Історії належить не судити, а пояснювати. Історія не суддя, а адвокат.
Бенедетто Кроче, італійський інтелектуал, філософ, політик, історик та літературний критик

29 квітня 1918 року: «Переворот у цирку» чи закономірний етап революції?

26 квітня, 2017 - 17:25
ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ (У ЦЕНТРІ) З ГРУПОЮ УКРАЇНСЬКИХ ТА НІМЕЦЬКИХ ОФІЦЕРІВ. ФОТО 1918 р. / ФОТО З САЙТА UK.WIKIPEDIA.ORG
ГЕТЬМАН ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ / ФОТО З САЙТА BLOG.I.UA

Події, що відбулися в Києві 29 квітня 1918 р., досі викликають розмаїття думок та оцінок, зіткнення поглядів і концепцій. Це пояснюється насамперед їхньою історичною значущістю, вагомим впливом на подальший хід Української революції, а також контраверсійністю самої постаті організатора і винуватця державного перевороту — Павла Скоропадського. Нагадаємо, що внаслідок цих подій відбулася заміна ліворадикальної владної еліти на ліберально-консервативну, встановився в Україні на сім із половиною місяців авторитарний режим, відродилася історична національна форма правління — гетьманат.

Друга причина згаданих суперечок полягає в відсутності практично будь-яких історичних джерел, які б достеменно вимальовували не тільки загальне тло подій напередодні і в день 29 квітня, а й усі механізми, приховані секрети, внутрішні пружини, що призвели до перевороту. Нараховується кілька оприлюднених у пресі, спогадах, зафіксованих у документах версій здійснення перевороту, які суперечать одна одній. Саме це надає можливість трактувати події на різні смаки. Впродовж 2008 — 2011 років з’явилося кілька ґрунтовних наукових статей двох авторів, присвячених захопленню гетьманом влади. Вони виявилися діаметрально протилежними за висновками, а найголовніше — обидві побудовані на аналізі лише однієї обраної групи джерел, а не всього джерельного комплексу.

Нарешті, третя причина — гостра політична злободенність самої теми державного перевороту. З усіх можливих подій такого ґатунку в ХХ ст. лише гетьманський Coup d’Etat (переворот у державі) виглядав повною мірою вдалим, проте встановлений ним режим виявився не дуже тривалим.

Нагадаємо основну канву подій, що є загальновідомою і практично не суперечливою. У квітні 1918 р. назріла криза у внутрішньому житті УНР та у відносинах між Українською Центральною Радою й німецьким і австро-угорським командуванням військ, які в березні вступили в Україну як союзники на прохання УЦР. Основним питанням було аграрне: хто засіватиме землю, відібрану в її власників за революційним законодавством, і кому належатиме право на врожай 1918 р., на який претендували іноземні союзники України. Скориставшись цією нагодою, підтримкою згаданого зовнішнього чинника, конгломерат правих сил (від великих землевласників до селян, від самостійників до проросійських і пропольських партій) здійснив державний переворот, привів до влади Павла Скоропадського — генерал-лейтенанта Російської армії, корпусного отамана військ УНР, керівника Української народної громади. Основне дійство («ставлення в гетьмани» чи обрання) відбулося вдень 29 квітня 1918 р. у приміщенні Кінного цирку (Гіппо Палас) знаменитого циркового дресирувальника П. Крутикова — найбільшому приміщенні в Києві, де можна було зібрати кілька тисяч людей. Після того учасники зібрання вийшли на Софійський майдан, де відбулася вдячна молебень. До ранку наступного дня загін гетьманців установив контроль над усіма офіційними будинками, втративши трьох осіб зі свого складу. 30 квітня були оприлюднені «Грамота до всього українського народу» та «Закони про тимчасовий державний устрій України», базовані на Основних законах Російської імперії від 17 жовтня 1905 р. (дуже показовий факт!). 30 квітня — 1 травня сформований новий уряд (Рада міністрів), який ніс відповідальність перед головою держави — гетьманом.

Власне, на цьому закінчується констатація достеменних фактів. Спроба занурення в їхню суть та конкретні обставини вже викликають безліч запитань. Перше з них — хто скликав і хто був присутній у цирку Крутикова 29 квітня? Чиїми голосами було обрано гетьмана? Прихильники останнього стверджують, що це були «землероби-власники» — від великих до дрібних, які в кількості 8,5 тис. осіб представляли восьмимільйонне сільське населення і одностайно проголосили нову владу. Але насправді організації під такою назвою не існувало. Був Союз земельних власників, українська філія колишньої загальноросійської партії під проводом О. Вишневського, М. Вороновича, І. Дусана. Саме від нього невдало балотувався до Установчих зборів у грудні 1917 р. Павло Скоропадський. На загал їхнє національне налаштування можна оцінити скоріше як байдуже до українства. Інший союз землевласників польського походження — Союз землян на чолі з графом Грохольським — був налаштований проти українського руху. Існувала Українська демократична хліборобська партія, що мала за лідерів В. Липинського, М. Міхновського та С. Шемета і діяла головним чином на Полтавщині. Вона об’єднала національно свідомих землевласників — від великих до дрібних.

Відносини між цими силами не були безхмарними. Якщо перші та другі категорично виступали проти ліворадикальної Центральної Ради, то останні не заперечували її існування за умов зміни аграрної політики. Деякі історики впевнені, що 29 квітня на Хліборобському конгресі були представлені лише делегати Союзу земельних власників. Прихильники УДХП спробували провести альтернативний з’їзд, але не отримали дозволу німецького командування та Центральної Ради. Тому якась частина хліборобів-демократів усе ж таки була присутня на конгресі в цирку. Отже, вважати, що вони об’єдналися задля гетьмана, підстав у нас немає. Процедура обрання згаданих 8,5 (чи, за іншими даними, 7) тис. делегатів від дев’яти губерній України так само залишилася не до кінця з’ясованою. Підкреслимо, що звичний на той час спосіб політичної репрезентації фактично не передбачав виборів на пропорційній або іншій основі, лише напівформальне делегування чи радше самовільне представництво. Так, на ІІ Всеукраїнський селянський з’їзд, що відбувся вже після перевороту на початку травня, як згадував П.   Христюк, «селянство направилося до Києва десятками, сотками, тисячами...», звичайно ж, без будь-якого обрання чи мандатів. Крім того, незрозуміло, яким чином таку кількість людей міг умістити Гіппо Палас, якщо він був розрахований максимум на 2 тис. глядачів?

Інше цікаве питання — в який спосіб відбулася процедура «ставлення у гетьмани» чи обрання Павла Скоропадського? Літературна традиція (М. Булгаков) говорить про вибори шляхом прямого голосування. Є спогади сучасника, другого начальника штабу гетьмана Б. Стеллецького, в яких ідеться про висунення на Хліборобському конгресі водночас трьох кандидатур на гетьмана: Павла Скоропадського, Івана Луценка (полковника медичної служби, лідера самостійників), Івана Полтавця-Остряниці, генерального писаря та наказного отамана Вільного козацтва, очолюваного ще з жовтня 1917 р. Павлом Скоропадським. Причому в результаті таємного голосування ніби з 20-ма голосами переваги переміг Луценко, а оточення Скоропадського, не чекаючи остаточного підсумку підрахунків голосів (згадаємо булгаковського Тальберга!), закричали: «Хай живе гетьман України Скоропадський». Проте Стеллецький особисто на конгресі не був, передавав це з посиланням на чутки, що ходили містом. Отже, є ѓрунтовні підстави сумніватися в достовірності цього та інших свідчень, що містяться в його мемуарах, написаних у Белграді 1923 р.

Пізніші газетні репортажі (адже у Великодній тиждень 1918 р. газети не виходили), як і спогади самого Павла Скоропадського, подають іншу картину обрання. Він з’являється на конгресі під час промови про нагальну потребу «сильної руки, диктатора, за старим звичаєм — гетьмана», і всі повертають голови до його ложі. Після того лунають голоси: «Хочемо гетьмана, хочемо Скоропадського». Новообраний гетьман коротко дякує конгресу. У спогадах залишилася ремарка, яка натякала на неочікуваність такого розвитку подій: «Я почему-то думал, что настроение будет более деловито спокойное, что будет баллотировка, что придется выступать с программной речью. На самом же деле это был такой экстаз, что все условности исчезают». Отже, про «баллотировку» (вибори) говорив і сам гетьман, але підкреслив: до неї не дійшло. Та і важко уявити процедуру підрахунку голосів делегатів, більша частина яких знаходилася поза будівлею, на Миколаївській вулиці (нині вул. Архітектора Городецького).

Це також не дуже переконливе, але більш вірогідне свідчення. Навіщо ж було УНГ організовувати конгрес, в результаті роботи якого не було впевненості? А у тому, що саме питання про переворот стало основним на Хліборобському конгресі, сумнівів немає — одразу після того делегати завершили роботу. Єдина ухвала конгресу стосувалася питання про владу.

І засаднича проблема — роль німецького командування та дипломатів у перевороті. Багато мемуаристів, українські соціалістичні, згодом радянські, деякі сучасні історики стверджували і стверджують: силою, яка диригувала Скоропадським, були «німецькі окупанти». Є навіть такі, котрі звинувачують майбутнього гетьмана у бездіяльності та пасивності, оскільки за нього все робили німці: «Створюється враження, що, принаймні, він сам безпосередньо взагалі нічим не керував, не впливав на події». З цим важко сперечатися, адже в чому, крім «отримування інформації та розмов», а також відповідних команд своїм прихильникам, чітко засвідчених у спогадах, мали б полягати обов’язки керівника перевороту? Хиба особисто очолити загін заколотників... Але мемуаристи-сучасники залишили більш вражаючий аргумент щодо таких диригентів, посадивши на купол цирку німецького кулеметника. Проте незрозуміло: в кого він мав би стріляти, кому погрожувати, що забезпечувати... Зал він не контролював, адже був ззовні; підступам до цирку нічого не загрожувало, оскільки єдина військова сила Центральної Ради — Українські січові стрільці — знаходилися біля Педагогічного музею.

Смішно було б говорити про невтручання німців у процес підготовки перевороту. Тим більше і в спогадах гетьмана їхня роль окреслена досить виразно, розкритий і предмет переговорів. Але збереглися достеменні документальні свідчення (архів німецького командування в Україні), зокрема інструкція київській залозі від 24 квітня про готовність до військової операції за такими сигналами: Vorberreiten (зайняти збройною силою опорні пункти), Durchfuhren (здійснити роззброєння українських військових частин) та Nachristensperre (запобігти зв’язку Києва з провінцією). Це безпосередньо підтверджувало, що німецьке Оберкомандо передбачало можливу невдачу гетьманського перевороту і запровадження прямого окупаційного режиму. За беззастережної підтримки Скоропадського і забезпечення перевороту німецькою військовою силою розроблення такого альтернативного варіанту дій було б непотрібно. Про умовну підтримку (лише у разі перемоги) свідчить і той факт, що саме 29 квітня ніхто не згадував про німецьких військовиків (за винятком анекдотичного кулеметника на куполі цирку). 28-го німці влаштували провокацію в Центральній Раді, здійснивши обшук і арешт кількох міністрів; 30-го вони в брутальний спосіб роззброїли січових стрільців. Проте між цими числами на вулицях їх узагалі не було помітно. Деяким мемуаристам навіть довелося перенести проголошення влади гетьмана на день раніше, щоб показати присутність німців, зв’язок перевороту із трусом у Центральній Раді.

Насправді ж заколотники фізично не розганяли цей квазіпарламент, окрім зайняття приміщення вночі 29 квітня після того, як його вже залишили народні представники. Члени ж Центральної Ради, налякані подіями, просто не наважилися знову зібратися під куполом Педагогічного музею наступного дня хоча б задля прокламації свого протесту. Апарат представницького зібрання виявився мужнішим за них і продовжував свою діяльність ледь не до червня, коли відсутність фінансування примусила всіх розійтися.

Ще одне питання, яке неможливо висвітлити за існуючими відомостями: хто конкретно здійснив переворот, скільки офіцерів брало в тому участь, хто ними безпосередньо керував? У спогадах гетьмана такою особою названий генерал-майор Генерального штабу В. Дашкевич-Горбатський, колишній очільник 24-ї стрілецької дивізії, активний діяч УНГ. Після перевороту — перший начальник штабу гетьмана, потім — керівник української делегації на переговорах з Антантою в Яссах, з 1919 р. продовжив боротьбу з більшовиками у складі Білій Армії в Сибіру. Добирали (знову ж за спогадами гетьмана) офіцерів — рушійну силу перевороту — ротмістр О. Устимович, діяч Вільного козацтва в Одесі та на Полтавщині, та полковник В. Каракуца з 1-го Українського корпусу. Перший став одним з ад’ютантів гетьмана, другий — столичним отаманом, та згодом був заарештований за службові зловживання.

Але досі нез’ясована роль у подіях 29 квітня генерала К. Прісовського та створеного ним Охотницького (добровільного) офіцерського полку, який почав формуватися в Києві ще у січні 1918 р. Під тиском червоногвардійців підполковника М. Муравйова загін відійшов на Житомирщину, але повернувся з німецькими військами і 1 березня вибив більшовиків із Києва. Основні кадри офіцерського полку згодом увійшли до Запорозької бригади О. Натієва, яку відправили подалі від столиці на кордон із Росією. Але, вочевидь, певна частина офіцерів-добровольців лишилася у      Києві, як і сам Прісовський, і ввійшли до складу заколотників. Щодо цього є окремі згадки, здебільшого в мемуарах. Крім того, ще з березня самостійник І. Луценко, який виступав політичним куратором полку, залучив його офіцерів до обговорення підготовки гетьманського перевороту. Можливу участь Прісовського в ньому засвідчує факт призначення того комендантом гетьманського палацу, тобто Скоропадський довірив йому своє життя.

У спогадах журналіста А. Маляровського зафіксований такий цікавий факт: уже влітку 1918 р. Павло Скоропадський за столом завів мову про те, що родини загиблих під час перевороту офіцерів досі не забезпечені. На це йому відповіли, що їхні прізвища не встановлені. Це однозначно підтверджує, що гетьман особисто їх не знав, отже, вони не служили ні в 1-му українському корпусі, ні у Вільному козацтві. Не відомі вони були й начальнику гетьманського штабу, а це наштовхує на думку, що не він тримав у своїх руках усі привідні ремені заколоту.

Питання щодо чисельності офіцерського загону також є відкритим. Тодішня преса називала цифру до 500 старшин в оточенні Скоропадського 29 квітня. Є альтернативні свідчення про 20 або 50 активних учасників захоплення будівель. Також є відомості, що українські січові стрільці, єдина боєздатна сила Центральної Ради, не тільки вбили трьох, а й обеззброїли 40 офіцерів. Одним словом, очевидно, що це було не 500, але й не 20 безпосередніх учасників перевороту.

Варто згадати про основні документи, які вконституювали гетьманський Coup d’Etat. Сам Скоропадський називає літературним та юридичним оформлювачем його думок О. Палтова, колишнього камергера, юриста та економіста. Той нібито зафіксував сказане гетьманом і за півтори години оформив це у Грамоту та відповідні закони. Утім, навіть побіжний погляд на Грамоту засвідчує там значну кількість галицизмів («ріжниця», «позаяк», «Сойм» тощо). Сам Палтов на той час, як свідчив Д. Донцов, поганенько володів українською мовою (на відміну від німецької та польської), отже маємо підстави припустити, що принаймні переклад, якщо не загальну редакцію Грамоти, здійснював якійсь невідомий нам уродженець Галичини. Підтвердженням такої думки є публікації у «Віснику Спілки визволення України», що видавався на території Австро-Угорщини. Там не тільки докладно висвітлювалися всі події напередодні та під час перевороту, але й тон публікацій був сприятливо-нейтральним, якщо не прихильним до гетьмана.

Щодо значення гетьманського дійства у загальному розвитку української революції достатньо навести слова А. Ніковського на з’їзді української партії соціалістів-федералістів 5 травня 1918 р.: «Як цей переворот не стався, але факт остається фактом. Людність сподівалася твердої влади, не вважаючи на штучність перевороту, в дійсності його треба вважати природним».

Георгій ПАПАКІН, доктор історичних наук
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments