Надмірна спрага влади призвела до падіння ангелів; надмірна спрага знання призводить до падіння людини; але милосердя не може бути надмірним і не заподіє шкоди ні ангелу, ні людині.
Френсіс Бекон, англійський політик, державний діяч, вчений, філософ і есеїст

Чиїми були «наші» у Кремлі?

Про українців — членів Політбюро
2 квітня, 2021 - 11:43
ЛЕОНІД БРЕЖНЄВ, ЯКИЙ НАРОДИВСЯ В УКРАЇНІ Й ТУТ ЗРОБИВ КАР’ЄРУ, СТАВШИ ГЕНСЕКОМ, ПІДКРЕСЛЮВАВ ВАЖЛИВІСТЬ БОРОТЬБИ З «БУРЖУАЗНИМ НАЦІОНАЛІЗМОМ», А ТАКОЖ ОБ’ЄДНАННЯ УСІХ НАРОДІВ СРСР В ЄДИНУ СПІЛЬНОТУ

У грудні 1931 року Йосиф Сталін зустрівся з німецьким письменником Емілем Людвіґом. «Довкола столу, — зауважив гість, — за яким ми сидимо, 16 стільців. За кордоном, з одного боку, знають, що СРСР — країна, в якій все має вирішуватися колеґіально, а з іншого боку, знають, що все вирішується одноосібно. Хто ж вирішує?».

Звісно, Сталін не міг вказати сам на себе. Тому його відповідь містила добре відпрацьовану ним демагогію про те, що «одноосібно не можна вирішувати». Сталін вказав, за його словами, на «ареопаг, в якому зосереджено мудрість нашої партії». Йшлося про Центральний комітет Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків), до якого в той час належало 70 осіб, переважно партійних функціонерів.

«АРЕОПАГ В АРЕОПАЗІ»

...Як відомо, грецьке слівце «Ареопаг» — це не лише назва кам’янистого пагорбу неподалік Парфенону. Це ще й назва судового і контролюючого органу Стародавніх Афін. Ареопаг — це рада знаті, а згодом рада архонтів (найвищих посадових осіб у багатьох містах-державах Стародавньої Греції), його (увага!) довічних членів.

На зустрічі з Емілем Людвіґом кремлівський диктатор не згадав про комуністичний «Ареопаг у Ареопазі», себто про Політичне бюро ЦК ВКП(б). У цьому органі у 1931 році було 10 осіб (хоча німецькому письменнику показали 16 стільців). А починалося Політбюро у фатальному 1917 році з семи осіб. Провідником цього органу, який мав керувати захопленням влади у безпорадної російської демократії, був більшовицький лідер Володимир Ленін. Згодом (наприкінці 1917-го) Політбюро перейменували на Бюро і зменшили кількісно. У 1919 році назву поновили. Тепер це вже було Політбюро ЦК Російської комуністичної партії (більшовиків) — так із 1919 року нарекли більшовицьку партію. У 1925 році вона отримала вже згадану зазву ВКП(б), а з 1952-го і до свого кінця називалась КПРС — Комуністична партія Радянського Союзу.

Саме тоді, готуючи новий тур репресій проти свого «ближнього кола», Сталін утворив Бюро (у складі 9 осіб) і Президію ЦК КПРС (25 осіб). Та не надовго. З 1966 року неподільний «Ареопаг у Ареопазі» знову виринув на партійну поверхню: пленуми ЦК КПРС обирали Політбюро для керівництва роботою партії. Реально найвпливовіші особи держави входили до його складу і до складу кандидатів у члени Політбюро. Саме воно ухвалювало рішення, які потім стовідсотково схвалювалися ЦК КПРС і партійними з’їздами. Тут варто згадати про одну суттєву деталь: ніколи не велися стенограми засідань Політбюро, залишалися тільки скупі протокольні записи. Ось чому деталі роботи «Ареопагу у Ареопазі» можна відтворити лише із спогадів колишніх вождів або записів колишніх партапаратників. На засідання Політбюро подавалися такі матеріали: пояснювальна записка обсягом максимум 5-10 сторінок і проєкт постанови, що її мали затвердити. Протоколи засідань були засекречені, а самі засідання могли мати закритий чи відкритий (тобто із запрошенням потрібних учасників) характер.

Ленін пішов із життя у січні 1924 року, а тому достатньо коротко керував роботою Політбюро. Та за нього (при всій ленінській авторитарності й жорсткості) у цій структурі ще могли точитися дискусії, висуватися альтернативні пропозиції, висловлювалися ригористичні думки. Сталін, який у 1922 році став Генеральним секретарем ЦК, зміцнюючи одноособову владу, почав поступово, але послідовно підминати партійних неслухів. Члени Політбюро мали вловлювати політичні флюїди генсека, підтримувати його. Якщо вони не робили цього, їх просто знищували. І не просто, а обов’язково за згодою інших членів «Ареопагу в Ареопазі».

З відходом диктатора, коли для партійно-державної номенклатури почалася «вегетаріанська доба», хоча (траплялося) дехто з членів Політбюро несподівано зникав із політичної орбіти, але ж нікого, як раніше, інші члени не прирікали на смерть. Члени Політбюро і надалі переважно голосували за те, що пропонував генсек. Траплялась і полеміка на засіданнях, хоча радше були винятки із загального правила (про це ще йтиметься далі). Микита Хрущов, Леонід Брежнєв, Юрій Андропов, Костянтин Черненко з певними нюансами, але з неодмінним пієтетом до Політбюро керували цією структурою. Ревізіоністом виявився Михайло Горбачов, який у 1990 році став першим і єдиним президентом Радянського Союзу. Ось тоді керівна роль Політбюро радикально знизилась, а невдовзі зійшла нанівець, оскільки Компартію відсторонили від влади, а у листопаді 1991-го заборонили.

УКРАЇНСЬКА СПЕЦИФІКА

Аксіоматичність сентенції «Без України не було б Радянського Союзу» яскраво проявилася в тому, що у Компартії України (створеної влітку 1918 року в Москві) було своє Політбюро. І це — на відміну від решти компартій «союзних республік», в яких керівний партійний орган називали просто «бюро».

Наявність «свого» Політбюро мало на меті ніби піднести значущість, але зовсім не змінювала статус Компартії України. Вона, як і компартії інших окраїн тепер вже «червоної імперії», діяла лише на правах обласної організації. Тобто навіть коли хтось писав заяву про вступ до партії, він вступав до КПРС, а не до Компартії України. Володимир Щербицький, перший секретар ЦК КПУ в 1972 — 1989 роках, крім іншого, уславився фразою: «Ми тут, у Києві, політику не розробляємо». Справді, український «бойовий загін КПРС» послідовно втілював у життя московські політичні директиви та інвективи.

Цікаво, що до червня 1953 року жоден етнічний українець не очолював ЦК Компартії України. Були росіяни, німець, поляки, євреї, а першим лідером-українцем став Олексій Кириченко (про нього ще згадаємо окремо). Проте українці й неукраїнці за походженням, але вихідці з парторганізації Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР до 1937 року), а потім Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР до 1991 року), періодично опинялися у московському Політбюро.

Це породжувало і породжує чимало міфів, з якими мені доводилося і доводиться стикатися. Ось, наприклад, що можна прочитати на одному з російських сайтів: «Першим серед рівних» в Політбюро ЦК КПРС завжди був неросіянин. Росіян взагалі в партійних органах влади не любили. Якщо у кожної національної республіки була своя компартія, росіянам в РРФСР було заборонено її мати. За відсутністю російської фракції в компартії СРСР владу в КПРС захопила найбільша після росіян фракція — українська. Саме вона правила останні 38 років існування СРСР після правління «великого грузина». Хрущов, Брежнєв, Черненко були українцями. Та й Горбачов — суміш єврея і українця...».

Росіяни багато що українцям приписували. Наприклад, те, що українці самі собі організували голод 1932-1933 років і самі себе поїли. З новітніх фейків, поза сумнівом, вражає балаканина про «громадянську війну» в Донбасі. Та виявляється, українці ще й тим Політбюро ЦК КПРС крутили, як циган сонцем...

Звісно, сучасні українці образились і розгнівано критикують зусилля російських пропаґандистів нав’язати свою методику оцінки історичних подій. Один з авторів, наприклад, переконаний, що у Політбюро ЦК КПРС не було українців, грузинів, латишів чи узбеків: «Більше того — там ніколи не було жодного росіянина. І євреїв теж, якщо хтось про них подумав. Там були держслужбовці — люди, які керували державою, що називалася СРСР. Вони цим займалися професійно, в тому сенсі, що цим вони собі заробляли на життя, зарплату та іншу матеріальну винагороду за це керівництво вони отримували з державного бюджету СРСР. Отже, за наслідки їхньої діяльності відповідає не Україна, не Грузія, не українці, грузини чи євреї, а держава. На даний конкретний історичний момент ця держава — Російська Федерація, бо вона є правовим спадкоємцем СРСР. Звісно, йдеться про відповідальність правову, тобто ту, яку можна покласти на державу, але неможливо покласти на націю, в тому числі — російську. Нас якраз постійно намагаються відволікти від відповідальності правової, нав’язуючи якусь «моральну», якою можна маніпулювати посиланням на те, хто де народився і чиє прізвище та яке закінчення має».

Отже, такі собі безрідні номенклатурні космополіти сиділи у Політбюро і рулювали Радянським Союзом. Цікаво. Не менш цікаво, чому Сталін, грузин за походженням, у офіційних виступах найчастіше вживав вислів «Радянська Росія», а не «Радянський Союз»? Чому в переможному 1945 році на кремлівському прийомі Сталін виголосив тост за здоров’я російського народу, а не «братніх» народів СРСР, що мільйонами полягли у борні з нацизмом?

Чому виходець з України, лідер КПРС у 1964 — 1982 роках, Леонід Брежнєв на співбесіді з Федором Овчаренком у Москві взявся його переконувати, що головне завдання секретаря ЦК Компартії України з ідеології, по-перше, тримати у центрі уваги и? посилювати боротьбу з украі?нським буржуазним націоналізмом і, по-друге, всіляко прискорювати асиміляцію украі?нськоі? націі??

Вражении? вимогою асиміляціі?, Овчаренко послався на більшовицького ідола Володимира Леніна, якии? писав про те, що відмирання націі? не можна прискорити або зумовити, не можна позбавити цілии? народ и?ого рідноі? мови, культури, звичаі?в, характеру и? відмінностеи? від інших народів. На це Брежнєв відповів, що він, звичаи?но, свято оберігає ленінське вчення про націі?, але сучасність вимагає інтернаціонального виховання трудящих у нещадніи? боротьбі з проявами націоналізму и? злиття націи? у дружну сім’ю народів, в єдинии? радянськии? народ.

Дуже цікаво й те, чому першому секретареві ЦК Компартії України у 1963 — 1972 роках Петру Шелесту, зовсім не націоналісту і члену Політбюро ЦК КПРС, довелося на засіданнях цього Політбюро пояснювати, чому це в УРСР назви вулиць та написи на магазинах і установах зроблено українською мовою.

Отже, ситуація у нібито «космополітичному» Політбюро не була аж такою простенькою. Що ж, час з’ясувати, що і як там робили українці.

КОГО ВВАЖАТИ УКРАЇНЦЕМ?

А справді: кого з тих, хто входив до складу Політбюро ЦК КРПС, вважати українцями? Чи вважати такими лише тих, хто був українцем за походженням? Чи згадувати всіх вихідців з України, незалежно від їхньої національності?

Автор цих рядків сповідує інклюзивний підхід, відтак говоритимемо про вихідців з України. Першими українцями у першому складі Політбюро можна вважати Григорія Зінов’єва (Євсей-Гершен Радомисльський), Льва Троцького (Лейба Бронштейн) і Григорія Сокольникова (Гірш Брилліант). Перший походив з Єлисаветграда (теперішнього Кропивницького) — міста, яке у 1924 — 1934 роках називалося його іменем (Зінов’євськ). Другий народився у Янівці Єлисаветградського повіту Херсонської губернії (нині це село Береславка Бобринецького району Кіровоградської області). Сокольников родом з міста Ромни Полтавської губернії (нині Сумської області).

Всі троє мали неабиякий пієтет до Леніна, хоча останній критикував усіх трьох і при тому співпрацював із ними. Всі троє ненавиділи Сталіна, хоча змушені були певний час співпрацювати з ним, а потім ним же і були знищені. Зінов’єв засуджений і у 1936-му розстріляний, Троцький вбитий агентом НКВД у 1940-му, а засудженого перед тим Сокольникова забили співкамерники у 1939 році. Зінов’єва і Троцького об’єднувала стійка ненависть бодай до натяку на українську незалежність, перший виступав навіть проти обмеженої більшовицької «українізації». Троцький «прозрів» щодо України лише у вимушений еміґрації, куди його у 1929 році виштовхнув Сталін. Він, зокрема, критикував сталінський режим за Голодомор 1932—1933 років, а також вказував на реальну державну фіктивність УРСР.

Продовження

Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук
Газета: 
Рубрика: