Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Гетьманат та «чинник Берліна»(2)

Україна — Німеччина: 100 років міждержавних взаємин
10 серпня, 2018 - 12:12
ЛІТО 1918 Р. ПРИЙОМ ГЛАВ ДИПЛОМАТИЧНИХ МІСІЙ В УКРАЇНІ В РЕЗИДЕНЦІЇ ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО. ЛІВОРУЧ ВІД ГЕТЬМАНА — ПОСОЛ НІМЕЧИНИ БАРОН ФОН МУММ

Закінчення. Початок читайте «День», № 137–138

Кількамісячне ділове спілкування перетворилося на міцну дружбу, яка тривала до смерті німецького військового та державного діяча в 1939 р. «Скажи мені, хто твій друг», — Вільгельм Гренер засвідчив свої демократичні переконання як під час зречення від влади кайзера Вільгельма ІІ, так й обіймаючи високі посади за Веймарської республіки. 13 квітня 1932 р. як міністр внутрішніх справ та оборони він ініціював наказ про заборону приватної армії Гітлера — СА. Гренер — людина, яка мала шанси та волю зупинити прихід нацистів до влади, але його не підтримало керівництво тогочасної Німеччини.

Мабуть, не всі німецькі керівники були рівня Вільгельма Гренера. Існують інші свідчення, з яких видно, що під час адміністрування німці не завжди дотримувалися політкоректності — їх надто цікавив результат, але не наслідки. Це добре видно з вимог, висунутих під час розмови 24 квітня.

Чи не найбільшою проблемою Української держави впродовж усього часу її існування була завузька соціальна база. Її брак компенсувався зовнішньою підтримкою. Німців це влаштовувало, але на довшу перспективу становило небезпеку. Зрештою, навіть помірковані кола колишньої УЦР не побачили себе у владі за нових обставин: чи вони цього не хотіли, чи їх не хотіли. Можливо, винятком було молодше покоління українських діячів, для яких головним критерієм стала незалежність України.

Прихід німців означав повернення пограбованих, принижених, а часом із особистими трагедіями колишніх власників земель до своїх понищених обійсть. Бажання помсти з їхнього боку призвело до гуртування та каральних експедицій. Реакція у відповідь селян змушувала іноземні армії до втручання. Так закручувалося криваве коло протистояння. Воно втягувало все нові та нові жертви. На півдні України, де було багато німецьких колоній, справа дійшла до відвертого протистояння з українськими селами, чого за мирних умов не спостерігалося. Кожна сторона утворювала свої загони самооборони, які, втім, займалися не лише самообороною. Кого підтримувала німецько-австрійська адміністрація — зрозуміло. Причому обидві сторони, що конфліктували, програвали, а вигравав той, хто розпалював ворожнечу.

В основі конфліктів із селянством — боротьба за землю. Як із точки зору німців, так і Павла Скоропадського, мала бути відновлена приватна власність на неї — що й зробили після гетьманського перевороту. Розуміючи, що сталися незворотні зміни, голова Української держави запропонував власне бачення земельної реформи — викуп землі селянами у колишніх землевласників. Ця процедура, на його думку, мала б сформувати соціально-економічну основу політичного режиму Гетьманату — заможних селян. Це цілком відповідало баченню та інтересам німців та могло мати успіх, за умови хоча б року для реалізації. Але його не було, а поточні дії як гетьманської цивільної адміністрації, так і німецької військової, викликали негативну реакцію селян. Зрештою, чому вони мали платити за те, що вже взяли силою?

У цьому сенсі наказ головнокомандувача німецьких військ — генерал-фельдмаршала Германа фон Айхгорна — від 6 квітня 1918 р. про сівбу полів відіграв дуже негативну роль. Для німців він мав технологічний характер — побачивши, що дії уряду УЦР можуть призвести до зриву посівної кампанії, німецьке командування вирішило само зайнятися українським сільським господарством. По-німецькому раціонально воно повідомило: хто засіяв землю, тому й належить отримати гроші за хліб; а якщо селянин набере землі більше, ніж зможе обробити, то його покарають; у такому разі та за наявності поміщиків, які можуть засяти землю, її чіпати не можна та перешкоджати — теж, навпаки — земельні комітети мали б допомогти поміщикам, а «жнива будуть належать на рівні з селянами тим, хто засіяв землю». При цьому — обіцяна кара за захоплення, грабунки та нищення посівів.

Схоже на те, що німецьку військову адміністрацію не надто турбувало те, що вона втрутилися у внутрішню справу України — адже німці прийшли по хліб. Все це відбувалося в розбурханій революцією країні з порушеними уявленнями про право та законність. Вгамувати ситуацію та створити відповідального партнера й покликаний був Павло Скоропадський.

Німецькі війська відігравали роль стабілізуючого фактора — вони принесли з собою хоч і примарне, але відчуття безпеки. Часом воно брутально порушувалося — так сталося 6 червня 1918 р. під час підриву артилерійських складів у Києві на Звіринці. Або ж у серпні — подібний випадок трапився в Одесі. І все ж у Києві та інших великих містах спостерігався небачений розквіт того, що нині називають сферою відпочинку: ресторани, кафе були переповнені відвідувачами — місцевими та втікачами з червоної Росії, які ховалися під парасольку Української держави. То не був бенкет під час чуми в сенсі браку продовольства для непривілейованих верств населення — за умови збереження вільної ринкової економіки та навіть її підйому Україна, не напружуючись, годувала себе, кількасоттисячне іноземне військо та ще й збиралася торгувати.

Ставлення німців до України та українців не залишалося незмінним протягом 1918 р. Вочевидь, на початку переважна більшість із них не зовсім розуміла, куди вони потрапили, але кількамісячне спілкування та знайомство з місцевими особливостями далося взнаки — українство набувало в німецьких очах цілком виразних оригінальних рис. Мабуть, не варто переоцінювати зовнішніх проявів у спілкуванні, краще дивитися на зміст взаємин, але й тут відбувалися зрушення. Їхнім показником став візит до Берліна спочатку голови Ради Міністрів Федора Лизогуба (середина — друга половина серпня), а потім і державний візит гетьмана Української держави Павла Скоропадського до Німецької імперії (перша половина вересня). Прем’єр-міністру вдалося узгодити основні параметри нової торговельної угоди. Однак важливі політичні питання вимагали особистої зустрічі перших осіб.

Для Німеччини то був останній візит глави іноземної держави до її поразки у Першій світовій війні та листопадової революції. А для України — перший державний візит глави держави. Два тижні — це низка гучних та дуже щедрих урочистих прийомів, зустрічі з усіма можливими представниками державної влади, починаючи від рейхсканцлера Георга фон Гертлінга (міністр-президент Баварії в 1912 — 1917 рр.) та начальника генштабу фельдмаршала Пауля фон Гінденбурга, відвідання промислових підприємств, військово-морської бази в Кілі, а головне — кількагодинні переговори Вільгельмом ІІ в замку Вільгельмсгоф. Павло Скоропадський отримав великий хрест ордена Червоного Орла, що ставило його на один щабель із представниками Німеччини та Австро-Угорщини. Якщо коротко — так приймають союзників. Відтоді глава Української держави почав титулуватися «Його Світлість Ясновельможний Пан Гетьман усієї України».

Головне, що в результаті візиту вдалося розв`язати кілька ключових питань: отримати згоду на формування нової армії у складі восьми армійських корпусів; на остаточну передачу Україні кораблів колишнього російського флоту, що знаходилися в Севастополі; визнання українського суверенітету над Кримом; заручитися підтримкою Німеччини в територіальних питаннях — приєднання Кубані, Бессарабії, Буковини, розширення північних та східних кордонів.

Прекрасні досягнення, їх успішне втілення могли би вивести Україну до числа найвпливовіших держав Європи, дозволити надалі відігравати власну роль на великій шахівниці світової політики. Так неодноразово траплялося в минулому, найяскравіші приклади — післявоєнні Німеччина та Японія. Для цього треба небагато — сприятливі зовнішні обставини, вміння ними скористатися та неабияка наполегливість. Як зазначив український історик Владислав Верстюк, «якби німці виграли війну — держава Скоропадського мала б усі шанси зберегтися».

Але — Zu spat! За споминами сучасників, гетьман настільки був вражений візитом, що й сам знаходився під його емоційним впливом. Між тим за два місяці в Німеччині розпочалася революція. Павло Скоропадський, сподіваючись знайти нових союзників та розширити соціальну базу, видав «федеративну грамоту». Не в останню чергу через відмову лідерів Українського Національного Союзу (згодом — Директорії УНР) домовитися з гетьманом, а також брак часу (вихід Німеччини з війни очікувався на початку 1919 р., що могло б суттєво вплинути на алгоритм подій). Сталося інакше. Результат відомий — 14 грудня 1918 р. гетьман зрікається влади, відновлюється УНР, але вже на початку лютого 1919 р. під тиском наступу російських військ українська влада залишає Київ.

Володимир БОЙКО, Чернігів
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments