне аранжування, костюми, світло тощо. З іншого боку, я розумію, що цей конкурс пройшов лише вчетверте, тому думаю поступово він набиратиме обертів і організатори будуть вчитися на своїх помилках і досягненнях. Євробачення ж теж має свою історію становлення. 

— Як обирали переможця?

— Голосуванням журі. Членом журі може бути представник країни чи окремого регіону, від якого виступає учасник. Кожен виставляє свої бали, які в результаті підсумовуються, плюс свої бали виставляє організатор конкурсу телеканал TMB TV (Тюркське музичне об’єднання — ред.), після чого визначається переможець. Ми конкурували з Республікою Саха (Якутія), що знаходиться в Російській Федерації. Хоча, чесно кажучи, я так і не зрозуміла чому ми з ними конкурували, бо це фактично була пісня 80-х років групи «Кіно». До речі, їхнє журі якраз нам поставило найнижчій бал, в той час як наш представник їм поставив високу оцінку.

— Але не дивлячись на всі ці нюанси, все одно ви перемогли. До речі, що отримує переможець, окрім першого місця?

— Так, справедливість на цьому конкурсі перемогла, і я дякую за це всім членам журі, хто оцінив нашу роботу.

Переможець отримує грошову премію, можливість зняти кліп і гарантований виступ на Тюркбаченні 2021.

— Наступного року конкурс проводитиметься в місті Шуша (Нагірний Карабах), яке лише нещодавно в результаті війни було звільнено Азербайджаном.

— Так, думаю, це робиться насамперед заради символізму. Але звичайно проведення конкурсу наступного року залежатиме від обставин в тому регіоні і від рівня підготовки умов для Тюркбачення.

«ЦЕ СПІЛЬНА ПЕРЕМОГА УКРАЇНЦІВ І ГАГАУЗІВ»

— Якою була реакція на вашу перемогу, хто привітав?

— Чесно кажучи, я не думала, що буде такий потужний фідбек в Україні, тому що цей конкурс все-таки більше відомий в тюркських країнах. Для  України це щось нове. Але ось зараз, завдяки в тому числі нашим зусиллям, інформація про Тюркбачення набирає хвилю. Привітали мене, звичайно, і українські гагаузи, і з Гагаузької автономії (Молдова). Я скажу так — це спільна перемога українців і гагаузів. Привітали також мене деякі учасники конкурсу, міністр закордонних справ України, посольство України в Туреччині, посольство Туреччини в України, посольство Казахстану в Україні, багато людей з Туреччини, Азербайджану, кримські татари...

— До речі, чи була реакція Джамали, яка в 2016 році перемогла на Євробаченні з піснею, де звучить тюркська (кримськотатарська) мова?

— Ні, не було реакції. Я з нею поки не знайома. І наскільки розумію, кримські татари в Turkvision цього року взагалі не приймали участь. Зате був потужний десант гагаузів. З України на конкурсі також виступила Наталі Деніз, але вона брала участь в якості гості Тюркобачення. Ще дві гагаузки представляли — одна Гагаузьку автономію (Юлія Арнаут), інша окремо виступила від Молдови (Пелагея Стефогло). 

— А як відреагували в рідному Калуші?

— Раділи, звичайно. Мене там завжди тепло приймають і пишаються моїми успіхами. Кажуть — ось наша дівчина перемогла, це наша гордість. Хоча, зараз гагаузи також кажуть — наша (сміється). Тобто присутня така, я би сказала, здорова конкуренція.

— А ви себе як ідентифікуєте?

— В політичному розумінні нації, всі ми звичайно українці, але багато хто з нас має різне етнічне походження. Моє походження наполовину гагаузьке, наполовину українське. Тому я би прагнула бути своєю і для гагаузів, і для українців, бо обидві культури є частиною мене (я відчуваю подвійну відповідальність).

Безумовно, українська культура мене завжди наповнювала, я на неї виросла, але ж не так просто у мене виник інтерес до гагаузів. Це те, що в мені тривалий час спало, адже не було середовища, а в останні роки прокинулося. Зараз я з великою цікавістю відкриваю для себе культуру гагаузького народу. До речі, на відміну від абсолютної більшості тюркського світу, з яким гагаузи споріднені етнічно, за віросповіданням вони православні християни, чим, в свою чергу, споріднені з українцями. Можливо саме ця унікальність і дозволила їм зберегтися як народ (наразі їхня чисельність в світі складає до 250 тис.). І частиною цього народу є мій батько, а отже і я. Взагалі, я все більше розумію, що мені хочеться поєднати дві культури. І це було б унікально для моєї творчості.

«ДІДУСЬ І ЙОГО СЕСТРА ВТЕКЛИ З ОДЕЩИНИ ПІД ЧАС ГОЛОДОМОРУ 1946-47 РР., ЩОБ ВИЖИТИ»

— Розкажіть історію свого батька — як гагаузи опинилися на Західній Україні?

— Так сталося, що мати мого дідуся померла у нього на руках, вона спухла від голоду. Це було під час Голодомору 1946-47 років. Тоді мій дідусь Василь разом із своєю рідною сестрою Стефою були змушені тікати з рідних місць Буджака (Південна Бессарабія), щоб вижити. Інша його сестра  Марія на той час вже була одружена (чоловіка звали Микола), тому вона залишилася в Одеській області (село Красне, Болградський район): у них було більше можливостей для виживання.

Вже в Калуші дід Василь одружився на лемкині Єфросинії, але, на жаль, вона не могла мати дітей. І тоді вони всиновили мого тата Миколу у рідної сестри діда, яка жила на Одещині. Тобто у Марії і Миколи, у яких було 15 дітей (шестеро вижило, дев’ятеро померли). Марії сказали, що потрібно віддати одну дитину — звичайно для неї це було шоком. Але довелося віддати, бо так вирішили. Моєму татові тоді було 11 місяців, інші діти були старші. Так мій тато опинився в Калуші.

— Тобто гагаузьку він вже не знав?

— Ні, не знав, а дід Василь (його рідний дядько і прийомний батько), який його виховував, не мав середовища для спілкування. Тільки коли хтось приїздив з Одеської області, він спілкувався гагаузькою — це було для нього як бальзам на душу. Дід почав вчити тата гагаузької в більш дорослому віці, але це вже було складно. Ну а зі мною гагаузькою вже ніхто не говорив. За все своє життя на Одещині (фактично у своїх біологічних бабусі і дідуся) я була лише три рази. Можливо зараз з’явиться більше можливостей (сміється), хоча їх вже і немає в живих.

На мій поклик і великий інтерес до гагаузів, мій тато іноді каже — ти більша гагаузка, ніж я. Хоча йому це, безперечно, теж цікаво. До речі, він у мене класно співає, грає на акордеоні фірми Horch, який йому з Німеччини привіз дядько (брат прийомної мами).

«У МЕНЕ ВЗАГАЛІ СПІВОЧА РОДИНА... В ДИТИНСТВІ Я ВЛАШТОВУВАЛА КОНЦЕРТИ СУСІДАМ»

— Тобто у вас музикальна сім’я?

— Так, у мене взагалі співоча родина. Дідусь Василь мені розповідав, що його мама, тобто моя прабабуся (родом з с. Кипчак, Гагаузька автономія), була відома співачка в тамтешніх селах, виступала на весіллях.

Мама моя Люба (народилася в Калуші) також співає, вона закінчила музичну школу, має гарний голос, колись навіть виступала в ансамблі. Хоча за фахом економіст. Мама сімейна людина, любить коли сім’я разом. До речі, підтримує всі мої намагання більше дізнатися про гагаузьку культуру. Каже в свій час тато підкупив її увагу своєю добротою, щирістю і працьовитістю. У тата, дійсно, «золоті руки», все вміє — від ремонтів до музики, ліпив скульптури, малював. В юності любив спорт. Хотів займатися боксом, але прийомна мама не дала, боялася за нього.

З дитинства пам’ятаю, що у нас часто збиралося багато людей, вони завжди співали різні народні пісні, популярні естрадні пісні, було весело і цікаво.

Зараз батьки дуже гордяться моїми досягненням, зокрема перемозі на Тюркбаченні.

— А ви закінчили музичну школу?

— Ні, як не дивно, батьки були проти. Вони вважали, що мені це не треба, краще мати більш практичну професію. Тому я, як і мама, вчилася на економіста. А вже потім, в старшому віці, закінчила Київський університет імені Бориса Грінченка (естрадно-джазовий вокал, педагог).

— Коли почали співати?

— Фактично з дитинства. Мені це завжди подобалося. Я ставала на стілець перед лавочкою, де збиралися сусіди, і співала для них, влаштовувала концерти. Пам’ятаю, тоді була популярною пісня Наташі Корольової «Жёлтые тюльпаны». А так, слухали звичайно і Володимира Івасюка, і Софії Ротару, і інших відомих виконавців.

— Тобто ви з дитинства вирішили — буду співачкою?

— Так, коли мене запитували — ким хочу бути, я завжди відповідала — співачкою. Іноді ще казала Аллою Пугачовою, бо тоді її всі слухали — це ще був Радянський Союз. В школі я постійно співала в хорах, ансамблях, так само потім було в технікумі. Перед приїздом в Київ, у себе в Калуші я вже була досить відомою співачкою.

«Я ВСЕЇДНА. МЕНІ БЛИЗЬКІ І ДЖАЗОВІ, І ЕСТРАДНІ, І НАРОДНІ ПІСНІ»

— Коли приїхали в Київ?

— В 2012 році. В столицю я потрапила завдяки своєму майбутньому сопродюсеру Ігорю Добролежу, з яким ми познайомилися онлайн. Це був російськомовний сайт ВКМ (Всемираная команда музыкантов), який заснували кияни, що переїхали жити в США. Цей сайт щорічно проводив конкурс вокалістів в три тури з кількома тисячами учасників-вокалістів. Я тоді виграла гран-прі. А далі подалася на конкурс «Нова хвиля» в Юрмалі. Ми пройшли весь відбір, але зрештою нам відмовили, оскільки там було заздалегідь визначено і домовлено хто поїде від України.

Взагалі під час різних музичних конкурсів зустрічаєш багато несправедливості. На жаль. З іншого боку, участь в конкурсах дав мені великий досвід. Найбільше чому мені завжди хотілося вчитися — театралізувати образи, тобто з театральної точки зору подивитися на героїв на сцені: як проходять зйомки, постановки, як шиються костюми, взагалі як відбувається весь цей процес. А щодо вокалу я завжди була спокійна, навіть педагоги казали, що у Наталі з цим все гаразд.

— Що ви хочете донести людям своїми піснями?

— Справжність, зміст, історію. Кумирів, до речі, у мене ніколи не було, були приклади, з яких я вчилася. Зокрема це джазові, естрадні, народні виконавці. У кожного таланта, професіонала є чому повчитися. Коли подорослішала (це вже була незалежна Україна), я більше почала звертати увагу на західних артистів, співаків, зокрема Вітні Х’юстон, на джазових виконавців, зокрема Елла Фіцджеральд.

— Тобто вам близький джаз?

— Я всеїдна. Мені близькі і джазові, і естрадні, і народні пісні.

— Чи доводиться підлаштовуватися під попит широкої публіки?

— Це тонка психологія. Потрібно знайти золоту середину — те, що хочеш донести ти, і те, що хочуть почути люди. Якщо ти будеш робити тільки те, що хочеться тобі, контакту не буде. 

«УКРАЇНСЬКОЇ МУЗИКА РОЗВИВАЄТЬСЯ ШВИДКО, ІСНУЄ БАГАТО НІШ. РОСІЯ ВЖЕ ДАЛЕКО ПОЗАДУ»

— Як ви оцінюєте рівень сучасної української музики, шоу-бізнесу?

— Все розвивається, відбувається накопичення досвіду, причому достатньо швидко. З одного боку, є багато плагіатів, тому що бізнес бере гору над самою музикою і шоу. Багато хто поспішає швиденько відбити свої гроші і заробити, що погано впливає на якість. Хоча, якщо є попит на низькопробну попсу, то завжди буде і пропозиція. Коли люди хочуть почути примітивне «гоп-ца-ца», то ти їм скільки не читай Тараса Шевченка, їм все рівно. Якщо у нас в країні люди стануть більш освіченими, тоді ми матимемо інший попит, а отже і пропозицію.

З іншого боку, у нас багато молодих артистів, які віддаються музиці, шоу і не поспішають будь-якою ціною відбити гроші, привносячи щось своє, оригінальне, якісне. Розвиток відбувається достатньо масштабний, я би навіть сказала, що Росія вже далеко позаду. В українській музиці сьогодні багато ніш. Тобто кожен музикант займає якусь свою нішу, має своїх шанувальників, одного формату для всіх вже не існує.

— Дали результат квоти на українську музику?

— Думаю так, тому що все пішло вперед і отримало розвиток. Такого масштабу україномовних пісень досі ніколи не було, завжди превалювали російськомовні пісні. Зараз ситуація змінилася. До речі, дуже вдало і якісно переробляються народні пісні, використовується колорит українських музичних інструментів.

Тобто це той випадок, коли нав’язані згори квоти, навіть якщо хтось вважає цей метод недемократичним, дали реальний результат. Тут потрібно розуміти, що йдеться про відродження і розвиток україномовних пісень і музики в незалежній українській державі. Тим більше, наша країна в свій час пережила досить сильну русифікацію з боку Москви.

Звичайно, частині тих людей, які керують шоу-бізнесом, зокрема на радіо чи телебаченні, довелося звикати. Вони ж виходили з того, який у них рейтинг, наскільки слухач чи глядач зацікавлений в продукті. Якщо слухають чи дивляться, значить будуть крутити, якщо ні, значить не будуть. Але ж пристосувалися, катастрофи не відбулося.

— Хоча сьогодні будь-яка людина, включаючи дітей, заходить в інтернет і дивиться, слухає те, що їй хочеться. А там, на жаль, російськомовний контент в рази переважає україномовний.

— Звичайно, повністю відгородити дитину від інтернету все одно не вдасться, тому тут багато що залежить від виховання батьків. Навіть якщо україномовної продукції не вистачає, певні речі батьки мають пояснювати дітям.

В той же час, ми не повинні забувати про російськомовних патріотично налаштованих українців. Тому що бувають різні ситуації, коли наприклад російськомовний українець на війні приносить набагато більше користі своїй державі, ніж україномовна людина, яка сидить вдома на дивані і підриває країну зсередини.

«ЗАДУМУЮСЯ НАД ТИМ, ЩОБ ДОДАТИ ГАГАУЗЬКИХ МЕЛОДІЙ І ІНСТРУМЕНТІВ ДО УКРАЇНОМОВНИХ ПІСЕНЬ»

— Якщо вас запросять виступати в Росію, поїдете?

— Ні, ми не розглядаємо такий варіант. Якщо це буде Казахстан, Туркменістан, Узбекистан чи інша тюркська країна, то туди можемо поїхати і виступити. Але не в Росію.

— Які творчі плани?

— Ми плануємо україномовний проект, який буде нести українську культуру. Також я все більше задумуюся над тим, щоб додати гагаузьких мелодій і інструментів до україномовних пісень. Мені здається, можна зробити гарне поєднання двох культур. Також мені цікаво, наприклад, заспівати якусь стару гагаузьку народну пісню в сучасному обробленні. Чому б ні, це може бути вишенькою на торті під час концерту. У нас багатонаціональна країна і ми повинні вміти це показувати, доносити світу своє багатство. 

Довідка «Дня»

Наталія Папазоглу (Natalie Papazoglu) — співачка, автор і виконавиця власних пісень, солістка державного джазового оркестру, фіналістка телепроекту «Х-фактор 6», лауреат багатьох міжнародних конкурсів. Володіє унікальним голосом більше 4 октав.

Співачка представила на конкурсі пісню гагаузькою мовою «Tikenli yol», назва якої перекладається як «Тернистий шлях». Текст і музика — Наталії Папазоглу, художній переклад — гагаузької співачки, авторки пісень Людмили Базаджи.

Тюркбачення є конкурсом пісні, в якому можуть взяти участь як тюркські країни, так і жителі інших країн, що представляють тюркські національності. У першому конкурсі в 2013 році взяли участь представники 24 країн, в тому числі з України. Досі перемогу здобували Азербайджан, Казахстан і Киргизстан.

В 2020 році конкурс пройшов вчетверте, в ньому взяло участь 26 конкурсантів. З причини пандемії коронавирусу конкурс пройшов в онлайн-форматі. Всі учасники надіслали організаторам відео в форматі Full HD свого виконання пісенних композицій на тлі хромакея.