Час вирішального вибору

Легкість, з якою розгортаються деякі історичні сюжети, в тому числі й відомі, доленосні, є оманливою. Бо, якщо замислитись, насправді кожна така подія є складним (очікуваним, несподіваним, заздалегідь вирішеним або ж раптовим — то вже окреме питання) результатом впливів та «гри» найрізноманітніших причинно-наслідкових зв’язків. По суті, про жодну «легкість» тут ітися не може: вона просто видається такою сторонньому спостерігачеві або ж активному, проти невтаємниченому учаснику дійства.

...29 квітня 1918 року відкрився Всеукраїнський з’їзд хліборобів-землевласників, делегати якого (їх було загалом близько 8 тисяч — схоже, це було найбільше в історії України народне волевиявлення з часів гетьмана Богдана Хмельницького!) представляли інтереси 7-8 мільйонів українських селян-землевласників з 9 губерній країни. Промовці (Кучма, Херсонська губернія; Сумцов, Харківщина; Шохотько, Полтавщина; Прокопенко, Чернігівщина і навіть — не дивуйтеся! — Кузмін (Курська губернія) — всі, як один, надзвичайно різко критикували соціальну політику Центральної Ради на чолі з Михайлом Грушевським та уряду — Генерального секретаріату — на чолі з Всеволодом Голубовичем. Головна теза виступів усіх цих делегатів, котрі репрезентували інтереси середніх і великих землевласників, була такою: «Влада має бути твердою і сильною, всі розпорядження уряду повинні відповідати інтересам народу! Бо в іншому випадку народ буде незадоволений, як воно, власне, і є зараз. Все слід робити для народу і коли він бачитиме, що уряд все робитиме в його інтересах, він залюбки віддасть всі свої сили на користь державі». А що відбувається в Україні тепер, запитували себе і всіх присутніх на з’їзді промовці? Ухвалений Земельний закон УНР (розроблявся на соціалістичних засадах в інтересах «трудящого селянства»), «котрий вніс на селі стільки руїни та анархії».

СТО РОКІВ ТОМУ ГЕТЬМАН ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ, УЗЯВ НА СЕБЕ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ. ДУЖЕ ПОВЧАЛЬНО ПРОАНАЛІЗУВАТИ, ЯК САМЕ ЦЕ ВІДБУВАЛОСЯ

Опозиційність виступів делегатів з’їзду зростала з неймовірною стрімкістю. Коли ж делегат Юрченко з Полтавщини заявив, що влада в Україні має бути , з огляду на критичні обставини, диктаторською, а отже, і об’єднаною в одній особі, серед зали пролунали вигуки: «Гетьмана! Гетьмана!», і майже одразу — «Гетьмана Скоропадського!» Заявляли, що лише Павло Петрович, бойовий генерал, нащадок славного українського козацько-старшинського роду, може «врятувати країну від хаосу та беззаконня». І тут Павло Скоропадський з’явився у ложі зали, де відбувався з’їзд (кур’єри інформували його про перебіг подій і в слушний момент він прибув туди на авто).

Делегати відреагували на появу Павла Петровича одноголосними вигуками: «Хай живе Гетьман!». Скоропадський, в свою чергу, звернувся до них (а в їхній особі, як підкреслювалось — до усього українського народу) з такою короткою промовою: «Панове, дякую Вам за те, що Ви мені передаєте цю владу! Не для своєї користі беру я на себе тяготи тимчасової влади. Ви самі добре знаєте, що анархія всюди почала панувати, і що тільки на Вас, хлібороби, і на здравомислячі верстви ми будемо спиратися. Прошу Бога, щоб він дав нам силу і міць врятувати Україну!». Після цього, як згадують присутні, делегати на знак підтримки новообраного Гетьмана підняли його на руки і по залі полинуло голосне: «Слава!»

Але це був, так би мовити, «публічний вимір» подій 29 квітня 1918 року, які в підсумку привели до утворення нової держави — Гетьманату Скоропадського. Треба було ще реально, а не декларативно, узяти владу з рук Центральної Ради — за «доброзичливого нейтралітету» німецьких та австро-угорських окупаційних військ. Ця операція виявилася справою не надто складною ( чому — ми про це ще стисло скажемо). До вечора 29 квітня було взято під контроль (військами, лояльними до нового гетьмана та очолюваної ним напівтаємної політичної організації «Українська Народна Громада» — саме ці з’єднання, заздалегідь заагітовані, відіграли ключову роль у подіях) більшу частину київських державних установ, однак найбільш важливі з них усе ще перебували поза зоною контролю Скоропадського. Пізно ввечері (за іншими даними, в ніч з 29 на 30 квітня 1918 року) , після завершення останнього засідання Центральної Ради (на якому , нарешті, було ухвалено такий важливий документ, як Конституція УНР — це тема окремої розмови), загін гетьманців увійшов до будинку, де працювала Рада (так званий «Будинок Педагогічного музею», нині — «Будинок учителя»). При цьому охоронці будинку — галицькі Січові Стрільці — вбили трьох старшин-гетьманців. Надалі ж переворот (більшість незаангажованих істориків вважає його саме переворотом) тривав без жертв. Німецькі окупаційні війська не втручалися, зберігаючи нейтралітет, але, як згадував сам гетьман, «очевидно готові були вмішатися, коли б на вулицях виникли більші розрухи». Вночі також були взяті під контроль гетьмана Військове Міністерство, Міністерство внутрішніх справ УНР, елітарний район на Липках, Державний банк. До ранку 30 квітня центр столиці опанували загони Скоропадського. Конкретно, під «загонами» маються на увазі: вояки Першого Українського корпусу (де гетьман, який свого часу його очолював, мав дуже високий авторитет), козаки Вільного Козацтва (теж віддані Скоропадському), старшини Школи прапорщиків. Безпосередньо операцією, за узгодженням із гетьманом і під його контролем, керував генерал Дашкевич-Горбацький, а також полковники Сахно-Устимович, Каракуц, Глинський.

Цікаво , що коли вдень 29 квітня сотня «січових стрільців», лояльна до Центральної Ради, яка мала на озброєнні 12 кулеметів, перетинала Софіївський майдан, прямуючи до будівлі Педагогічного музею, щоб заступити на охорону Ради, там по завершенні вже згаданого З’їзду хліборобів (зрозуміло, що той З’їзд навряд чи був імпровізацією) якраз відбувався молебень на честь проголошення Павла Скоропадського гетьманом України. У стрільців був наказ: за жодних обставин нікого не чіпати, і вони виконали його, пройшли повз велелюдний молебень, не запобігли очевидній спробі зміни влади. Євген Коновалець, тоді — очільник «січових стрільців» у Києві, згодом — фундатор Організації Українських Націоналістів, пізніше стверджував, що «це був останній момент, коли можна було раптовим енергійним виступом завернути біг подій». Але так не сталося, що чудово ілюструє параліч Центральної Ради, та й державної влади в тодішній Україні узагалі...

Ось саме ця обставина (відсутність будь-якого авторитету в соціалістичних керманичів Ради, проти анархічного, водночас ще й романтичного, доктринерського курсу якої виступили одночасно і німецько-австрійські союзники, яких та ж Центральна Рада запросила в Україну, і далекі від соціалістичних теорій широкі кола власників в українському соціумі, і взагалі всі ті, хто виступав за елементарний державний правопорядок, проти анархізму) — ось сукупний вплив усіх цих факторів і пояснює ту уявну «легкість» і швидкість, з якою гетьман здійснив свій переворот. Бо його програма відповідала очікуванням тих українців, котрі вже смертельно втомились від революційних «землетрусів» (треба, однак, пам’ятати, що були й мільйони інших, котрі бажали продовження революції, перш за все, мріючи про землю; оцей соціальний розкол відіграв згубну роль в політичній кар’єрі й реалізації планів Скоропадського, особливо коли німецька військова адміністрація, з якою і кандидатура гетьмана, і його програма були погоджені — інакше в конкретних умовах окупації і Першої світової війни і бути не могло! — стала наполягати на посиленні репресій проти «бунтівних» селян).

Щодо програми гетьмана. Неможливо заперечувати, що вона у нього була, і Павло Петрович дуже послідовно прагнув її реалізації — від перших днів після приходу до влади (до речі, остаточне рішення добиватись вищої державної влади в Україні Скоропадський для себе прийняв ще в січні 1918 року, задовго до перемовин з німецькими вищими посадовцями Гренером, Муммом та Айхгорном, а після того, як зрозумів, що «хаос, який створює Центральна Рада, і сам характер її політики не набагато відрізняється від того, що роблять більшовики»). В «Грамоті до Українського народу», виданій одразу після перевороту, урочисто наголошувалося на потребі відновити в Україні права власності як основи людської культури та опори будь-якої державності взагалі, припинити хаос, безлад та анархію, встановити елементарний правопорядок, відновити повагу до продуктивної праці як найнадійнішого шляху до ствердження добробуту в Україні. Підтверджувались усі зобов’язання перед Німецьким та Австро-Угорським урядами. Загалом, то був маніфест «конструктивного консерватизму» (зорієнтованого на українців— середніх та великих власників) — в умовах ще не цілком завершеної (це було об’єктивним фактом) соціальної та національно-визвольної революції в Україні. В умовах Першої світової війни та німецької та австрійської окупації. Це багато в чому і визначило подальший перебіг подій — попри вражаючі здобутки Гетьманського уряду лише за 7,5 місяця правління.