«Гриф секретності» знято: 42 мільйони загиблих

Уряди і громадськість країн-учасниць Другої світової війни, як правило, прагнуть перебільшити свої жертви у воєнний період, особливо якщо точний підрахунок їх ускладнено. Лише Радянський Союз, а слідом за ним Росія до недавнього часу всіляко применшували свої військові втрати, і особливо — втрати своїх збройних сил. Але цього року, нарешті, на слуханнях у Держдумі, присвячених акції «Безсмертний полк», замість колишніх офіційних 26,6 млн загиблих, включаючи 8 668 400 військовослужбовців, з’явилися напівофіційні — 41,979 млн усіх загиблих, у тому числі 19,4 млн військовослужбовців.

Автор цих цифр — відомий історик-пошуковець Ігор Івлєв. У своїх підрахунках він, зокрема, спирався на післявоєнну оцінку населення, зроблену Держпланом у липні 1945 року. Зауважу, що оцінка загальних втрат населення залежить виключно від двох базових оцінок — кількості населення СРСР на середину 1941 і 1945 років. Івлєв використовує близьку до моєї оцінку кількості населення на початок війни — близько 205 млн чоловік і отримує близьку до моєї оцінку загальних втрат загиблими — 41,979 млн. Я ж загальну кількість загиблих радянських громадян оцінюю в межах від 40,1 до 40,9 млн осіб. А ось число загиблих червоноармійців у мене значно вище, ніж у Івлєва — 26,9 млн у період з 22 червня 1941 року по 2 вересня 1945 року. Сюди, зауважу, не входять ті партизани, які раніше не служили в Червоній Армії, але входять до лав ополченців і бійців винищувальних батальйонів.

Не дуже зрозуміло, звідки Івлєв отримав свою цифру загиблих радянських військовослужбовців у 19,4 млн. Адже один із методів його розрахунків дає цифру вбитих і померлих червоноармійців, яка практично збігається з моєю. Цей досвідчений і скрупульозний дослідник (кажу це без жодної іронії!) оцінив число унікальних сповіщень про загиблих і зниклих безвісти, які не повернулися з війни, по Архангельській області. Виявилось, що у військкоматах була інформація лише приблизно про 75% загиблих. Число військкоматівських сповіщень по Росії відоме. Якщо взяти до уваги, що загалом по Росії вони теж відображають лише три чверті загиблих, а також передбачити, що в інших колишніх союзних республіках число загиблих червоноармійців становить таку ж частину кількості населення в 1941 році, як і в Росії, то сумарну кількість загиблих можна оцінити в 26,99 млн, що лише на 90 тисяч більше моєї оцінки. Проте Івлєв вважав за краще зменшити число загиблих на одну третину, щоб співвідношення безповоротних втрат Червоної Армії і Вермахту не було настільки жахливим і різним.

До речі, російське Міністерство оборони навіть цієї цифри не визнає і дотримується колишньої — 8 668 400 загиблих. Ця цифра була отримана командою Григорія Кривошеєва в рамках рішення непростого завдання: за рахунок завищення втрат цивільного населення мінімізувати втрати Червоної Армії і шляхом статистичних маніпуляцій зробити їх близькими до втрат Вермахту. Аби створювалося враження, що вони воювали майже на рівних. Все це — з метою патріотичного виховання молоді. Сумно, що частина істориків і демографів, які мають цілком демократичні переконання, такий підхід схвалюють. А серед незалежних істориків «Гриф секретності знято» не критикував лише ледачий.

Додам один приклад. У Дебрценській наступальній операції з 6 по 28 жовтня 1944 року 2-й Український фронт, до складу якого входило чотири загальновійськових і танкова армія, дві кінно-механізовані групи і танковий корпус, за Кривошеєвим, нібито втратив безповоротно 19 713 чоловік. Тим часом, одна лише кінно-механізована група генерала Ісси Плієва, що потрапила в оточення, зменшилася в чисельності до кінця операції на 25 662 особи, більшість з яких була втрачена безповоротно. Адже в ході Дебреценської операції до групи Плієва було включено КМГ генерала Сергія Горшкова, що налічувала не менше 40 тисяч чоловік, тому реальні втрати оточених, без сумніву, перевищували 65 тисяч осіб.

Моя ж оцінка жертв Червоної Армії базується на даних про щомісячні безповоротні втрати Червоної армії в 1942 році, опублікованих відомим російським істориком Дмитром Волкогоновим 1993 року. З усіх місяців я вибрав той, коли з радянського боку майже не було полонених, і безповоротні втрати були підраховані найточніше. Таким місяцем виявився листопад, коли полонених було лише 10 тисяч чоловік — найменший показник за 1941—1942 роки. А потім я взяв дані про щомісячну динаміку поранених у відсотках від середньомісячного числа за війну, опубліковані начальником Головного військово-санітарного управління РККА Юхимом Смирновим у 1979 році. На підставі цих відомостей за листопад 1942 року я вивів співвідношення, що на один відсоток від середньомісячного числа поранених припадає 5 тисяч убитих і померлих від ран. Додавши сюди померлих у полоні і внаслідок небойових причин, я отримав у підсумку цифру 26,9 млн загиблих червоноармійців, тоді як Вермахт втратив на Сході лише 2,6 млн загиблих. При цьому аж до початку червня 1944 року співвідношення убитих було ще гіршим для радянської сторони — 16,6:1.

Лише після висадки союзників у Нормандії, коли більшість елітних німецьких дивізій вирушила на Західний фронт, співвідношення вбитих на Східному фронті стало 6,6:1, але все одно на користь німців. Серед союзників Німеччини фіни, що майже не поступалися в боєздатності Вермахту, мали співвідношення серед убитих не менше 7:1. Дві латиські і естонська дивізії ваффен СС, що вперше вступили в бій 1944 року, мали співвідношення 5:1. Румуни воювали з Червоною Армією на рівних, маючи співвідношення вбитих 1:1, а угорці та італійці їй поступалися щодо вбитих, імовірно, не менше, ніж удвічі.

Практично в Червоній Армії число поранених було близьким до убитих. Тому й 1,2 млн померлих від ран займав вельми скромне місце в радянських військових втратах. Тяжкопоранені червоноармійці мали небагато шансів потрапити до госпіталю, і більшість поранених вмирало прямо на полі бою, поповнюючи число убитих.

При перевірці ж цифри в 26,9 млн загиблих, за даними радянських переписів населення, я виявив, що аж до 1979 року вони значно занижували кількість чоловічого населення працездатного віку, причому величина цього заниження з кожним переписом була різною. Лише у переписі 1979 року це заниження зійшло нанівець. Тому використовувати оцінки безповоротних втрат Червоної Армії, зроблені за допомогою екстраполяції на 1940-ті роки більш пізніх переписів, не уявляється можливим.

При підрахунку радянських військових втрат також слід мати на увазі, що рахувати втрати доводиться на основі армійських звітів різних рівнів. При цьому первинні звіти про втрати від командирів взводів, рот і батальйонів у більшості випадків у архівах не зберігаються. Подібні зведення, написані від руки, самі по собі також не дуже точні, оскільки засновані на тому, що сам командир бачив загибель своїх бійців, помітив відсутність когось з бійців після бою або отримав інформацію від своїх підлеглих про загибель когось з товаришів. У Червоній Армії під час війни автор донесення зазвичай прагнув зменшити дані про свої безповоротні втрати, щоб якнайкраще виглядати в очах начальства, оскільки не сумнівався, що інші командири роблять те ж саме. Але заниження безповоротних втрат (особливо не любили повідомляти про зниклих безвісти, адже серед них могли бути перебіжчики) відбувалося головним чином у тих штабах, куди надходили первинні донесення, починаючи від штабу полку і закінчуючи штабом фронту. Кожна з цих інстанцій також була зацікавлена в тому, щоб представити результати власної бойової діяльності в найкращому для себе світлі за рахунок заниження своїх втрат і завищення втрат противника.

При цьому навіть кількість ворожих полонених деколи завищували в десятки разів. Не рятувало навіть те, що на завершальному етапі війни від радянських штабів вимагали вказувати точну кількість не лише полонених, а й убитих ворожих солдатів і офіцерів, причому з підрозділом на генералів, штаб-офіцерів, обер-офіцерів, унтер-офіцерів та рядових. Політ командирської фантазії це ніскільки не стримувало. Просто штаби треба було показувати менше, ніж обер-офіцерів, а унтер-офіцерів — менше, ніж рядових. Особливо сильне заниження радянських втрат відбувалося на армійському і фронтовому рівнях. Тому навіть дивізійні донесення виявляються більш точними за армійські та фронтові і в меншій мірі занижують свої втрати. Проте їх в архівах збереглося трохи більше половини.

Як свідчення того, що втрати Червоної Армії і Вермахту були різними, я неодноразово наводив приклади, коли радянська дивізія, а то й полк, за день боїв у 1941—1943 роках втрачали убитими більше, ніж німецька армія (що їм протистояла) з 9—18 дивізій втрачала за відповідну декаду. Скільки-небудь зрозумілої критики своїх підрахунків я досі не чув. Заперечення опонентів зводилися до того, що цього не може бути, тому що не може бути ніколи.

Як бачимо, підрахувати радянські втрати у війні за допомогою наукових методів виявляється цілком можливо. Проблема полягає в тому, щоб прийняти ті чи інші результати підрахунків. Їх, як правило, не приймають ті, хто зберігає прихильність до радянської картини війни, від чого реальні дані про втрати не залишають каменя на камені. Нинішня політична ситуація Росії дуже заважає поваленню сталих радянських стереотипів стосовно тієї епохи, оскільки ці стереотипи вже стали невід’ємною частиною російської політики, особливо зовнішньої. Адже правда про величину втрат Червоної Армії та їхнє співвідношення з німецькими втратами начисто підриває настільки популярний сьогодні в Росії міф про Сталіна як найбільшого будівельника Радянської імперії. Імперія була побудована на крові, й нічого, окрім крові, після себе не залишила.