Обирати собі уряд має право лише той народ, який постійно знаходиться в курсі того, що відбувається.
Томас Джефферсон, видатний політичний діяч, дипломат і філософ епохи Просвітництва, один з авторів Декларації незалежності США, 3-й президент США в 1801-1809 роках

Гетьманат та його роль в історії-2

Українська держава Павла Скоропадського у вітчизняному державотворчому процесі
15 лютого, 2018 - 16:11

Закінчення. Початок читайте «День», № 23-24

Пов’язувати завершення Російської революції з розгоном Установчих зборів доводиться через те, що вони вважалися усіма політичними силами (більшовиками — з дулею у кишені) кінцевою метою революції. Як тоді розглядати жовтневий переворот більшовиків? Тут варто застосувати один-єдиний критерій: суверенність. Микола ІІ був суверенним монархом. Поваленням самодержавства народ взяв державну владу в свої руки і на вільних виборах за демократичною процедурою обрав депутатів Установчих зборів. Згадаємо, коли відбулися наступні вибори: на З’їзд народних депутатів СРСР — у березні 1989 року, до Верховних рад союзних республік та місцевих рад — у березні 1990 року. Ніхто не зможе заперечити, що вибори в радянські органи влади аж до 1989 року були керованими, а суверенною владою володіли компартійні вожді. Отже, жовтневий переворот слід розглядати як контрреволюційний акт. Більшовики були революціонерами в лютому 1917 року, але стали контрреволюціонерами, коли скидали Тимчасовий уряд і розганяли Установчі збори.

Визначаючи хронологічні межі революції в Україні, ми не зможемо скористатися таким критерієм, як розгін Всенародних Установчих зборів, скликання яких у Першому Універсалі проголошувалося метою революційних дій народу. Звертаючись до народу 11 березня 1918 року, Центральна Рада запевнила, що Українські установчі збори скликатимуться, як і передбачалося раніше, 12 травня. «В усе це німці не мішаються, — стверджувалося у зверненні, — і ніякої зміни в тім не мають робити. Вони приходять, як наші приятелі і помічники на короткий час, щоб допомогти нам в скрутну хвилину нашого життя».

Не судилося... Установчі збори скликані не були, і треба шукати інший критерій для визначення рамок Української революції. Критерієм може бути Четвертий Універсал, який проголосив незалежність УНР. Ще до проголошення незалежності радянська Росія почала вторгнення в Україну, зупинене тільки запрошенням австро-німецьких військ «на короткий час», як сподівалися лідери Центральної Ради. Однак українцям довелось тривалий час боротися за незалежність створених ними народних республік. Цю боротьбу в нашій діаспорі назвали визвольними змаганнями, і нема причини відмовлятися від цієї назви. Кінцем визвольних змагань для УНР слід вважати 1920 рік, коли вся її територія була окупована більш ніж мільйонною армією радянської Росії. Кінцем визвольних змагань для ЗУНР слід вважати 1923 рік, коли Рада послів Антанти відмовилася вважати окуповану Польщею Галичину міжнародною територією.

За сотні років спільного існування в Україні і Росії склалися майже тотожні соціально-економічні умови. Ця схожість вплинула на структурування політичних сил. Однак українське питання виявилося бар’єром, який не дозволив злиття на території України політичних партій з однаковими соціальними програмами: партії конституційних демократів (кадетів) та української партії соціалістів-федералістів (есефів), партії соціалістів-революціонерів і партії українських есерів, партії соціал-демократів (меншовиків) і партії українських соціал-демократів. Загальноросійські партії в Україні істотно переважали за чисельністю національні партії, що ослаблювало визвольний рух. Партизувалося, як правило, російськомовне міське населення.

ГЕТЬМАН СКОРОПАДСЬКИЙ, ЯК І ПІЛСУДСЬКИЙ, МАННЕРГЕЙМ, ВРАНГЕЛЬ, ВИСТУПИВ ПРОТИ БІЛЬШОВИКІВ ТА ЇХНІХ РАДЯНСЬКИХ ПОПУТНИКІВ, ЯКІ ЧИНИЛИ ПОГРОМ ВЛАСНИЦЬКИХ КЛАСІВ

У більшовиків в Україні взагалі не існувало українського відповідника у вигляді самостійної політичної структури. Окремих більшовиків з яскраво вираженими національними почуттями С.Мазлах і В.Шахрай називали «білими воронами». На відміну від всіх інших, партія більшовиків будувалася на засадах «демократичного централізму» з підпорядкованістю нижчих осередків вищим, а В.Ленін спрямовував її членів на дотримання вірності виключно собі у будь-якому національному середовищі. Прагнучи уникнути лобового зіткнення з визвольним рухом пригноблених народів, ленінський Раднарком камуфлював свою владу в національних регіонах в автохтонно-етнічні шати. Камуфляж ставав можливим через те, що радянська влада мала подвійну структуру — як тандем відсутніх в конституціях компартійних органів, що здійснювали диктатуру своїх вождів, та радянських органів з суто управлінськими функціями. Тричі ідучи війною на УНР, Кремль пропонував її громадянам «незалежну» радянську республіку і комуністичні перетворення, які розгортав в Росії з весни 1918 року.

Отже, Російська революція після розгону Установчих зборів виродилася в супроводжувану громадянською війною (у тому числі на території України) комуністичну революцію. Натомість Українська революція перейшла у визвольні змагання. Незалежна Україна змушена була відстоювати своє існування від зазіхань обох учасників російської громадянської війни — червоної та білої Росії. Лише короткочасне існування Української держави виявилося захищеним від зовнішньої агресії умовами укладеного Росією миру з Центральними державами.

Гетьманат:консервативна революція чи контрреволюція?

За півроку до початку Світової війни колишній міністр внутрішніх справ П.Дурново (до речі, родич П.Скоропадського) адресував самодержцю записку, в якій попереджав, що майбутня війна з сильною Німеччиною виявиться небезпечною. Небезпеку він вбачав у потрясіннях соціального характеру, для яких в Росії був особливо сприятливий грунт. Народні маси, як підкреслював Дурново, «сповідують принципи неусвідомленого соціалізму». У разі воєнних невдач, продовжував він, «соціальна революція в найбільш надмірних її проявах у нас неминуча... Переможена армія виявиться надто деморалізованою, аби послужити опорою законності і порядку. Законодавчі установи й опозиційно-інтелігентські партії не зможуть стримати народні хвилі, ними ж розбурхані, і вся Росія буде втягнута в безпросвітну анархію, наслідки якої навіть не можна собі уявити».

Після поразок 1915 року в обох законодавчих палатах (Державній Думі і Державній раді) сформувалася опозиційна самодержцю більшість на чолі з кадетами — так званий Прогресивний блок. Підбадьорений здійсненням першого прогнозу, П.Дурново у листопаді 1916 року написав царю ще одну записку. В ній він заявляв, що відмова від самодержавного способу правління викличе швидкий розпад правих партій — ліберальних консерваторів, октябристів і прогресистів, потім розвалиться партія кадетів. «А потім?» — драматично запитував царедворець і сам же відповідав: «Потім виступив би революційний натовп, комуна, загибель династії, погроми власницьких класів». Наскільки прозірливий був Дурново у передбаченні соціального катаклізму, настільки сліпим виявився, уважаючи, що тільки самодержавний спосіб правління порятує становище...

Російська революція була спрямована проти середньовічного режиму, який не бажав щось змінювати у кризовій ситуації. Царя скинули внаслідок негативного ставлення до режиму з боку народних низів, які пам’ятали криваві події 1905 року, а в умовах Світової війни виявилися організованими у військові підрозділи і озброєними. Але в поваленні самодержавства у тандемі з партіями соціалістичної демократії виступили керівні кола Прогресивного блоку. Цей тандем зберігся й після більшовицького перевороту, коли розпочалися, згідно з прогнозом П. Дурново, «погроми власницьких класів» під гаслами комуни. Чи можна назвати контрреволюціонерами тих, хто вдавався до військової сили, щоб перешкодити реалізації оприлюдненої в ленінських «Квітневих тезах» програми комуністичних перетворень? Л.Корнілов, А. Денікін, П.Врангель, П. Скоропадський, Г. Маннергейм і Ю.Пілсудський виступили проти більшовиків та їх радянських попутників, які чинили погроми власницьких класів і згодом злилися в одну політичну силу, цілком контрольовану більшовицьким вождем.

Перелічені у попередньому абзаці історичні діячі були однодумцями лише в аспекті їхнього протистояння переростанню Російської демократичної революції в революцію комуністичну. Коли заходить мова про національний зріз революційних подій, то вони перетворювалися на непримиренних противників: з одного боку — білогвардійські генерали, з другого — керівники національних держав, які постали на руїнах імперії. Тут однодумцями можна вважати як лідерів УНР, так і очільників Української держави, хоч між ними пролягла прірва. Щоб зрозуміти її природу, треба знову-таки звернутися до соціальних аспектів подій в добу переростання демократичної революції в Росії на комуністичну.

Переростання не можна пов’язувати з безпосереднім втіленням більшовиками комуністичної доктрини, яке розпочалося з весни 1918 року. Ідеологічно воно почалося з попередньої весни, коли у «Квітневих тезах» В.Ленін проголосив намір більшовиків створити державу-комуну і розпочати комуністичні перетворення. Щоб заручитися підтримкою солдатських (селянських в своїй основі) рад, він тимчасово взяв на озброєння гасло «чорного переділу», тобто зрівняльного поділу наявних в країні орних земель між селянами. З цим гаслом більшовики завоювали політичну владу і реалізували його «Декретом про землю».

Вище вже зазначалося, що лідери Центральної Ради заради збереження популярності в масах прийняли земельний закон, який мало чим відрізнявся від Декрету про землю. Внаслідок цього в українському селі запанував хаос і розбрат. Готуючись до повалення Центральної Ради, П.Скоропадський у розмові з генералом А.Драгомировим зауважив: «Те, що нині діється у нас на Україні, мало чим відрізняється від більшовизму». Тобто більшовики мали підстави вважати П.Скоропадського контрреволюціонером, але тільки більшовики. Виступ П.Скоропадського можна назвати консервативною революцією тільки в тому розумінні, якщо ми поставимо його в один ряд з виступами українських радикалів. Як радикали, так і консерватори,а точніше — помірковані верстви суспільства протистояли ленінським контрреволюціонерам, які узурпували здобутки Російської революції.

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments