Які ж несвоєчасні рішення можновладців... Коли вони за що-небудь, нарешті, після довгих сумнівів вирішують взятися, життя вже пішло вперед, і вони знову залишаються перед розбитим коритом.
Павло Скоропадський, український державний, політичний і громадський діяч, останній гетьман України

Брати, які змінили лице цивілізації

Внесок української родини Тимошенків у загальнолюдський прогрес
7 червня, 2019 - 10:50
ЦЕРКВА УСПІННЯ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ В БОРИСЛАВІ — ТВОРІННЯ СЕРГІЯ ТИМОШЕНКА
ВИДАТНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ АРХІТЕКТОР СЕРГІЙ ТИМОШЕНКО

Закінчення. Початок читайте «День», № 94-95

І це ж зовсім не було холодне ремісництво. З самого початку своєї фахової діяльності Сергій Тимошенко поглиблено займався історією української архітектури, уважно вивчав пам’ятки староукраїнського будівництва і застосовував набуте, зокрема, стилістику козацького бароко, в проектуванні своїх споруд. Наголошу: українство Сергія Тимошенка полягало не в галасі і не в боротьбі з опонентами, а в творчому освоєнні українських традицій і не менш творчому їх розвитку. Як твердять фахівці, він належав до плеяди українських архітекторів і митців (П.Альошин, О.Варяницин В.Дяченко, К.Жуков, В.Кричевський, Г.Лукомський, Є.Сердюк, П.Фетисов, М.Філянський, М.Шумицький та інші), які розробляли новий архітектурний стиль — український модерн початку ХХ століття. З 1907 року архітектор Тимошенко бере участь у виставках та конкурсах у Москві, Києві, Харкові, Єлисаветграді, на яких здобуває понад 10 нагород, зокрема, за проекти шпиталю для губернського міста, церкви на 2 тис. парафіян для Харкова, каплиці-усипальниці в Лубнах, надгробків на могилах композитора М.Лисенка та інженера О.Варяницина, кількох народних будинків тощо.

Хто хоче відчути принади стилю Тимошенка, може у Києві піти на вулицю Панківську й обдивитися будинок №8 (згаданий будинок Юркевича), створений за використання стилістики українського бароко. А в Харкові на колишній вулиці Мироносицькій, 44 (на жаль, не знаю, як вона називається зараз) ним був споруджений дуже цікавий, як твердять фахівці, двоповерховий будинок для підприємця, видавця журналу «Друг искусства» І.Бойка.

1917 рік. Сергій Тимошенко поринає у політику, стає одним із провідних діячів Слобожанщини. У квітні його обирають членом  Центральної Ради, у листопаді — головою Селянського з’їзду Слобідської України. Під час повстання проти гетьмана Павла Скоропадського, очолюваного Директорією, за наказом №3 Головного Отамана усіх військ Української Народної Республіки Симона Петлюри від 17 листопада 1918 року Тимошенка було призначено губернським комісаром Харківщини. З початку 1919 року Сергій Тимошенко працював старшим інспектором залізниць Міністерства шляхів УНР, а 27 серпня 1919 року він очолив це міністерство в уряді Ісаака Мазепи. У 1920—1921 роках Тимошенко входив до складу урядів В.Прокоповича та А.Лівицького. Був серед учасників Другого зимового походу армії УНР.

А далі, як і у старшого брата, життя за кордоном. Але спершу це не еміграція, лише життя під Польщею: спершу у Львові, потім — на Волині (з перервою у 1923—1927 роках на викладання у Празі, точніше під Прагою у Подєбрадах — в Українській Господарчій Академії — і на керівництво нею у 1927—1929 роках). Живучи у Львові, він займався архітектурно-інженерними проектами, будував церкви і будинки цивільного призначення. Сергій Тимошенко створив проекти церков на Знесінні, Клепарові, Левандівці у Львові, у Мразниці поблизу Борислава, монастиря Студитів у Зарваниці. Для Львова виконав кілька проектів громадських і приватних архітектурних комплексів, зокрема, розробив проекти найбільшого в місті готелю та садиби Теплиця по вулиці Потоцького. Працюючи в Академії, професор Тимошенко одночасно викладав архітектуру в празькій Студії пластичного мистецтва, заснованій Українським товариством пластичного мистецтва, брав участь у щорічних виставках цієї студії, у виданнях мистецьких альбомів.

1930 року Сергій Тимошенко переїхав до Луцька, перед тим прийнявши польське громадянство (адже Волинь після 1921 року за Ризькою угодою лишилася під Польщею). Ним було спроектовано кілька церков, складів, понад 40 цивільних споруд на Волині, відновлено в українському стилі Братську церкву в Луцьку. Його типові, як то кажуть, проекти хуторів, овочевих складів були рекомендовані Міністерством землеробства Польщі для поширення по всій державі. А водночас він активно займається громадською (у різних українських об’єднаннях) і політичною діяльністю. Він обирався депутатом від Волині до вищої (Сенат) і нижчої (Сейм) палат польського парламенту.

Найтяжчими в житті Сергія Тимошенка стали 1939—1946 роки. Друга світова війна змусила його назавжди залишити Україну. 1943 року його було мобілізовано до німецької будівельної організації Торта. Ці роки сам Сергій Тимошенко згодом охарактеризував як найважчу смугу свого життя. «Опісля, — писав він, — ми вже, як осінній лист, покотилися по вітру: Перемишль, Львів, Далмація, Загреб, Грац, Більськ, Прага, Карлсбад і в 1945 році приплентались до Гейдельбергу, де просиділи рік і вже думали, що не видостанемося на поверхню». Архітектор потрапляє до табору для переміщених осіб; від видачі совєтській владі його рятує, як і сотні тисяч інших українських емігрантів, довоєнне польське громадянство.

У 1946 році за сприяння молодшого брата Володимира Сергій Тимошенко потрапляє до США. Але здоров’я його вже безнадійно підірване. Останні роки життя він провів у Пало-Альто в Каліфорнії, де, попри хвороби, займався архітектурними справами. У цей час він спроектував кілька церков та інших споруд для Канади, Аргентини, Парагваю, потім США. За океаном розвинувся талант його сина Олександра, який народився 1909 року в Києві, закінчив празьку політехніку та пішов батьковими слідами. Саме він став головним архітектором вашингтонського метрополітена, який дуже вигідно відрізняється від нью-йоркського.

6 липня 1950 року Сергій Тимошенко помер від серцевого нападу.

Його вважали одним із батьків українського модерну. А загалом ним спроектовано і збудовано — від Грузії до Аргентини — понад 400 різноманітних споруд та архітектурних комплексів. І це в такі непрості часи — дві світові війни, революції, політична еміграція. А скільки задумів залишилося на ватмані!

Аграрій.

І, нарешті, наймолодший із братів Тимошенків — Володимир.

Народився він 1885 року в Шпотівці, вчився — очевидно, за сімейною традицією — в Петербурзі, спершу в Інституті інженерів шляхів, потім на економічному факультеті політехніки, закінчив навчання 1911 року, встиг попрацювати в різноманітних урядових і земських структурах Російської імперії, займаючись економікою аграрного сектору. 1917 року переїздить в Україну і стає консультантом низки урядів УНР з питань сільськогосподарської економіки й аграрного виробництва. Він очолює новостворений Інститут економічної кон’юнктури УАН, а 1919 року відправляється як економічний радник у складі української дипломатичної місії на мирну конференцію до Парижа. Цей від’їзд стає для нього початком еміграції; він мешкає у Відні, затим 1922 року переїздить до Праги, де стає професором Української Господарчої Академії та Українського Вільного Університету. Одержавши стипендію Рокефеллера, Володимир Тимошенко поїхав 1926 року на студії до США, завершив там докторат з економічних наук у Корнельському Університеті, і, зрештою, залишився у Штатах. Викладав економіку в Мічиганському та — з 1936 по 1950 роки — у Стенфордському університетах. Автор низки наукових праць з економіки сільського господарства. При цьому, до речі, Володимир Тимошенко завжди розглядав економіку СССР з врахуванням української проблематики. Помер він у Мепло Парк (Каліфорнія), доживши до 1965 року. А 1956 року вийшла його остання англомовна монографія (з понад 50 наукових праць, які вийшли друком різними мовами світу) «Совєтська аграрна політика і національна проблема»; вона й досі не перекладена українською мовою.

Додам до сказаного, що професор Володимир Тимошенко був радником з сільського господарства команди президента Франкліна Делано Рузвельта  у часи «нового курсу», а також активним членом Наукового товариства імені Шевченка та Української вільної академії наук. Власне, й інші брати Тимошенки на еміграції брали участь в українському науково-освітньому житті.

Отож можна сказати, що ці троє братів прожили гідні життя і не можна уявити сучасну цивілізацію без їхнього внеску — без формул науковця-механіка Степана Тимошенка (і без започаткованих ним наукових шкіл), без розкиданих на різних континентах будівель Сергія Тимошенка (і знов-таки, без виплеканих ним його учнів-архітекторів), зрештою, без революційного «нового курсу» у США, аграрна складова якого немалою мірою завдячує Володимирові Тимошенку. Це були люди, які виховувалися на найкращих традиціях класичної інтелігенції, які були обізнані в багатьох галузях, не лише пов’язаних із фахом, а й в літературі, малярстві, музиці, — одне слово, це була справжня еліта, а зовсім не така, яку ми маємо на оці, вживаючи це слово щодо теперішніх українських реалій. І водночас це була еліта, яка змушена була емігрувати з України внаслідок політичних причин, а відтак — застосовувати свій хист у чужих світах, хоча й не забуваючи про Україну. Власне, хіба йдеться лише про братів Тимошенків та їхніх нащадків? Згадаймо бодай імена Антоновичів, Аркасів, Симиренків, Кістяківських... Долі цих знаних українських династій були пов’язані з Українською революцією, і поразка УНР, перехід її в інобуття у вигляді Радянської України фатально позначилися на цих людях. Значна частина представників названих родин змушена була податися на еміграцію, а ті, хто залишився тут, стали наприкінці 1930-х під чекістські кулі...

І хоча така доля оминула братів Тимошенків, хоча всі вони вижили у революційних і воєнних буревіях, ба більше — всі вони більшою чи меншою мірою реалізувалися, кожен у своїй сфері професійної діяльності, — хіба ж вони встигли зробити все те, що могли б для світу і для України? Та все ж і здійсненого було досить, щоб увійти в історію людства.

Сергій Грабовський
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ