Давні форми гібридної війни в Україні

«Українська нація є надто багатолюдна, щоб можна було її цілковито знищити ефективним способом. Однак її релігійне, інтелектуальне і політичне керівництво, її вибрані і вирішальні частини є доволі малі, і тому їх легко ліквідувати. Саме тому радянська сокира з повною силою впала на ці групи за допомогою відомих знарядь масового вбивства, депортації і примусової праці, заслання і голоду… Перший удар спрямований на інтелігенцію – мозок нації, щоб паралізувати решту організму… Поряд з атакою на інтелігенцію ішов наступ на Церкву, священиків і церковну ієрархію – «душу» України… Третє вістря радянської атаки було спрямовано проти фермерів – великої маси незалежних селян, зберігачів традицій, фольклору і музики, національної мови та літератури, національного духу України. Зброя, яку вживали проти них, є, мабуть, найстрашнішою з усіх – виморювання голодом», – це слова американського юриста Рафаеля Лемкіна, який перший назвав Голодомор геноцидом.

Попри вагомість цієї трагедії для українців, досі багато її питань залишаються невирішеними. Науковці, аналізуючи раніше недосліджені джерела, дізнаються все більше нової інформації, яка дає змогу краще зрозуміти, що ж насправді відбувалося в Україні в першій половині ХХ ст. З метою поділитися новими даними й вирішити, які подальші кроки мають бути здійснені, в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка відбулася міжнародна конференція «Штучні голоди в Україні ХХ століття».

1937 РОКУ МАЛО Б БУТИ 35 МЛН УКРАЇНЦІВ

Конференція об’єднала майже 200 науковців з усіх регіонів України та чотирьох країн; на ній також були присутні екс-президенти Леонід Кравчук і Віктор Ющенко. Одним із ключових на конференції був виступ професора, доктора історичних наук Володимира Сергійчука, який порушив питання кількості жертв Голодомору. Адже, як відомо, цифра коливається від 3,5 до 7 млн. Питання ускладнюється тим, що багато документів, які містили б справжні дані, було знищено.

Володимир Сергійчук у своїх дослідженнях звернувся до мало досліджених архівних даних щодо початкової школи. За словами історика, початкова освіта була обов’язковою, а оскільки сталінських законів дотримувалися усі, то цифри про відвідуваність можна брати як джерело для аналізу. Як засвідчують дані, 99 чернігівських початкових шкіл 1938 року не змогли набрати перший клас. «Це страшні цифри. Вони говорять, що в Чернігівській області… майже половина дітей початкової школи вимерла», – підсумовує Володимир Сергійчук.

Дослідження історика продемонстрували також, наскільки радянська влада фальсифікувала результати. Наприклад, відділ Наркомату освіти 1932 року планував, що 1933 року до першого класу прийде приблизно 4 млн осіб. За офіційними даними, у 1933 році прийшло на 800 тис менше. Однак насправді ця цифра не відображає дійсність. Коли нарком Затонський побачив, що багато дітей померло, то видав наказ, щоб по всіх селах України провели облік дітей, які не ходять в школу, і «загнали» їх туди 1 вересня. Тобто 3,2 млн – це насправді кількість не тільки першокласників, а й дітей молодшого і старшого віку. Крім того, спеціально був виданий наказ провести по всій Україні 25-го серпня 1933 року День школи, щоб перевірити кількість дітей, яка зможе прийти на навчання. Коли стало зрозуміло, що втрати величезні, прийняли резолюцію, що проводити День явки недоцільно.

Загалом, за підрахунками історика, більше 2,5 млн дітей загинуло. А якщо говорити про загальну кількість жертв, то вона сягає 7 млн. Це доводять й інші дані. За приблизною статистикою, 1937 року мало б бути 35 млн українців, а насправді за переписом 1937-го їх було трохи менше 28 млн.

Під час конференції було висвітлено багато таких фактів. Причому дані про трагічну сторінку історії України було подано в різних форматах – доповідей, трьох виставок (одна з них, «Масовий голод у 1921-1923 роках», представлена вперше), книги (було презентовано книгу Андрія Бондарчука «Україна. Голодомор 1946-1947 років: непокараний злочин, забуте добро»), фільму (документальна стрічка «Окрадена Земля», яка здобула чимало найпрестижніших нагород, наприклад, кінофестивалів Каліфорнії, Техасу тощо).

ВІДСУТНІСТЬ КОНСОЛІДАЦІЇ НАСЕЛЕННЯ ЩОДО СТАТУСУ ГОЛОДУ 1932-1933 РОКІВ

Голова Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса Степан Кубів також повідомив, що одним із результатів конференції є рішення про створення Наукового інституту дослідження Голодомору на базі правових й історичних фактів (який реально на громадських засадах працює вже два роки). «Ми сьогодні відкрили суспільну дискусію», – стверджує Степан Кубів.

Щодо дискусії, то маємо парадокс. Багато країн світу (Канада, Польща, Угорщина, Австралія, Португалія тощо) на державному рівні визнали Голодомор геноцидом, а українське суспільство досі не має спільної позиції щодо цього. Коли Леонід Кравчук запропонував ввести закон щодо тих, хто демонстративно заперечує факт геноциду в Україні, виникло багато питань на кшталт «а яке саме має бути покарання», «за що». Хоч, як наголосив Віктор Ющенко, ніхто в Ізраїлі, наприклад, не сумнівається у правильності закону проти тих, хто не визнає Голокост. І сумніви щодо впровадження такого закону в Україні, за словами екс-президента, свідчать про «таку толерантність, яка скоріше говорить про нашу слабкість, слабкі переконання у тому, про що говоримо».

Ще одна з головних тез Віктора Ющенка – відсутність консолідації населення щодо того, чим був голод 1933 року. Бо що ми можемо говорити світові, коли потрібно доводити ідею в самій країні. «Давайте пізнаємо себе, потім за нами підуть і Америка, і Канада», – таким був висновок екс-президента України.

Більше того, можна припустити, що й досі українці не сповна усвідомлюють російські впливи й справжню причину Голодомору. Адже таке винищення українців – не просто забаганка Сталіна, який з невідомих причин ненавидів українців. Його дії – найжорстокіше втілення системи мислення імперського завойовника, який прагне асимілювати підкорений народ (недарма ж він вживав термін «внутрішня колонізація»).

Причина такої ненависті є, і, на жаль, вона не завжди наголошується у суспільному дискурсі. За даними структур Об’єднаного державного політичного управління, в Україні 1930 року було зафіксовано 4098 селянських заворушень, бунтів і повстань. І це тільки тих, в яких було понад 1 млн учасників. Опір колективізації в Україні був шаленим, наш народ боровся за свої права. Тож геноцид був спробою «зламати хребта» українському народу, як писав Євген Сверстюк, з метою подальшої тотальної асиміляції тих, хто виживе. Адже як писав Рафаель Лемкін: «Геноцид має дві фази: першу, коли руйнують національну модель пригнобленої групи, і другу, коли їй нав’язують національну модель гнобителя».

Тож дуже слушною є думка історика Ярослава Калакури, яку він висловив у своїй доповіді: штучно організований голод можна вважати однією з форм гібридної війни Росії. І як тоді всі три голоди супроводжувалися маніпуляцією свідомістю людей, так само і нині можна бачити наслідки їхнього впливу. Тому питання геноциду набуває особливої актуальності. Ідеться не тільки про історичну справедливість, а й про ідентифікацію реальних загроз і поглиблення розуміння серед усіх громадян України, що тільки національна, самостійна (в усіх сферах) держава зможе захистити їхні інтереси. І це те, чого Росія намагається недопустити, вперто просуваючи свою тезу про failed state (неспроможну державу).