Почувати себе людиною, почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках та поступованнях — ось основна заповідь людини-европейця.
Улас Самчук, український письменник, журналіст і публіцист, редактор

Царизм, Правобережжя і «польське питання»-2

Повстання 1830, 1863 років і Україна
5 лютого, 2021 - 11:06
КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ, ЗАСНОВАНИЙ УКАЗОМ МИКОЛИ І У 1834 РОЦІ ЯК ОСЕРЕДОК ДЕРЖАВНОЇ РУСИФІКАЦІЇ І БОРОТЬБИ З «ПОЛЬСЬКИМИ ВПЛИВАМИ», НАТОМІСТЬ СТАВ ПОТУЖНИМ ЧИННИКОМ УКРАЇНСЬКОГО КУЛЬТУРНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

Продовження. Початок читайте «День» №14-15 «Польщизна» численної магнатерії і шляхти мирно співіснувала з їхньою «українськістю» і була підставою для формування цією верствою союзу з Польщею у протиборстві з Москвою. Коронний гетьман Станіслав Жолкевський (ХVІІ ст.) продовжив традицію князя Костянтина Івановича Острозького, який на чолі українсько-литовської армії розгромив російське військо під Оршею (ХVІ ст.) На початку ХVІІ ст. Станіслав Жолкевський очолив інвазію в Росію. Більшість керованих ним збройних сил цього періоду становили не «поляки», а приватні війська українських магнатів: Рожинських, Даниловичів, Сапіг, Балобанів, Порицьких та ін.

Однак попри антиросійське налаштування чимало магнатів на різних етапах історії відверто висловлювали своє критичне ставлення до Польщі, а у ХVІІІ ст. навіть були речниками проросійської опозиції. По суті вони були байдужими до Польщі, її перспективи як держави, демонстрували свою зневагу до поляків.

Олександр Чарторийський із принципових міркувань ніколи не вживав польської мови на письмі. Разом із Потоцькими Чарторийські підбурювали українців проти Польської держави і намагалися використати Росію як фактор руйнації Речі Посполитої та відродження панування магнатерії.

Однак ця політична позиція останньої уживалася з глибинною ксенофобією щодо всього російського і значною мірою була передана шляхетській верстві в Україні, що стало однією з передумов польських антиросійських виступів у ХІХ ст. Адам Чарторийський у своїх мемуарах писав, що «не може дивитися на москаля без того, щоб кров від ненависті не кидалася мені в голову». Отже, йшлося про те, що українська магнатерія зможе використати Росію у своїх політичних планах шляхом трансформації останньої. Це видавалося цілком можливим, оскільки представники прозахідних козацько-старшинських родів — Безбородьки, Кочубеї, Трощинські, Завадовські — посіли впливові позиції при імперському дворі й, здавалося, створили умови для реалізації політичних сподівань української магнатерії. Однак, сталося так, що саме Росія використала українську магнатерію, а не навпаки. І сподівання на трансформацію Росії за допомогою прозахідних реформ виявилися нездійсненними. Московська імперія затримала свій антизахідний курс, який був покладений в основу російського менталітету. Реакційний характер російської суспільної ідеології на довгі роки визначав її цивілізаційну сутність.

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ, ЗАСНОВАНИЙ УКАЗОМ МИКОЛИ І У 1834 РОЦІ ЯК ОСЕРЕДОК ДЕРЖАВНОЇ РУСИФІКАЦІЇ І БОРОТЬБИ З «ПОЛЬСЬКИМИ ВПЛИВАМИ», НАТОМІСТЬ СТАВ ПОТУЖНИМ ЧИННИКОМ УКРАЇНСЬКОГО КУЛЬТУРНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

У листопаді 1830 р. спалахнуло польське повстання проти царської Росії, яке ставило за мету відновлення незалежної Польщі, знайшло воно відгук і на Правобережній Україні. Проте шляхта, яка була основною рушійною силою повстання, не думала ліквідовувати кріпацтво. Створений у Варшаві національний уряд, який висував політичну програму відтворення Польщі у кордонах 1772 р., що мала включати також українські землі Правобережжя, надіслав туди кавалерійський корпус під командуванням генерала Ю. Дверницького. На пропозицію одного з лідерів демократичного крила повстання Й. Лелевеля Польський сейм звернувся до населення Правобережжя із закликом підтримати повстання.

Однак українське селянство не підтримало його, оскільки шляхетські лідери нічого не хотіли міняти в становищі закріпаченого і національно гнобленого селянського люду. З огляду на ігнорування повсталими українських національних інтересів від підтримки повстання в основному відмовилася українська інтелігенція. Не діставши підтримки ширших верств українського населення, загін Дверницького зазнав поразки у битві під Боремлем (Волинь). Розрізнені виступи польської шляхти, що спалахували на Волині, Поділлі й Київщині протягом квітня-червня 1831 року, також були приречені на невдачу.

Короткозора політика магнатсько-шляхетської верхівки польського повстання штовхнула українське селянство на підтримку урядової позиції і оживила сподівання на відновлення козацтва. Уряд, потребуючи військових контингентів для придушення виступу польської шляхти, яка мала міцні позиції на Правобережжі, дав дозвіл малоросійському генерал-губернатору Миколі Рєпніну на формування козацьких добровольчих полків. Одружений із дочкою гетьмана Кирила Розумовського, Рєпнін виявляв проукраїнські настрої й був противником жорсткої уніфікаційної політики Петербурга. Він намагався дещо поліпшити становище селян, добився звільнення від рекрутчини й податків козаків, серед яких поширювалися ентузіастичні патріотичні настрої. Однак після придушення польського повстання уряд знову почав повертати козаків у попередній стан. Рєпнін спробував протидіяти цьому, нагадуючи про обіцянки уряду, захищаючи права козаків і тримаючи при собі козацькі формування. Проте, звинувачений членом державної ради В. Кочубеєм в українському сепаратизмі, він був усунутий із посади і висланий за кордон. Козацькі полки були відправлені на Кавказ, де брали участь у війні з черкесами й колонізації Кубані. У вересні 1831 р. російський головнокомандувач граф І. Паскевич узяв Варшаву штурмом, і з традиційною жорстокістю розправившись з повстанцями, заволодів усім Царством Польським.

Рудименти польської державності в Росії, утверджені Віденським конгресом 1815 року, майже повністю були ліквідовані. Російський імператор ліквідував Польський сейм і польську конституцію, урядові структури і армію, польські вищі навчальні заклади. Намісником польських земель у Росії став І. Паскевич, який отримав титул князя Варшавського. При ньому діяла «Державна рада Царства Польського». Вже 1837 року польські воєводства були перетворені на губернії, а 1841-го — ліквідовано Державну раду. Процес подальшого поглинання польських земель тривав далі й завершився впровадженням загальноросійських управлінських інституцій. Російський елемент постійно зростав і забезпечував збільшення російського впливу у всіх сферах суспільного буття вчорашніх «польських територій». Частина повстанців, що втекла від переслідувань у Росії до Галичини (близько 10 тис.), у своїй більшості залишилась в Австрії, решта опинилась за кордоном і продовжила боротьбу за визволення Польщі. Польська еміграція поділилася на аристократично-монархічну партію, очолювану князем А. Чарторийським, і демократичну, очолювану Й. Лелевелем. Однак у цілому вона зберігала традиційну позицію відновлення польської державності у її історичних кордонах, ігноруючи українську проблему. У 1835 р. в Кракові було створено таємну організацію «Співдружність польського народу», до якої входили С. Гощинський, Ш. Конарський, Ф. Бобинський, Ф. Смолка, Л. Лукашевич та ін. «Співдружність» ставила завдання відновити Польську державу, ввести республіканський лад і проголосити політичні свободи.

Ш. Конарський, який у 1835 р. прибув в Україну, розгорнув активну діяльність з підготовки нового повстання, створивши цілу низку таємних організацій на Волині, Поділлі й Київщині. Проте урядовим властям вдалося розкрити «Співдружність польського народу», заарештувати майже всіх його учасників, у тому числі й Ш. Конарського, який 27 лютого 1839 р. був розстріляний за вироком воєнного суду. І цього разу шляхетські революціонери не зуміли подолати своєї станової обмеженості, не врахували інтересів селян, які даремно чекали кроків, спрямованих на скасування кріпосного права. Український рух залишився в рамках культурництва, не висуваючи політичних вимог.

Після придушення польського повстання царський уряд посилив політику русифікації в Україні. Прагнучи паралізувати польські впливи, царизм закрив на Правобережжі усі польські школи і замість них запровадив російські. Було закрито Кременецький ліцей. З 1832 р. російська мова була оголошена єдиною дозволеною в усіх школах і судових установах Правобережної України. Київ мав відігравати роль центру русифікації так званого Південно-Західного краю, і з цією метою тут у 1834 р. було відкрито російський університет. Царат прагнув знищити все, що нагадувало про самостійне політичне життя українського народу, навіть назви «Україна» і «Малоросія».

Всупереч намаганням царату перетворити українську столицю на опертя русифікаторської політики, місто стає органічним центром українського суспільно-політичного і науково-культурного життя, звідки ідеї національного пробудження ширилися на всі українські землі.

Київський університет, який згідно з намірами уряду мав бути оплотом русифікації, ставав натомість осередком українського національного пробудження. У Києві бачимо ще на початку 1840-х років гуртування української національно-свідомої молоді, серед якої виділялися історик М. Костомаров, етнограф і письменник П. Куліш, історик права М. Гулак-Артемовський, етнограф П. Маркович, журналіст В. Білозерський та ін. Вони публічно демонстрували любов до України, українського народу і його культури.

Попри усі прояви українофобії як уряду, так і російського громадянства ідеологи українського руху дотримувались автономістсько-федералістських засад у питанні взаємин із Росією, сподіваючись на її демократичну трансформацію в майбутньому. І Микола Костомаров, і дещо згодом Михайло Драгоманов рішуче виступали проти розірвання державних зв’язків із Росією — «сепаратизму», який все ж таки поширювався в українському суспільстві, хоча і не знайшов виразного політичного окреслення протягом усього ХІХ століття.

Цей «сепаратизм», натомість, мав своє вираження в суспільно-політичній позиції низки польських діячів із Правобережної України, які водночас демонстрували українську лояльність. Деякі з них навіть перейшли в український табір, інші — залишалися на межі між польськими та українськими національними інтересами. Щиро люблячи землю свого етнічного походження, вони вірили у можливість рівноправних стосунків українців і поляків у майбутній відновленій Польській державі. Зразком для них була Гадяцька угода ХVІІ століття, яка мала утвердити федеративну Польську державу в складі трьох рівноправних компонентів — Польщі, Литви і України (Великого Князівства Руського).

Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»

Юрій ТЕРЕЩЕНКО, доктор історичних наук
Газета: 
Рубрика: