Врятуймо мову — мова врятує нас!
Юрій Іллєнко, кінорежисер, сценарист, актор, оператор, продюсер, Народний артист України 1987 року

«Будую Україну для всіх»-2

Штрихи до портрета гетьманича Данила Скоропадського
7 червня, 2018 - 15:09
ДАНИЛО СКОРОПАДСЬКИЙ. БЕРЛІН, 1925 Р. ТУТ ГЕТЬМАНИЧУ 21 РІК

Продовження. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»

Велику роль у вихованні дітей відігравала мати — Олександра Петрівна Скоропадська. Вона була душею сім’ї, її земним янголом-охоронцем. Павло Скоропадський як кадровий військовий не мав змоги приділяти дітям достатньо уваги, тому саме на дружину лягала чи не головна відповідальність за їхній розвиток і становлення як особистостей. Споглядаючи процеси, що охопили суспільство після лютневих подій 1917 p., і висловлюючи хвилювання за майбутнє дітей, вона в березні того ж року писала чоловіку: «Я с ужасом думаю о будущем воспитании Данилки. Как трудно будет внушить ему чувство порядочности в гнили окружающей среды, в которой приходится жить.[...] Но не беспокойся, я духом падать не буду, ни в каком случае, и детей твоих так или иначе выведу на путь правды и порядочности...» Незважаючи на тяжкий період, що розпочався після повалення царату, з його нестабільністю і непередбаченістю, повним розладом у суспільних відносинах і свідомості людей, Олександрі Петрівні вдалося врятувати дітей від втрати ідеалів, на яких вони виховувалися, і виростити їх чесними й шляхетними. В цьому сенсі доречно згадати статтю О. Назарука «Гетьманська родина», яку автор написав у 1927 p., невдовзі після відвідування сім’ї Скоропадських у Берліні. Як сторонній спостерігач і людина неупереджена, він був зачарований атмосферою і стосунками, що панували в сім’ї гетьмана. Але особливе враження на нього справили діти. У зв’язку з цим він писав: «Діти виховані так, що, дай Боже, щоб у кожного з нас діти були хоч трохи так виховані: вони вчені, побожні, працьовиті (працюють з гетьмановою в огороді). При тім поведения їх таке людяне і скромне, що їх тут усі люблять».

Переломною віхою в житті Скоропадських став 1917 р. Після зречення Миколи ІІ, а невдовзі й більшовицького перевороту в Петрограді Павло Скоропадський постав перед вибором: з ким іти далі й який шлях обрати. У своїх «Споминах», написаних 1919 року в еміграції, він так пояснив свій вибір: «Я пішов тим шляхом, до якого ближче всього лежало моє серце. Цей шлях вів до України...» Навесні 1918 р. політика Української Центральної Ради зазнала повного краху. 29 квітня 1918 р. розпочався новий етап в історії української революції. Саме того дня Хліборобський конгрес, що зібрався в київському цирку П. Крутикова по вул. Миколаївській, проголосив гетьманом усієї України Павла Скоропадського.

Про події в Україні родина П.Скоропадського дізналася з петроградської преси. Влітку того ж року Олександра Петрівна разом із дітьми (на той час у сім’ї Скоропадських було вже п’ятеро дітей: 29 вересня 1915 р. народився ще один хлопчик — Павло) спеціальним потягом через Курськ прибула до української столиці. Проживаючи в резиденції  батька, 14-річний Данило мав змогу на власні очі бачити все, що там відбувалося — щоденні засідання гетьманських міністрів, прийом іноземних послів і делегацій, він бачив дійсно титанічну працю тих, хто відповідав за долю України і докладав значних зусиль, щоб її збудувати. У Києві гетьманич вперше побачив своїх майбутніх ідейних провідників — В. Липинського, Д. Дорошенка, С. Шемета. Саме під їхнім впливом, уже в еміграції,  сформувався його національний світогляд, чітке усвідомлення свого державницького покликання.

Прикладом надзвичайно напруженої й самовідданої роботи був батько. Д. Дорошенко відзначав надзвичайну працездатність Павла Скоропадського, його вміння чітко й суворо розподілити час і завдяки цьому встигнути багато зробити. У цьому відношенні приклад батька був тим підґрунтям, на якому формувався в подальшому характер і особистість Данила. Через ціле життя гетьманича, як згадували його сучасники, червоною ниткою проходила праця. Праця над собою, над гетьманською ідеєю, на широкому громадському полі, за фахом.

У Києві гетьманич учився в українському класі гімназії В. Науменка — відомого педагога, громадського діяча і редактора «Киевской Старины». Своїм «домашнім» учителем Данило називав полковника Н. Блаватного, який проводив із ним багато часу і завдяки якому Данилу вдалося багато чого зрозуміти й усвідомити.

Перебування гетьманича в Києві обмежилося трьома місяцями, однак воно, безсумнівно, залишило слід у його пам’яті. Пізніше у своїх численних промовах він неодноразово згадував той невеличкий, але насичений подіями період життя, коли Українська Держава реально існувала і дійсно мала шанс здобути місце у світі. «Мені було 14 років, — зазначав він, — коли в Києві я був свідком творення Української Держави. Тоді у мене це мало характер романтичного захоплення, але пізніше я усвідомив, що це справа великої історичної ваги, якій і я мушу служити».

Порівнюючи дві постаті — батька і сина — хочеться зауважити: Павло Скоропадський прийшов до сприйняття національної ідеї поступово, шляхом вагань і роздумів. Він  пережив певну світоглядну еволюцію вже у зрілому віці. На відміну від батька Данило прийшов до українства набагато раніше, фактично 20-річним хлопцем, адже над ним не тяжів той тривалий зв’язок, який до 1917 р. так міцно поєднував Павла Скоропадського з Російською імперією.

Після падіння Гетьманату Данило разом із батьками опинився в еміграції. Після закінчення у Лозанні (Швейцарія) французької реальної гімназії переїхав до Німеччини в Ваннзеє (поблизу Берліна), де з кінця 1921 р. остаточно оселилася його родина. Тут він деякий час працював робітником на фабриці Сіменса і Шукерта, а потім вступив до Вищої технічної школи у Шарлотенбурзі. Після її закінчення з 1928 по 1932 рр. був співробітником найбільшої в ті часи електротехнічної фабрики Сіменса і Гальске.

На той час українська політична еміграція поділилася на три групи: республіканців УНР, консервативні кола та націонал-революціонерів. Діячі, які репрезентували на чужині Українську Державу 1918 р. і належали до консервативного табору (В. Липинський, М. Кочубей, С. Шемет, О. Скоропис-Йолтуховський), заснували в Австрії 1920 р. Український Союз хліборобів-державників (УСХД), до якого невдовзі увійшов і гетьман. Політична програма Союзу, головною суттю якої був принцип трудової монархії, була викладена в праці В. Липинського «Листи до братів-хліборобів». УСХД ставив за мету побудову Української суверенної держави у формі дідичного Гетьманату, персоніфіковану в особі гетьмана Павла Скоропадського та його роду. Ідея встановлення дідичності гетьманської влади висунула на порядок денний питання про майбутнього спадкоємця гетьманського престолу. На думку найближчих соратників П.Скоропадського, ним міг стати другий син гетьмана — Данило. В той час Данило брав активну участь у житті Української громади й українському молодіжному русі: очолював студентську організацію «Дніпро», брав участь у роботі Гетьманського клубу ім. Липинського, мав тісні стосунки з найближчими соратниками батька — Липинським, Дорошенком, Шеметом та іншими діячами неомонархічного напряму. В одній із своїх пізніших промов гетьманич згадував, що коли йому виповнився 21 рік, до нього звернулися очільники гетьманського руху із запитом: чи погодиться він після батька перебрати на себе провід гетьманського руху? Таке ж запитання 1925 року поставив сину й П.Скоропадський у листі, приуроченому до повноліття Данила. Гетьман писав: «Коли в 1918 р. я, шукаючи виходу для свого краю з критичного становища, керувався більше інстинктом, то тепер я вже цілком свідомо й продумано кладу на плечі свої і своїх нащадків цей тяжкий хрест і це велике завдання служити незмінною, непохитною підпорою для Української Державності. Моїм обов’язком є не тільки до кінця свого життя вести гетьманців до перемоги, але також приготувати собі наступника, достойного високої чести й великої відповідальності бути вождем нації». Зважаючи на відповідальність, яку Данило мав прийняти на себе, він попросив один рік для обмірковування, а по завершенню часу дав тверду позитивну відповідь. На початку 1933 р. Данило залишив роботу на фабриці й повністю віддався діяльності в гетьманському центрі. 16 травня 1933 р., у день свого 60-річчя, Павло Скоропадський урочисто проголосив Данила своїм правонаступником.

З осені 1927 р. у середовищі гетьманців розпочалася тривала боротьба між прихильниками В. Липинського і П. Скоропадського, що призвело до певного розколу в гетьманському русі. Наріжним каменем конфлікту було питання щодо ідеологічних засад гетьманського руху. В липні 1937 р. на засіданні Ради присяжних УСХД було розпущено, натомість на принципово нових засадах було утворено нову організацію — Союз гетьманців-державників, яку очолив Павло Скоропадський. Щоб підтримати позиції гетьманців і всіх українців за океаном, а також долучитися до керівництва монархічним рухом, Данило, за дорученням батька, здійснив у 1937 — 1938 pp. свою найбільш відому подорож до США і Канади. Українська діаспора і гетьманська організація за океаном були на той час найчисленнішими. Приїзд вперше на американський континент репрезентанта гетьманської ідеї та спадкоємця Павла Скоропадського мав для них величезне значення. Перша зустріч із гетьманичем відбулася в Чикаго, куди він прибув у зв’язку з церемонією посвячення українського літака «Київ». Тут Данило звернувся до співвітчизників із промовою й одразу вразив присутніх ерудицією та глибоким знанням української справи. Впродовж чотиримісячного візиту, що проходив, як писала тогочасна преса, під гаслом «За Україну» і під знаком українського тризуба, він провів численні зустрічі з українцями різних поколінь і політичних спрямувань. Його виступи були сповнені великого патріотизму, закликів до єднання, серйозних роздумів про майбутнє нації. Як згадувала у своїй книжці наймолодша сестра Данила Олена Отт-Скоропадська, Данило був дуже талановитим оратором, який міг без жодної підготовки виголосити натхненну промову чудовою українською мовою. Знайомство заокеанської діаспори з Данилом Скоропадським перевершило будь-які уявлення про нього. Він зумів завоювати серця багатьох українців, заразити своєю енергією, дати новий імпульс їхньому життю на чужині. Як згадували сучасники, гетьманич, окрім інших позитивних рис, володів ще особливим даром привертати до себе людей і згуртовувати їх навколо себе. Він був справжнім дипломатом у своїх стосунках із ними. Ця якість проявлялася в його поведінці, манерах, вчинках. Саме таким побачили Данила тисячі українців Америки і Канади, коли писали про нього: «Високий, стрункий, сильно збудований, знаменитий спортовець, мужній і ласкавий, енергійний у рухах і мові, спокійний, але рішучий, здержливий, поважний, але не зимний, елегантний ззовні і в зносинах з людьми, вільний у поведінці, а при тім повний дійсно гетьманської поваги. Він поривав українців за собою...»

Тетяна РАЛДУГІНА, історик, заслужений працівник культури
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments