«Дух, злютований з мечем»

Війна має свої психологічні закони. Внутрішньо вона починається з усвідомлення самого факту війни, визнання існування супротивника, переведення його у статус ворога, який несе смертельну небезпеку. Цей процес психологічного входження у стан війни під час Другої світової війни небезболісно пройшла Франція, тимчасово окупована фашистською Німеччиною. Це засвідчують «Листи до німецького друга» (1943—1944 рр.), що належать перу Альбера Камю, видатного французького письменника-екзистенціаліста (1913—1960), автора відомих творів «Сторонній», «Чума», «Міф про Сізіфа», «Бунтівна людина», «Калігула» та ін. Цей яскравий зразок епістолярію згадався мені в ситуації тимчасової окупації Криму та подальших воєнних подій на сході України, коли в інформаційному просторі вигулькнув лист німецької інтелігенції до Путіна з приводу подій в Україні, оприлюднений на порталі «Нової Рейнської газети» зі 200 підписами, вразивши своєю заангажованістю й, коли хочете, некомпетентністю й аморальністю. І хоча йдеться насправді про якісь досить маргінальні постаті, а філософія демократії дає право на різні, часом антагоністичні погляди, все ж цей нібито локальний факт висвітлив проблему моральності як такої, що розгортає парадигму гуманізму в сучасному світі.

• Фашизм очима видатного письменника Франції, котра пережила жах і приниження тимчасової окупації й зуміла перетворити свою поразку на перемогу, розкрито з погляду духовних, моральних констант того, на чиєму боці правда і справедливість. Оскільки не зовсім коректно просто переповідати епістолярні роздуми видатного письменника-гуманіста, візьму на себе відповідальність зацитувати найбільш виразні і яскраві рядки (Цитую за виданням: Альбер Камю. Вибрані твори у 3-х томах. Т. 3., Х.: Фоліо, 1997; переклад названого твору з фр. Р. Осадчука). Такі листи міг би написати будь-хто з наших інтелектуалів, моральних авторитетів, звертаючись до нинішньої російської інтелігенції або, як мінімум, підписатися під більшістю їхніх тез, бо проекція французько-німецьких гуманістичних проблем періоду Другої світової війни на загострення українсько-російських проблем сьогодення увиразнює ті аспекти патріотизму, які нині хвилюють кожного з нас. Більше того: на моє переконання, історичні паралелі продуктивні хоча б тому, що дозволяють по-новому, часом під несподіваним кутом зору переосмислити речі, які на перший погляд видаються безсумнівними, а іноді й, навпаки, спірними. Отже, йдеться про листи-роздуми, листи-рефлексії Альбера Камю, адресовані безіменному «німецькому другові», написані і видані в підпіллі на території тимчасово окупованої нацистами Франції. Фактично вони перетворюються на уявний діалог про ціну любові до Батьківщини, справжні цінності, вартість ненависті й насильства, рівноцінність духу й меча і неспростовний дух нації, який перемагає все — навіть поразку.

«Я пишу вам з міста, відомого на цілий світ, що готує, усупереч вам, завтрашній день волі. Це місто знає: буде нелегко, і спочатку треба перейти ніч ще темнішу, ніж та, що почалася чотири роки тому з вашим приходом», — лягали на папір зболені рядки А. Камю з окупованого Парижа, перейняті несамовитою вірою: «Незабаром у ньому війне свіжістю, яку зараз вам важко уявити» (с. 176). Вражає своєю зболеною гіркотою фраза: «Я дивуюся, як могло статися, що ми, такі подібні, сьогодні стали ворогами» (с. 176). Відштовхуючись від колишньої розмови зі своїм німецьким другом п’ятирічної давнини (йдеться про 1939 р., початок Другої світової війни), в якій домінувала його думка про те, що ірраціональність всесвіту нібито дає право підтримувати ірраціональність політики Гітлера, А. Камю спростовує право людини підпорядкувати все поставленій меті, аби бути причетним «до долі своєї нації». «Існують речі, які не можна виправдати. І я хотів би любити свою країну і, водночас, любити справедливість. Моїй батьківщині я не бажаю жодної величі, величі, що спирається на кров і брехню. Я хочу слугувати справедливості, а відтак і своїй країні» (с. 163). Усі п’ять років автор згадував слова колишнього друга: «Ви не любите своєї батьківщини!». Вони стали тією оптикою, яка допомогла йому з’ясувати сутність двох видів величі: однієї, базованої на силі й реваншизмі, й другої — базованої на справедливості й гуманізмі, здатності відроджуватися «в духовності».

• Отже, лист перший, датований липнем 1943 р. «Я хочу вам зразу сказати, якого штибу велич рухає нами. Але це означає також сказати, в чому полягає мужність, якій ми аплодуємо і яка не властива вам. То не велика доблесть — кинутись під вогонь, якщо завжди готуватися до цього і якщо боротися — природніше, аніж мислити. Зовсім інше — йти назустріч катуванню і смерті, коли твердо знаєш, що ненависть і насильство самі собою безплідні. Зовсім інша річ — битися, зневажаючи війну, бути ладним втратити усе й зберегти водночас прагнення до щастя, руйнувати й нищити з думкою про вищу цивілізацію. У цьому сенсі нам важче, ніж вам, — звертається письменник до свого німецького друга, — тому що ми мусимо перебороти себе. Вам же нічого не треба долати — ані в своєму серці, ані у вашій свідомості. А в нас було два вороги, нам було не досить перемагати силою зброї, на відміну від вас, яким нічого не треба було придушувати» (с. 164). «Перебороти себе», за А. Камю, означає подолати відразу до крові й насильства, а головне — подолати «спокусу уподібнитися до вас», тобто тих, хто поставив за мету поневолити й підкорити силою зброї. Він пояснює це так: «...Але нам ще довелося подолати нашу недовіру до героїзму. Я знаю, ви вважаєте, що нам чужий героїзм. Ви помиляєтеся. Просто ми водночас сповідуємо героїзм й остерігаємося його. Сповідуємо, тому що тисячолітня історія навчила нас шляхетності. Остерігаємося, тому що тисячолітній розвій духу навчив нас глибокому мистецтву залишатися самими собою. Щоб стати з вами на двобій, нам довелося повернутися далеко назад [...]. Ось чому ми почали з поразки. Коли ви кинулися на нас, ми були перейняті тим, щоб визначити у своїх серцях, чи ми маємо слушність» (с. 165).

• І далі прозвучали слова, які можна визначити засадничими у тій гуманістичній позиції, ключем якої А. Камю намагається відімкнути причини поразки: «Нам довелося долати нашу любов до людини, наше уявлення про її мирне призначення; наше велике переконання полягало у тому, що жодна перемога не відшкодується, а будь-яке каліцтво людини є непоправним. Нам треба було водночас відмовитися від наших знань і від нашої надії, від усього, що схиляло нас до любові, і від ненависті до будь-якої війни. Одним словом, нам довелося притлумити наш потяг до дружби. Гадаю, ви розумієте, що це означає, адже ці слова йдуть від мене, кому ви охоче тиснули руку», — звертається письменник до свого німецького друга. (с. 165). І продовжує: «Тепер це сталося. Нам довелося здолати довгий обхідний шлях, ми дуже відстали. Це був обхідний шлях, на який штовхають розум, докори сумління, а серце — страх зрадити дружбі. Це обхідний шлях, що оберігав справедливість і наділив правдою тих, хто звертався до самого себе. Звичайно, ми надто дорого за це заплатили. Ми заплатили приниженням і мовчанням, гіркотою і тюрмами, розстрілами на світанку, злигоднями, розлуками, щоденним голодом, виснаженими дітьми, і понад усе — вимушеним каяттям. Але це було зрозуміло. Увесь той час був нам потрібен, щоб переконатися, чи маємо ми право вбивати людей, чи дозволено нам примножувати жорстокі страждання цього світу. То був втрачений і віднайдений час, допущена й подолана поразка, то сплачені кров’ю докори сумління, які сьогодні дають право нам, французам, вважати, що в цю війну ми вступили з чистими руками — чистими через наші жертви і переконання — і що ми вийдемо з цієї війни з чистими руками, як люди, що здобули велику перемогу над несправедливістю і над собою» (курсив мій. — Л.Т.) (с. 165).

«Адже ми будемо переможцями, ви добре це знаєте. Але переможцями ми будемо саме завдяки цій поразці, саме завдяки цьому довгому шляхові, що допоміг нам усвідомити свою правду, завдяки стражданням, всю несправедливість яких ми відчули й мали з цього урок. Через випробування ми пізнали секрет кожної перемоги, і якщо не втратимо його, то спізнаємо й остаточну перемогу». (с. 165). Філософія війни й миру, за А. Камю, полягає в глибині духу, який рухає людиною: «Через випробування ми упевнилися, що всупереч нашим уявленням, які іноді ми сповідували, дух безсилий перед мечем, але дух, злютований з мечем, завжди виходитиме звитяжцем над мечем як сутністю. Ось чому зараз ми взялися за меч, урешті переконавшись, що дух з нами. Для цього нам необхідно було спізнати смерть і смертний ризик [...]. Врешті нам необхідно було пережити муки плоті, щоб у такий спосіб опанувати духом. Можна мати лише те, за що сповна заплачено. Ми дорого заплатили за своє й платимо далі. Та з нами — наші переконання, наша правда і справедливість: ваша поразка неминуча» (с 166).

• Письменник наголошує: «Ось що я хотів відповісти на вашу фразу: «Ви не любите своєї батьківщини», що досі не полишає мене. Але я буду з вами відвертий. Я вважаю, що Франція надовго втратила свою могутність і панівне становище, їй ще довго будуть потрібні шалене терпіння та обачна непокірність, аби знову повернути собі частку престижу, необхідну для кожної культури. Але, я думаю, вона все це втратила, спираючись на чисті помисли. Ось чому надія не полишає мене. Ось у чому весь сенс мого листа. Та людина, що викликала у вас почуття жалю п’ять років тому, через стриманість своїх почуттів до батьківщини, сьогодні хоче сказати вам і всім людям нашого покоління в Європі та в світі: «Я належу до дивовижної й наполегливої нації, яка, попри свої помилки й недоліки, не втратила ідеї, що становить всю її велич і яку її народ завжди, а її еліти іноді, намагаються розвивати, не зупиняючись. Я належу до нації, яка вже чотири роки як почала переписувати всю свою історію і яка серед руїн спокійно поклала собі переінакшити її і спробувати щастя у грі, в яку вступає без козирів. Ця країна варта того, щоб я любив її тяжкою, вимогливою любов’ю (курсив мій. — Л.Т.). І я вважаю, що зараз за неї треба боротися, оскільки вона гідна найвищої любові. І я стверджую, що, навпаки, ваша нація одержує від своїх синів лише любов, на яку заслуговує, — сліпу любов. Не кожна любов чаїть у собі своє виправдання. Саме це вас і губить. І якщо ви вже почувалися в програші, навіть коли одержували найбільші свої перемоги, то що ж буде тепер, коли гряде справжня поразка?» (сс. 166-167). Ці слова мовби звернені до теперішньої путінської Росії, підтриманої агресією тієї «сліпої любові» «простого росіянина» до батьківщини, яка дає реваншистам карт-бланш на воєнне втручання у справи незалежної України.

Лист другий, датований груднем 1943 р., відсилає нас до роздумів про ціну сили: «...чому ми сильніші: тому що йшли манівцями, шукаючи правди, тому що відстали, зважуючи у неспокою, чи маємо ми право, тому що ми перейнялися невідступною ідеєю — примирити все, що ми любимо [...]. Та, водночас, саме цей обхідний шлях є на сьогодні нашою силою, саме цим шляхом ми заживемо перемоги» (с. 167). А. Камю намагається пояснити суперечність, яка нібито криється в саме такій любові до своєї батьківщини: «...якщо іноді здається, що ми надаємо перевагу справедливості, а не нашій країні, то це означає, що ми хочемо любити нашу країну саме у справедливості, так само, як ми хочемо любити її з правдою та надією. Саме в цьому ми з вами різні, ми були наділені вимогливістю. Ви задовольнялися лише слугувати могутності своєї нації, ми ж мріємо наділити нашу націю правдою. Ви задовольняєтесь слугуванням політиці реальності, а ми, навіть у найзахланніших блуканнях, все-таки намагалися сповідувати політику честі, яку ми віднаходимо зараз. Коли я кажу «ми», я не маю на увазі наших правителів. Та, врешті, сам правитель мало що важить.» (с. 168). «Що таке дух? — запитує письменник. І відповідає: — Ми знаємо його протилежність — убивство [...]. Людина — це та сила, що, зрештою, розхитує тиранів і богів. Людина володіє силою очевидності. Саме людську очевидність ми і маємо оберігати, і наша впевненість походить тепер від того, що доля людини і доля нашої батьківщини пов’язані одна з одною...» (с. 168).

• А. Камю чітко розставляє акценти щодо розбіжностей між сповідуванням цінностей обома країнами: «Ми бачимо нашу країну на своєму місці як ланку в низці інших цінностей, таких як дружба, людина, щастя, наша воля до справедливості. Саме тому ми стали вимогливими до своєї країни. Зрештою ми віднайшли сенс. Ми не збирали для своєї країни рабів, ми нічого не захоплювали для неї. Ми терпляче намагалися збагнути її, і через злигодні та страждання ми відчули радість у боротьбі за все, що любимо. Ви ж, напевне, боретесь супроти всього того в людині, що не є батьківщиною. Ваші жертви безмежні, оскільки ваша ієрархія цінностей хибна, а самі цінності збочені. Не лише серце зрадило вас. Розум також бере свій реванш. Ви не заплатили ціни, яку він вимагав, — тяжкої данини за ясність. Я можу сказати вам, що саме брак ясності наражає вас на поразку» (с. 168-169). І чи не найяскравіше звинувачення: «Навіть самі боги у вас мобілізовані. Вони з вами, як ви кажете, але несамохіть. Ви вже нічого не вирізняєте, ви перевтілилися в натиск» (с. 171).

• Письменник апелює до наступних слів свого «німецького друга», висловлювання котрого є досить категоричними: «Французам бракує однієї якості — гніву». Він різко заперечує, намагаючись пояснити природу національної ментальності: «Ні, це не так, але французи обережні зі своїми якостями. Вони демонструють їх лише на потребу, що надає їхньому гнівові тиші й сили, яку ви лише починаєте відчувати» (с. 171). Письменник послідовний у своєму переконанні: «Ми знаємо, що ми втратили за довгий обхідний шлях, ми знаємо ціну, яку ми заплатили за терпку радість боротися у згоді з собою. І саме через те, що ми відчуваємо невідшкодовність втрат, наша боротьба сповнена як гіркотою, так і вірою Війна не задовольнила нас. Наша свідомість не була підготовленою. Проте наш народ вибрав саме громадянську війну, вперту і наполегливу боротьбу й жертовність без обговорень. Це війна, яку оголосив сам народ, не чекаючи рішень дурних чи боягузливих урядів; це війна, в якій він сам опинився і в якій він бореться за певну ідею, ним-таки виношену. Але за волю самостійного рішення він сплачує жахливу ціну. Навіть у цьому французький народ має більше заслуг, аніж ваш. Адже гинуть якраз найкращі сини: ось моя найжорстокіша думка [...]. У війні, що її ми ведемо, сміливість визначається сама собою, і ... ви розстрілюєте наш найчистіший дух. Адже ваша наївність поєднується з передбаченням. Ви ніколи не знали, що треба вибрати, але знали, що треба знищити» (с.171). Позиція письменника незламна й послідовна: «І ми, називаючи себе оборонцями духу, все ж таки знаємо, що дух може загинути, коли стає сили на його руйнацію. Але ж ми віримо в іншу силу. [...] Але ви не враховуєте впертості, яка змушує Францію боротися з часом. Саме ця безнадійна надія підтримує нас у важку годину: наші друзі будуть терплячіші, ніж кати, і численніші, ніж кулі. Ви побачите їх, французи здатні на гнів» (с. 172). Проте навіть ці «грона гніву» (Стейнбек) А. Камю наповнює сенсом гуманізму, який дозволяє людині залишитися людиною.

Лист третій, датований квітнем 1944 р. і перейнятий змістом справжності слів, особливо тоді, коли йдеться про батьківщину й про Європу — два поняття, що мають для А. Камю особливо наснажений зміст. Він звертає увагу на те, що в цьому діалозі одним і тим же словам (додам: надто сакральним) надається різного значення: «Слово «батьківщина» огорнуте у вас кривавими, сліпучими відблисками, що для мене роблять це слово геть чужим, тоді як ми привнесли в це слово пломінь духу; наша сміливість складніша, а людина, принаймні, почувається сама собою» (с. 172), звертається він до свого адресата. І наголошує: «...наша Європа — то не ваша» (с. 172) — така наскрізна думка цього фрагмента епістолярного «пакету» письменника, котрий протестує проти самого права називати «європейською» армію поневолення. Він конкретизує цю думку, наповнюючи змістом обидва бачення Європи: «Ви говорите про Європу, але різниця полягає в тому, що для вас Європа — то лише угіддя, тоді як ми почуваємо себе у взаємозалежності. Про Європу ви почали так часто говорити лише з того дня, як втратили Африку. Це не гідний вид любові. Земля, на якій сліди стількох сторіч, є для вас лише вимушеним відступом, тоді як для нас вона завжди була найбільшою надією». (с. 173).

«Ви кажете «Європа», але думаєте про терен для полігону, про житницю, про приручену промисловість, про керований розум [...], — читаємо в цьому листі. — Та, принаймні, я знаю, що коли ви говорите «Європа», навіть у моменти піднесення, захоплені власною брехнею, ви не можете утриматись від думки про когорту покірних націй, що їх веде господар-Німеччина до неймовірного й кривавого майбутнього. Я хочу, щоб ви добре затямили різницю: для вас Європа є тим простором, оточеним морями й горами, відгородженим греблями, скопаним шахтами, вкритим посівами, де Німеччина грає партію, в якій козирем виступає її власна доля. Тоді як для нас Європа — то земля духу, де протягом двадцяти сторіч розгортається найбільш дивовижна епопея людського генію. Вона є тією привілейованою ареною, де боротьба людини Заходу супроти світу, супроти богів, супроти самої себе досягає сьогодні найбільш бурхливого моменту. Як бачите, у нас різні цінності» (с. 173).

• Гуманістичний пафос А. Камю неспростовний: «На противагу вам, я обрав справедливість, щоб залишитися вірним землі. Я продовжую вважати, що на цьому світі немає вищого сенсу. Але я знаю, що дещо в ньому все ж має певний сенс, і це — людина, тому що вона єдина істота, яка шукає цей сенс». «Нам довелося проникнути у вашу філософію, погодитись з тим, що ми будемо дещо подібні на вас, — зізнається А. Камю. Однак він тут же розставляє акценти, які розмежовують цю нібито подібність: — Ви обрали героїзм без мети, оскільки це єдина цінність, що залишається у світі, позбавленому сенсу. Зробивши вибір для себе, ви також зробили його і для всього світу, і для нас. Щоб не загинути, ми були змушені уподібнюватися до вас. Та, зрештою, ми помітили: наша перевага полягає в тому, що ми маємо мету» (с. 178). І ця мета, на переконання письменника, полягає в тому, щоб, ідучи дорогою війни, «не забути про щастя», бо ж, зрештою, прийшло усвідомлення: «...щоб викувати зброю щастя, потрібно багато часу і надто багато крові» (с. 178). «Ми надто дорого заплатили за своє нове знання», — змушений визнати автор, — щоб тепер людська доля видалася нам позбавленою надії» (с. 179).

Гуманістичні переконання Альбера Камю спонукають і нас до роздумів про ціну перемоги й поразки, про право на своє щастя на власній землі.