Влада спирається на всіх, хто живе в брехні.
Вацлав Гавел, чеський політик та громадський діяч, дисидент, критик комуністичного режиму, драматург та есеїст, дев'ятий та останній президент Чехословаччини та перший президент Чехії

Як акордеоніст зі світовим ім’ям проривався до своїх слухачів

19 жовтня, 2007 - 00:00

Ігор Завадський, акордеоніст зі світовим ім’ям, говорить, що його музика цілюща й корисна для здоров’я. Здається, для здоров’я не лише кожної окремої людини, але й «здоров’я» України як держави, яка сьогодні перебуває в стані культурного анабіозу й потребує термінової госпіталізації, негайного хірургічного втручання або — що краще — культурного електрошоку. З цього погляду Ігор Завадський — знахідка для нашої країни.

Своїм туром по cходу України — такими містами як Стаханов, Рубіжне, Первомайськ, Антрацит та Луганськ, він забезпечив безсонні ночі багатьом чиновникам (які чи то зі своєї волі, чи то внаслідок обставин, які склалися, стали буквально ворогами культури), а також перевернув уявлення про мистецтво, і зокрема про музику, в свідомості всіх, хто побував на його концертах. А таких було чимало. У планах Ігоря — нові зворушення культурного чи скоріше позакультурного простору нашої країни. Розряд...

Після свого туру Східною Україною Ігор повний вражень. Саме в такому стані його й зустрів випадково в одній із київських кав’ярень давній знайомий Ігоря, наш автор, політолог Костянтин Матвієнко. І зрозумів: про те, як відомий акордеоніст проривався до своїх слухачів у своїй власній країні, повинні знати читачі «Дня». З музикантом у нашої газети склалися дуже теплі стосунки. «Жодна газета з таким аналітичним підходом до моїх концертів не ставиться», — коментує акордеоніст. До речі, наступний концерт Ігоря Завадського відбудеться в улюбленому ним за акустикою та енергетикою Будинку актора (Ярославів Вал, 7) 27 жовтня.

Лариса ІВШИНА:

— У нас у країні не так часто буває, що музикант проявляє власну ініціативу для проведення якихось заходів, які не обіцяють прибутку. Ви вирішили влаштувати тур по регіонах, які, як правило, обходять стороною, коли йдеться про організацію важливих концертів. Там рідко відбувається щось, окрім збірної солянки російської попси. Як до вас прийшла ідея проведення цього туру?

Ігор ЗАВАДСЬКИЙ:

— Було три причини, які спонукали мене здійснити тур по cходу України. Перша: п’ять років тому я виступав у збірних концертах у містах Луганської області. Мої виступи сподобалися людям, і я пообіцяв, що приїду ще, вже з сольними концертами, а свого слова я завжди дотримуюсь. Окрім того, мені дуже сподобалася тутешня публіка. Ще одна причина: я давно задумувався про якийсь тур до депресивного регіону. А найбільш депресивними містами в нас у країні вважаються Миколаїв і Луганськ, а найбіднішою областю — Луганська. І я вирішив здійснити експериментальний тур напередодні виборів, але абсолютно не пов’язаний із ними, і подивитися на реакцію урядовців і глядачів. Адже в цей період люди розбещені концертами, причому всі вони безкоштовні. Насамперед це було культурологічне дослідження. Ідея була в тому, щоб зробити концерти не в спеціальних закладах, наприклад, музичних училищах або школах мистецтв, а саме для широкої публіки у великих палацах культури. Я зв’язувався з вісьмома містами, і скрізь мене відраджували, мовляв, ніхто на ваші концерти не прийде. Ще мені відмовляли в силу недовіри. «Чому це ви перед виборами вирішили їхати, а не після? Ми не віримо, що не буде агітації». Врешті в Сєверодонецьку, який на початку навіть значився в афішах, концерт довелося скасувати. Як на мене, Луганська область — це зменшений варіант України загалом: великий базар, де культурі відведене останнє місце не лише в новинах, але й у всьому іншому. Але з чиновниками мені якимось чином все ж вдалося домовитися, зокрема через те, що на «Першому національному» напередодні показали мій концерт.

Л. І. — А вам не здається дивним, що музикантам для того, щоб іти до людей, які потребують культури, необхідно подолати такий опір?

І. З. — Дивним мені це вже не здається. Тому що з цим я стикаюся кожного разу, коли комусь пропоную свої концерти. А 95% моїх виступів в Україні — благодійні. І організовую їх я сам.

Л. І. — Чому?

І. З. — У нас так прийнято. Є два варіанти: культура чи шоу-бізнес. Багато хто думає, що я представник шоу-бізнесу, бо про мене часто пишуть, показують по телебаченню. Тоді як головна відмінна риса шоу-бізнесу — це заробляння грошей. А на сьогодні моя мета зовсім не в цьому.

Л. І. — У нашій країні між публікою та артистом стоїть нездоланна стіна. Виходить так, що це чудо, коли ви потрапляєте на концерт до публіки, яка хоче слухати акордеон, ще й самі вкладаєте в це гроші... Що ви відчули на концертах із боку публіки?

І. З. — Варто було подолати чиновницьку перешкоду, й почалося те, що є щастям для будь-якого актора — спілкування з публікою. У Рубіжному я грав у залі на 1200 місць. На концерт самоорганізувалися й приїхали автобусами люди з різних міст — із Лисичанська, з Сєверодонецька (де в результаті я так і не виступив, але 31 жовтня мій концерт там все ж відбудеться). Весь зал був заповнений. До речі, єдиним мером, який виявив бажання піти на мій концерт, був міський голова Рубіжного. Три перших ряди в залі було зарезервовано для нього. Зрештою, він так і не прийшов, але ці три ряди заповнилися звичайними слухачами під час концерту. З цим пов’язане одне з моїх спостережень з приводу специфіки регіонів України: ставлення звичайних людей до урядовців нагадує колінопреклоніння. У Києві не так, а чим глибше в регіони, тим більший страх. Коли я їхав до міста Антрацит, навпроти їхав кортеж Януковича. Трохи принизлива була ситуація, коли нашу машину зупинили й сказали, що потрібно з’їжджати на узбіччя й чекати, поки проїдуть близько двадцяти машин Януковича. Через це я мало не спізнився на концерт.

Л. І. — Як реагувала публіка на ваші виступи?

І. З. — У цих східних містах люди дарували мені речі, зроблені своїми руками, дарували власні вірші, ноти своїх творів, вишивки, яблука, які самі виростили. Все йшло від душі. Був навіть один унікальний випадок, коли хлопчик виніс і розбив на моїх очах скарбничку, назбирав звідти гривню по одній копійці, щоб купити мій буклет. Природно, що буклет йому подарували. Мені постійно приходять СМС на мобільний, номер якого загальнодоступний. Ще я встиг подружитися з однією родиною зі Стаханова. У цій шахтарській родині вісім дітей — шість хлопчиків і дві дівчинки. Вони приїхали зі свого міста до Луганська на мій останній концерт, хоча дорога туди-назад — це для них шалені гроші. Я взяв шефство над цією родиною Зубків, тим більше, що там усі діти займаються музикою.

У мене є один цікавий проект. Я давно виношував ідею телепрограми за типом «Играй, гармонь!», яка транслювалася в Росії. У гастрольних поїздках я бачу дуже багато талановитих людей — з привабливістю й артистизмом. Можливо, у них не видатні технічні можливості, але яке це має значення? У мене вже величезний список із таких людей, вони грають від душі на різних інструментах. Потрібно, щоб таких акторів знала вся країна. Я вже вирішив зробити пілотні випуски моєї програми: залишилося лише купити машину, камеру, і я зніму та привезу їх на телебачення.

Л. І. — Ігоре, аналізуючи свої враження від поїздки, що, за вашими відчуттями, сталося зі східною частиною України?

І. З. — Ще помітніше стало розмежування між бідними й багатими. Мені доводилося бачити, як діти там грають у футбол консервними бляшанками — як колись у Бразилії.

Л. І. — Латиноамериканізація країни, тільки футбол і розшарування суспільства...

І. З. — Так-так. У них м’ячі продаються скрізь, навіть у супермаркетах. В одному з них мене звинуватили в тому, що я украв м’яча. Підозрілість, до речі, одна з головних рис східної частини України, де буває від тотальної убогості крадуть усі, все що погано лежить. Я не став говорити, що я заслужений артист, що приїхав сюди з концертами, і що мені нема чого красти м’яча за 15 гривень. В оточенні охорони мене протримали півгодини, а потім виявилося, що м’яч просто кудись закотився. Ніяких вибачень я так і не почув.

Л. І. — А якщо хтось із чиновників прочитає інтерв’ю і скаже, що ось, мовляв, Ігор Завадський не любить Донбас?

І.З. — Навпаки, інакше я б туди не поїхав...

Л. І. — Вам доводилося коли-небудь чути, щоб Міністерство культури України організовувало які-небудь подібні тури Східною Україною або Україною взагалі?

І. З. — Ні. Я один-єдиний раз мав справу з Міністерством культури, коли намагався потрапити на прийом до міністра з приводу свого благодійного концерту в Національній філармонії, сподіваючись на часткову оплату високої оренди зали (13 тис. гривень). Мене туди не пустили. Помічники міністра сказали, що мене не знають, і відправили до заступника. Одним словом, до міністра культури я так і не потрапив. Але потім мені начальник концертного відділу Міністерства культури порадив геніальну річ. «Напишіть, — порекомендував він мені, — на своїй афіші, що концерт проходить за підтримки Міністерства культури. Грошей ми вам не дамо, але це буде престиж вашого заходу».

Костянтин МАТВІЄНКО:

— Для тебе як для артиста було б престижним повісити лейбу «Міністерство культури» на свою афішу?

І. З. — Міністерство культури ніколи не брало участі зі мною в спільних проектах. Хоча пропозиції з мого боку були.

К. М. — Ти реальний носій культури, і ти несеш цю культуру в маси. У той же час Міністерство культури, яке державою профінансоване й уповноважене здійснювати цю місію, цього абсолютно не робить. Держава абсолютно абстрагується від тих процесів, які повинна стимулювати, а ти це робиш за свої гроші і за рахунок свого таланту...

Л. І. — Ви альтернативний діяч Міністерству культури. Виходить, що собою ви замінюєте певні державні функції. Так ось для тих, хто критикує Східну Україну, є одна проста рекомендація: поїздити й подивитися, що там сталося за п’ятнадцять років...

К. М. — Але, незважаючи на «монголо-татарське чиновницьке ярмо», яке зараз володарює на Сході, потреба в мистецтві там існує. Яким був склад аудиторії, яка приходила на твої концерти?

І. З. — На концертах була дуже різношерста публіка, дуже багато приходило молоді. До речі, перебуваючи там, я довідався, що в Луганській області перед виборами існував дуже могутній рух проти виборів. На людей, що брали участь у цьому русі — це була творча інтелігенція і молодь — заводили кримінальні справи... Хоча вони просто закликали бойкотувати вибори. Це була сенсація. Похід на мій концерт був для них також своєрідним протестом.

Маша ТОМАК:

— Доводилося читати про вашу з паном Томенком ідею з приводу проведення фестивалю акордеоністів у травні наступного року. Ця ідея ще жива?

І. З. — З того моменту, як Томенко пішов із посади віце-прем’єра, він поміняв усі телефони, і в нас поки що контакт загубився. Між іншим, саме він за свої гроші відправив мене до Канади, де я потрапив до Книги рекордів Гіннеcса. Після цього він від імені Кабміну звертався до Мінкульту з приводу можливості реалізації моїх проектів: організації фестивалю, створення школи акордеона. За всіма пунктами нам дали відмову.

М. Т. — Тепер трохи про музику. На вашому рахунку шість альбомів. Починаючи з 2001 — кожного року — по альбому. Добрі темпи. Цього року що-небудь вийде?

І. З. — Так, зараз я готую новий альбом, він буде подвійним, як і два попередніх.

М. Т. — Ви граєте лише класичні речі чи, крім цього, складаєте й власну музику?

І. З. — Всі твори, які я граю, можна назвати так: «Музика для здоров’я». Це музика, яка відновлює всі природні процеси в організмі та сприяє позитивному настрою. Все, що я граю — це мої обробки, в кожній композиції я роблю свій мазок, до будь-якого твору привношу своє. Я не бачу сенсу в тому, щоб «винаходити колесо» й намагатися «переплюнути» Баха або Моцарта. Краще подавати їх же, але в своїй інтерпретації.

М. Т. — Ніна Матвієнко порівнює вашу музику з Божим благословенням. Ви єдиний український музикант, ім’я якого є в Книзі рекордів Гіннесcа. Ви активно займаєтеся благодійністю. Виходить один позитив. А вам не складно?

І. З. — Чомусь так складається, що чим більше ти популярний, запитаний і відомий, тим більше до тебе негативу, заздрості, виявів недоброзичливості. Я це відчуваю все більше й більше. У зла є особливість — воно прямолінійне, жорстоке і б’є в ціль. Після такого нокдауну я йду на певний час, щоб відновитися, як акумулятор — набратися енергії, яку зло забирає. Я себе позиціоную як звичайна людина — я не наймаю охорону, їжджу не в машинах, а в метро. Мені дуже важливо не відриватися від людей, щоб залишатися таким же доступним, простим і зрозумілим людям. А якщо я трохи відриваюся в напрямку зоряних атрибутів, я миттєво відчуваю, що контакт починає втрачатися. Колись я всі свої нагороди виставляв у кімнаті, а потім сховав, щоб не зазнаватися.

М. Т. — У вас на рахунку 41 нагорода...

І. З. — Ніколи не рахував... Я навіть не знав, що нагороди можна рахувати.

М. Т. — Першу отримали 1974 року, тоді вам було усього-на-всього вісім років. А яка з них вам найбільш дорога?

І. З. — Мабуть, «Золота ліра». Ця нагорода — нагадування мені про ту вершину, якої я досяг і яку зобов’язаний утримувати. «Золоту ліру» я отримав у Італії 1995 року за виступ, який був оптимальним у моєму житті й проходив у старовинній церкві. Я набрав сто балів зі ста. Таке трапляється досить рідко — поки що з українських акордеоністів я єдиний маю в своїй колекції призів «Золоту ліру».

К. М. — Ти поїдеш ще на Донбас?

І. З. — Там, як я вже згадував, буде мій концерт 31 жовтня в Сєверодонецьку. Цей концерт організовує директор місцевого музичного училища. Під час одного з концертів ця людина у віці схилила коліно й подарувала мені квіти. Саме ре зонанс від моїх виступів примусив тих урядовців, які ще вчора мені відмовили, самим зі мною зв’язатися й запросити з концертом.

Розмовляли Лариса ІВШИНА, Маша ТОМАК, «День», Костянтин Матвієнко
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments