Або думай сам - або той, кому доводиться думати за тебе, відніме твою силу, переробить всі твої смаки і звички, по-своєму вимуштрує і вихолостить тебе.
Френсіс Фіцджеральд, американський письменник, найбільший представник так званого «втраченого покоління» в літературі

Ціна однієї ілюзії

22 лютого, 2018 - 15:14

Федераційна грамота Павла Скоропадського виявилася найбільш суперечливою дією голови Гетьманату за весь нетривалий період його існування. Після підписання гетьманом грамоти (14 листопада 1918 року) події в Українській державі пішли у прискореному темпі, та через місяць (14 грудня) П. Скоропадський змушений був зректися влади. Згадуючи в еміграції ситуацію, в якій тоді опинився, він вказав: «Були дві течії — як у соціальних, так і в національних питаннях, обидві крайні. Ні з однією, ні з іншою я не міг погодитись і дотримувався середини. Це трагічно для мене, але це так і, поза сумнівом, сприяло тому, що я рано чи пізно повинен був або переконати всіх йти за мною, або піти самому».

П. Скоропадський підкреслював тут тільки ситуацію в самій Україні. Однак на неї впливали й сусідні країни, які перебували між собою у стані війни. На додаток, обидві Росії, як біла, так і червона, між якими теж точилася війна, не визнавали незалежності України. Боротьба України за утвердження незалежності відбувалася у незмірно тяжчих внутрішніх та міжнародних умовах, ніж боротьба Польщі, Фінляндії і держав Балтії, які тоді спромоглися вирватися з імперських обіймів.

МІЖ УКРАЇНОФОБАМИ І УКРАЇНОФІЛАМИ

У захищену австро-німецькими багнетами Україну тисячами стікалися від громадянської війни в Росії поміщики, промисловці, банкіри, чиновники, офіцери. З їхнього середовища гетьман набирав собі високопрофесійні управлінські кадри. В його уряді виявилося семеро міністрів-кадетів: Ю. Вагнер, М. Василенко, С. Гутник, С. Завадський, І. Кістяківський, А. Ржепецький, М. Чубинський. За винятком М. Василенка, вони не були лояльними українській державності й не вважали, що Україна після двобою Антанти та Центральних держав залишатиметься самостійною. У спогадах П. Скоропадський різко характеризував своїх підлеглих — вихідців з кадетського середовища: «Великоросійські кола в Україні є нестерпними, особливо зараз, коли за час мого гетьманства туди зібралась мало не вся інтелігентна Росія: всі ховалися під моє крило, й до комічності жалюгідним є те, що ті ж самі люди рубали гілку, на котрій сиділи, прагнучи всіляко підірвати моє значення замість того, щоб зміцнювати його».

Незвично різкі в устах гетьмана вислови на адресу великоросійських кіл в Україні були обґрунтовані. «Союз государственного объединения», «Союз возрождения России» та інші подібні організації, котрі отаборилися у Києві, на початку листопада вислали делегацію до Ясс — тимчасової столиці Румунії, куди прибули посли держав Антанти. Делегація звернулася до них із меморандумом, в якому переконувала союзників ввести свої війська в українські порти на заміну австро-німецьких гарнізонів, які втрачали окупаційний статус. Одночасно колишній російський міністр О. Кривошеїн, лідер кадетів П. Мілюков і царський посол у Відні М.Шебеко підготували в Яссах записку-інструкцію (безпосереднім автором якої вважався Мілюков) для російської делегації на Паризькій мирній конференції. В інструкції говорилося, що «з українцями неприпустимі ніякі розмови, бо саме поняття «український народ» вигадане німцями. Офіційне визнання слів «Україна» й «українці» неминуче потягне за собою зменшення руського народу більш як на третину й одріже руські землі од Чорного моря. Коли б навіть «Україна» на мировім конгресі й була включена в склад Російської держави, але зберегла цю назву, то ми б залишили й на будуче багате поле діяльності для сепаратистів, бо доки існує окремий народ, доти домагання своєї окремої держави завжди матиме ґрунт і рацію».

У спогадах, написаних в 1919—1920 рр., П.Скоропадський відгукувався на подібні дії і заяви так: «Великоросійські інтелігентні кола були одним з головних чинників мого повалення». Отже, доводиться уточнювати твердження проф. П. Кралюка, який, спираючись на незаперечні факти, каже: «Головна вина в нищенні Української Держави, чи то Гетьманату, була в діяльності лідерів УНР, Винниченка й Петлюри, які підняли повстання проти Скоропадського («День», 2018 р., №3—4). Важко сказати, хто більше підривав позиції гетьмана в українському істеблішменті.

Не можна ставитися до 100-річного ювілею Української держави як до звичайної «круглої дати» в історії. Подібність тодішніх і сучасних подій вражає. Знову палає українсько-російська війна, і знову нас переконують в тому, що, українці і росіяни — один народ.

ІДЕЇ ФЕДЕРАЦІЙНОЇ ГРАМОТИ

У споминах П.Скоропадського є такий уривок: «Нарешті настало 9 листопада, день, який я завжди вважав останнім днем свого гетьманства. Через чотири дні після цього обставини так трагічно склалися, що фактично влада була вирвана у мене з рук». Цього дня гетьман одержав інформацію від посла в Берліні барона Ф. Штейнгеля про революцію в Німеччині.

14 листопада Скоропадський видав Грамоту до всіх українських громадян з повідомленням про зміну політичного курсу з самостійницького на федерування з небільшовицькою Росією. «Нині перед нами нове державне завдання, — стверджував гетьман, — Держави Згоди (Антанти. — Авт.) здавна були приятелями колишньої Російської Держави. Тепер, після пережитих Росією великих заворушень, умови її майбутнього існування повинні, безумовно, змінитися. На інших принципах, принципах федеративних, повинна бути відновлена давня могутність і сила всеросійської держави. В цій федерації Україні належить зайняти одне з перших місць, бо від неї пішли порядок і законність в краю і в її межах перший раз свобідно віджили всі принижені і пригноблені більшовицьким деспотизмом громадяни бувшої Росії».

Читаючи грамоту гетьмана, згадується той самий мотив, який пролунав у Першому Універсалі Центральної Ради: «Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські збори. Ті ж закони, що мають лад давати по всій Російській державі, повинні видаватися у Всеросійському парламенті». Повинні видаватися...

Цитата довга, але потрібна. Звідки у М. Грушевського з В. Винниченком і П. Скоропадського бралася упевненість в тому, що Україна здатна повести за собою народи Росії і перетворити цю країну на федерацію рівноправних держав? Звичайно, утворення такої федерації було спільним бажанням громадян різних національностей, які звільнилися від самодержавної влади царя. Цим скористалися більшовики, які сформували свою імперію спочатку в оманливому вигляді федерації незалежних радянських держав, а потім — у вигляді союзу рівноправних республік з конституційним правом кожної повернутися до незалежного статусу. Але тут йдеться про упевненість в тому, що Україна здатна повести за собою російський народ, який формувався як імперський від часів Івана ІІІ, а можливо, й від часів володаря одного з улусів Золотої Орди Івана Калити. Неможливо собі уявити, щоб засновників Польської держави або незалежної Фінляндії турбувала доля імперії. Поляки, фіни, естонці, латиші й литовці бажали якомога далі відійти від Москви, а серед більшості українців такого бажання не спостерігалося. Тому не випадає звинувачувати тільки Грушевського або Скоропадського в тому, що вони були менш успішні, ніж Пілсудський або Маннергейм. Навіть тепер, на п’ятому році гібридної війни з Росією, певна частка українського соціуму з надією дивиться в бік Москви: може, вона все-таки подарує нам мир з нею?

Федераційна грамота з оголошенням входження в ще не існуючу небільшовицьку Росію була актом відчаю. Гетьман бажав показати Антанті, що вона може використати державний потенціал України для відродження Росії вже не у вигляді імперії (про що мріяли П.Мілюков та його однодумці в кадетській партії), а як федеративної держави.

Інколи кажуть, що федераційна грамота була актом відречення Української держави від німецької орієнтації. Але стверджувати так означає оглупляти гетьмана. Другого рейху Кайзера Вільгельма  вже не існувало, а з тією Німеччиною, яка народжувалася після війни, ніхто не збирався рахуватися. Урешті-решт, сам П. Скоропадський не робив таємниці з причини появи федераційної грамоти. В інтерв’ю кореспонденту «Газет де Лозан» у жовтні 1920 року він заявив: «Союзні місії ставили мені умови, які зводилися до умови федерації з Росією. Я дуже добре розумів небезпеку, що виникала з подібного політичного домагання. Але змагаючись перш за все до вищої мети — утримання ладу в Державі, яку я збудував, я мусив всупереч власній волі схилитися перед вимогою союзників і проголосити федерацію з Росією».

НАСЛІДКИ ВІДМОВИ ВІД НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Оголошуючи федераційну грамоту, гетьман розраховував змінити ставлення Антанти до Гетьманату і знайти підтримку серед російських офіцерів. Але з визнанням Української держави Антанта не поспішала. Сподівання на підтримку офіцерів царської армії, яких тільки в Києві налічувалося до 15 тис., виявилися марними. Після оголошеної мобілізації до офіцерських фронтових дружин вдалося залучити не більше 800 осіб. Скоропадський змушений був визнати: «Через кілька днів після появи грамоти великоросійські кола вже ніякої України зовсім не визнавали».

Одночасно з появою федераційної грамоти гетьман сформував новий уряд на чолі з кадетом С. Гербелем. Останній наполіг на призначенні головнокомандувачем кавалерійського генерала, «першої шаблі» царської армії графа Ф. Келлера. Той одразу висунув вимогу надати йому диктаторські повноваження в розбурханій селянськими повстаннями країні і заявив: «Можу докласти свої сили і покласти свою голову тільки для створення великої, неподільної, єдиної Росії, а не за відділення від Росії Федеративної держави». Гетьман поспішив звільнити генерала з посади...

Німці не дозволили гетьману формувати повноцінну армію, і в його розпорядженні було тільки кілька корпусів і дивізій. Федераційна грамота відштовхнула від нього тих командирів, які співчували українській справі, але не переконала об’єднатися навколо нього тих, хто відстоював єдину і неподільну Росію. Військові частини Гетьманату переходили або на бік Директорії, або до А. Денікіна.

16 листопада Директорія розгорнула наступ на Київ. 18 листопада січові стрільці Є. Коновальця зустрілися під Мотовилівкою з полком сердюків та офіцерською дружиною і розгромили їх. Сердюки, тобто гетьманська гвардія, билися неохоче, бо вони, як і січові стрільці, однаковою мірою стояли за національну справу. Цю битву треба вважати одним-єдиним епізодом громадянської війни між українцями. На території України між собою воювали білогвардійці з червоноармійцями. Через два дні після битви Лубенський полк сердюків перейшов на бік Січових стрільців.

Тим часом війська Директорії встановлювали контроль над регіонами України. 13 грудня розпочався заключний етап повстання — захоплення Києва. Наступного дня гетьман зрікся влади й емігрував до Німеччини.

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments