Музика - мало не єдине, що ще не стало для людей яблуком розбрату.
Рей Чарльз, американський співак, музикант, один з найвідоміших у світі виконавців джазу

Родовід орди

Фрідріх Енгельс — про дореволюційну імперську Росію: повчальні паралелі
21 червня, 2018 - 14:34
ФРІДРІХ ЕНГЕЛЬС. ФОТО 1889 р. ДВОГОЛОВИЙ ОРЕЛ — ГЕРБ АГРЕСИВНОЇ ІМПЕРСЬКОЇ РОСІЇ. ЕНГЕЛЬС ДУЖЕ ЯСНО БАЧИВ, ЯК ЦЕЙ ХИЖИЙ ПТАХ «НАВИСАЄ» НАД ТОГОЧАСНОЮ ЄВРОПОЮ

П’ятий рік російсько-української війни... Виникає безліч запитань, як в Україні, так і далеко за її межами. Запитання ці, по суті, зводяться до декількох: «Звідки це взялося?», «Які історичні причини такої імперської зажерливості Росії, хижацької, агресивної і водночас брехливої, фарисейсько-лицемірної?», «Відколи це почалося?». І тут небайдужі українці й громадяни інших держав, можливо, відкриють для себе доволі цікаву річ: допомогу в цих пошуках варто шукати у зовсім «несподіваних» постатей, котрі, здавалося б, ніколи не скажуть нам нічого нового, змістовного про родовід московсько-імперської Орди. Але це не так!

Так, приміром, Фрідріх Енгельс, знаменитий соратник і побратим засновника «наукового комунізму» і творця  «Капіталу», залишив нам чимало надзвичайно актуальних і сьогодні (підступність путінської Росії цю актуальність лише збільшує!) міркувань про природу і приховану небезпеку — для Європи та цілого світу — російського месіанського імперіалізму, про те, чим є насправді той «Русский мир» — знаряддям дипломатичного тиску та прямої військової агресії в руках петербурзько-московських неситих «збирачів земель». Думається, ознайомившись з думками Енгельса, читач сам пересвідчиться в тому, що за 128 років вони геть не застаріли.

Отож, Енгельсова стаття «Зовнішня політика російського царизму» (саме про неї у нас піде мова надалі) була написана найближчим другом Маркса на початку 1890 року (це вже «пізній», «нестандартний», 70-річний Енгельс) у зв’язку із різким загостренням міжнародного становища в Європі на зламі 80-х та 90-х років ХІХ століття та зростанням небезпеки світової війни, спричиненої утворенням двох ворожих військово-політичних блоків: Троїстого союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) та франко-російського союзу, який перебував тоді у стадії дипломатичного оформлення.

У середовищі європейських соціал-демократів (одним із найбільш авторитетних теоретиків тут був, безумовно, Енгельс, продовжувач і «спадкоємець» марксової справи) відчувалася потреба ґрунтовно проаналізувати витоки мілітаристської політики європейських держав (не в останню чергу імперської Росії), аби спробувати здійснити відповідні заходи протидії. І праця Енгельса (написана, власне, на прохання редакції російського емігрантського журналу «Соціал-демократ», опублікована того ж 1890 року на шпальтах впливових соціал-демократичних журналів: німецького «Нойе Цайт» та англійського «Тайм»), написана блискуче, водночас із холодним «анатомізмом» та жагучою ненавистю до царизму, поза сумнівом, сприяла розв’язанню таких завдань. В Україні вона досі мало відома. Пропонуємо читачам «Дня» найважливіші думки автора.

1  «Царська Російська імперія є головним оплотом, резервною позицією й водночас резервною армією європейської реакції; тому саме лише її пасивне існування є реально небезпечним для європейських соціал-демократів і, ширше, демократів узагалі». «Своїм постійним втручанням у справи Заходу ця імперія затримує і порушує нормальний хід нашого розвитку і робить це з метою завоювати для себе такі географічні позиції, які б забезпечили їй панування над Європою. Тому не лише соціалісти, але й кожна прогресивна партія в будь-якій країні Західної Європи зацікавлені у зміні правлячого режиму в Росії».

2  «Треба знати не лише слабкі, а й сильні сторони супротивника. А зовнішня політика — це, безумовно, та сфера, в якій царизм є сильним, дуже сильним. Російська дипломатія утворює такий собі сучасний «орден єзуїтів», достатньо потужний, аби подолати у разі необхідності навіть цареві примхи та корупцію у своєму власному середовищі, щоб іще більш широко розповсюджувати її навколо. Спочатку цей «орден» формувався переважно з іноземців (німців або остзейських німців, корсиканців). Іноземкою була його засновниця Катерина ІІ».

3  «Якраз ця публіка, яка утворювалася на початку з іноземних авантюристів, і піднесла Російську імперію до її сучасної могутності. Із залізною наполегливістю, неухильно просуваючись до наміченої мети, не зупиняючись перед будь-якими підступами, зрадою, вбивством з-за рогу, плазуванням, не шкодуючи грошей на будь-які підкупи, не втрачаючи голову через перемоги, не впадаючи у відчай після поразок, крокуючи через мільйони солдатських трупів і, щонайменше, через один царський труп, — ця зграя, настільки ж безсоромна, настільки ж і талановита, сприяла більшою мірою, ніж усі російські армії, розширенню кордонів Росії за Віслу, до Пруту, Дунаю та Чорного моря; це вона сприяла тому, щоб зробити Росію великою, могутньою, такою, що навіює сусідам острах — і відкрити їй шлях до світового панування».

4  «Але таким чином вона зміцнила царську владу і всередині країни. В очах вульгарно-патріотичної публіки слава перемог, завоювання, що йшли одне за одним, могутність і зовнішній блиск царизму безперечно переважують усі його гріхи, увесь деспотизм, усю несправедливість і сваволю; шовіністична хвалькуватість більш ніж винагороджує за всі стусани. І це відбувається тим більшою мірою, чим менше в Росії відомі справжні причини і подробиці цих успіхів, тим більше вони замінюються офіційною легендою, як це робиться і скрізь (приміром, у Франції та Прусії) «доброзичливими» урядами «заради блага своїх підданих» та заохочення їхнього патріотизму. Тому росіянин, хай найрізноманітніших переконань, якщо тільки він шовініст, — рано чи пізно впаде на коліна перед царизмом!»

5  «Проте яким же чином спромоглася така зграя авантюристів здобути такий величезний вплив на перебіг європейської історії? Дуже просто. Вони не створили нічого нового, вони лише правильно використали наявний стан речей. Усі успіхи російської дипломатії мають під собою досить відчутну матеріальну основу. Уявімо себе в середині минулого (ХVІІІ — І.С.) століття. Населення було не дуже значним, проте воно швидко зростало; отже, лише плин часу сам по собі забезпечував зростання могутності країни. Це населення перебувало у стані духовного застою, було позбавлене будь-якої ініціативи, проте в рамках свого традиційного способу життя було придатним абсолютно для всього: витривале, хоробре, слухняне, спроможне долати будь-які перешкоди й труднощі, воно постачало чудовий солдатський матеріал для воєн того часу, коли з’єднані маси визначали підсумок бою. Сама країна звернена до Європи лише своїм західним кордоном і тому є вразливою лише з цього боку; вона не має такого центру, захоплення якого могло б примусити її до укладання миру, вона майже абсолютно є недоступною для завоювань через бездоріжжя, протяжність території й бідність ресурсів. Така країна являє собою невразливу потужну позицію для кожного, хто вміє її використати, дозволяючи собі звідси робити в Європі такі речі, котрі втягували б будь-який інший уряд у нескінченні війни».

6  «Відомі в Європі слабкі моменти Росії ніколи не були таємницею і для російської дипломатії; тому вона завжди прагнула, в міру можливості, уникати воєн і допускала їх лише як найбільш крайній захід, причому лише за винятково сприятливих умов. Її, дипломатію, можуть влаштовувати лише такі війни, коли союзники Росії мають нести основний тягар, піддавати свою територію, перетворену на театр військових дій, спустошенням і постачати найбільшу масу бійців, тоді як російські війська виконують роль «резервів». Але війна не завжди може відбуватися за таких вигідних умов; і тому російська дипломатія прагне використати у своїх цілях суперечливі інтереси та жадібність інших держав, нацьковуючи ці держави одна на одну (! — І.С.) та  здобуваючи з ворожих відносин між ними вигоди для завойовницької політики Росії».

7  «Повернімося до Росії 1760-х років. Тоді на крайньому півдні Європи хижого завойовника (я маю на увазі Катерину ІІ) приваблювала така військова здобич, рівній якій не було в Європі: прадавня столиця Східної Римської імперії, метрополія  цілого православного світу, місто, сама вже назва якого — Константинополь-Царгород — є символом панування над Сходом й того авторитету, котрим наділений його володар в очах східних християн».

Царгород як третя російська столиця, поряд із Москвою і Петербургом, означав би, проте, не лише духовне панування над східно-християнським світом, це було б також вирішальним кроком до встановлення панування Росії над Європою. Це означало б безумовне панування над Чорним морем, Малою Азією, Балканським півостровом. Панування над Балканами пересунуло б кордони Росії до Адріатичного моря. Проте цей кордон на південному заході був би нестійким без відповідного розширення цілого західного кордону Росії, без значного розширення сфери її панування. Насамперед Польща; ця заснована на грабунку і уярмленні селян шляхетська республіка перебувала у стані цілковитого розладу. Саме сюди мали бути спрямовані завойовницькі зусилля Катерини ІІ. Ще раніше великоруські царі знайшли бажаний привід — «захист православних» — для зазіхань на територію колишнього Литовського князівства, як нібито на «національну російську» область, пригноблену, проте, Польщею, хоча щонайменше малороси, на думку найбільшого сучасного славіста Міклоша, розмовляють не просто на одному із російських діалектів, а спілкуються цілком самостійною, окремою мовою (! — І.С.).

***

Можна цитувати Енгельса ще і ще. Проте спробуємо подати дуже стислі висновки. 1. Відомо, що Енгельс не відносив українців до числа так званих історичних націй. Проте це аніскільки не зменшувало його ненависті до агресивної імперської Росії і глибини розуміння її політики. 2. Зовсім не випадково Сталін 1934 року заявив, що у Енгельса, мовляв, є «вкрай помилкові», «сповнені ворожості до російського народу» праці, які нібито «можуть використати наші вороги», тому такі праці слід суворо заборонити. Чи не проаналізовану тут статтю він мав на увазі? 3. Сучасним європейським лівим, особливо соціал-демократам, в першу чергу німецьким, варто було б дуже уважно прочитати цей твір Енгельса. Тоді, хтозна, вони позбулись би ілюзій щодо Росії. І не лише їм — багатьом українцям не варто нехтувати наведеними вище ідеями Основоположника.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments