«Дім мудрості» князя Ярослава

Посіяні Володимиром Великим зерна християнського благовір’я вже в першій третині ХІ століття зійшли щедрими посівами. Їх дбайливим примножувачем став його наступник на київському престолі — князь Ярослав Мудрий. Перший руський за походженням київський митрополит Іларіон у своєму славнозвісному творі «Слово про закон і благодать», виголошеному ним над могилою Володимира, згадуючи славетні діла Ярослава, підкреслював, що той «не порушує твоїх, Володимире, уставів, а лише утверджує, не зменшує основ твого благовір’я, а тільки збільшує їх. Не говорячи, а діючи, він докінчив це, що було недокінчене, як Соломон діла Давидові».

Молода київська християнська культура, що розвивалася в тіні своєї навчительки Візантії, доволі швидко опанувала цінності православної цивілізації. Засадничим для візантійської теології й літургії був культ Марії Діви. В екзегетичній течії, яку заснував у східному християнстві Єфрем Сирін у V ст., Богоматір осмислювалася як центральний образ у Спасенному плані Бога. Слід зазначити, що Єфрем був автором одинадцяти молитов до Богородиці Заступниці. Ефеський собор 431 р. утвердив вшанування Марії як Богородиці, започаткувавши це у церковній практиці. Відтоді почала складатися присвячена їй гімнографія та розвиватися відповідна іконографія. Пошанування Богородиці на Русі утверджується одночасно із запровадженням християнства.

Збудований хрестителем Русі київський Першохрам — Десятинна церква, закладена у травні 989 р., була присвячена святій Богородиці, що визначало й відповідну програму її внутрішнього оздоблення. Урочисте освячення храму відбулося також у травні 995/996 р. Володимир, за свідченням «Повісті временних літ», грандіозного літописного зводу початку ХІ століття, «справив тоді празник великий у той день боярам, і старцям градським, і вбогим роздав багато добра» і склав молитовну подяку Богу: «Господи Боже ! Поглянь із небес, і побач, і одвідай сад свій, і зроби, щоб те, що насадила десниця твоя, люди сії новії, серце яких ти навернув єси до істини, могли пізнати тебе, істинного Бога. І поглянь ти на церкву оцю, що спорудив я, недостойний раб твій, на честь матері, яка породила тебе, і прісно діви Марії Богородиці. І якщо помолиться хто в церкві сій, то почуй ти молитву його і одпусти всі гріхи ради пречистої Богородиці» .

Літописна молитва князя Володимира, на думку фахівців, певною мірою кореспондується з реаліями внутрішнього оздоблення храму. Йдеться про використання константинопольської системи розписів, за якою в куполі містився образ Пантократора, а конху вівтарної апсиди прикрашала постать Богоматері-Оранти з піднятими до гори руками. Престольним святом Десятинної церкви, ймовірно, було Успіння Богородиці. Невипадково головною святинею храму була давня, вочевидь грецького письма, чудотворна ікона Богородиці, вивезена Володимиром разом з іншими «трофеями віри» із грецького Херсона (давньоруський Корсунь, античний Херсонес на березі Чорно моря в Криму), через що вона ще називалася Корсунською.

Візантійський образ Богородиці був багатоплановим у своїх рисах. Крім втіленого у ньому ідеалу царственості, сурової чернечої витримки, самовладання й розсудливості Богородиця постає у своїй непохитній воїнській міці. На грецькому Сході й латинському Заході її уславлювали як «Царящую над битвами Полководицю» чи «Взбранная Воевода победительная, яко избавляшеся от злых». Таке сприйняття Богородиці як заступниці сформувалось у Візантії у зв’язку з культом Влахернської Божої Матері, якій  приписували чудесне врятування Царгорода від русів у 866 р.

ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Як сповіщає «Повість временних літ», «У рік 6374 (866) рушив Аскольд і Дір на греків, і прийшов туди... Царгород двомастами кораблів оточили». Руси вдало обрали час для військової виправи. Візантійський імператор Михайло був тоді у далекому військовому поході, через що у Царгороді не залишилося достатньо воїв, здатних дати рішучу відсіч русам. Отримавши звістку про облогу Царгорода, імператор спішно повертається до стольного града імперії й з великими труднощами пробирається у місто. Грекам здавалося, що поразка неминуча. Вся надія була лише на Бога. Зачинившись у церкві святої Богородиці Влахернського монастиря, імператор разом із патріархом Фотієм цілу ніч творили молитви. А коли під ранок зі співами вони винесли божественну ризу святої Богородиці й обмочили її в морі, одразу знялася шалена буря з вітром, і знову стали на морі великі хвилі. Кораблі «безбожної» Русі розметало і побило їх так, що мало хто із тих русів вибавився неушкодженим із такої біди. 

Богородиця була загальноцерковною емблемою Константинополя. І це невипадково, адже у цьому місті нараховувалося більше тридцяти храмів, присвячених Богородиці. Либонь, саме тому майже на усіх буллах царгородських патріархів, починаючи від Фотія (877 — 886 рр.) й закінчуючи Єфимієм (1410 — 1416 рр.), містилося зображення Богоматері (зазвичай на повний зріст із немовлям на руках). Так само на печатках київських митрополитів від початку ХІІ ст. (за митрополита Миколая) зникають їхні особисті емблеми, а на зміну їм, за спостереженням фахівців, приходить зображення Богоматері. Константинополь шанобливо називали градом Богородиці. Наприклад, у «Слові на покладення ризи Богородиці у Влахернах, складеному в другій половині ІХ ст. й виголошеному у 866 — 867 рр. хартофілаксом константинопольської святої Софії Георгієм, підкреслюється, що «цей царственний і богохранимий град повинен із похвалою називатися «градом Богородиці». Усюди на землі, де провіщена була таїна Бога Слова, Богородицю, яка Його народила, постійно оспівують і хвалять, ніби Вона сприйняла в себе разом усю главу божественного очоловічення. Але цей цар-град має неабияку насиченість по всякому місці: у стількох храмах та молитовних будинках Богородиця прославляється, натхненно вшановується або часто вихваляється всечисте ім’я Її, і воно справедливо вважається стіною і забралом порятунку (виділено мною. — Авт.). Все місто так і сяє й підноситься в цій красі».

Влахернський культ і вшанування Богородиці як захисниці града набули поширення і на Русі, що виявлялося в традиції храмобудівництва та їх сакральній семантиці. У політичній теології християнського середньовіччя ідея міського улаштування була невід’ємною частиною побудови Християнського Царства. Місто уявлялося подобою, імітацією чи своєрідною іконою Раю/Града Небесного і в силу цього — провіщенням вічного Града. Призначенням Володимира Святославича та його сина Ярослава було втілити цей урбаністичний ідеал у його земних формах.

Зведені Ярославом між 1036 і 1051 рр. дерев’яні й земляні оборонні укріплення із Золотими воротами, митрополичий кафедральний собор святої Софії, надбрамна церква святої Богородиці, Георгієвський та Ірининський монастирі об’єднували, як уявляється, цілеспрямований, раціонально спланований задум побудови на берегах Дніпра царгородської версії града Богородиці. Митрополит Іларіон, уславлюючи будівничу діяльність Ярослава, стверджував, що той «славний город Київ величчю покрив неначе вінцем. Людей і город сей віддав всеславній, скорій на поміч християнам, Святій Богородиці, що Їй він церкву збудував на Великих воротах в ім’я першого господського празника — святого Благовіщення».

Повідомляючи про будівництво Ярославом кам’яної церкви святої Богородиці Благовіщення на Золотих Воротах, старокиївський літописець також зауважує, що він для того її спорудив, щоб «давати завше радість городу сьому святим Благовіщенням Господнім і молитвою святої Богородиці та архангела Гавриїла». Золоте сяйво, яке випромінювали над містом бані надбрамної церкви Богородиці Благовіщення, являло собою образ поломеніючого полиску Божої слави. Християнська метафізика світла була ієрархічною за своєю природою. Сполучаючи в собі емблематику сонця і золота, вона персоніфікується насамперед в образі Ісуса Христа як істинного Праведного Царя, чи Праведного Сонця. У христології сонце є також символом і атрибутом Богородиці.  Невіддільно пов’язані з її образом Золоті Ворота середньовічного Києва символізували цілісність і неприступність християнського міста. Цікаво відзначити, що у східнослов’янському фольклорі саме Богородиця виступає міфологічним охоронцем воріт: «...На схилі неба, вище міста (ні на небі, ні на землі) стоїть золотий будинок або замок. У східній стороні з небес стоїть срібна драбина, по якій сходить Мати Пресвята Богородиця із золотими ключами, з шовковими поясами відкривати ворота».

Домінантною спорудою «города Ярослава» середньовічного Києва став монументальний храм святої Софії — Дім Мудрості. Він був збудований Ярославом «на святість и освячення» Києва-града. Такої, мовлячи словами митрополита Іларіона, «подиву гідної й славної церкви серед усіх навколишніх країн, що іншої такої не знайти в цій північній половині землі від сходу й до заходу».

Початок. Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Україна Incognita»