I особисто дорогий Леонiд Iллiч...

Згідно з дослідженнями Київського міжнародного інституту соціології, близько 40% опитаних українських громадян певною мірою сумують за часами СРСР. Ясна річ, здебільшого ідеться не про сталінську добу, а про 18-літнє правління Леоніда Ілліча Брежнєва. Цей час чимало людей вважає «золотою добою», не проти повернутися в ті роки, принаймні, улаштувати життя за тодішніми канонами.. Воно й зрозуміло: політична стабільність, гарантована робота й окраєць хліба зі шматком масла, нехай і не дуже товстим, поступове вирішення житлової проблеми, можливість підглядати в телевізійну щілину за солодким життям «прогнилого Заходу», відсутність масових репресій, магнітофонні касети із записами «Бітлз», Висоцького та Райкіна — як же тут утомленій нескінченними «реформами» та незрозумілістю перспектив людині при згадці про все не відпочити душею? Ба більше, навіть серед молодшого покоління вистачає прихильників того «брежнєвізму», якого нинішні тридцятилітні самі не пам’ятають. І не випадково немало начебто прогресивних журналістів у ці дні пишуть про брежнєвський період як про один із найбільш благополучних та щасливих у нашій драматичної історії.

А насправді саме цей період, коли планово-директивною системою відторгалися одна за одного всі спроби економічних реформ, коли господарство СРСР «підсіло на голку» нафтодоларів, коли бодай відносна хрущовська «відлига» змінилася ідеолого-політичними «заморозками» та гоніннями на будь-яке інакомислення, коли корупція стала ледь не нормою життя, коли відносне благополуччя і «почуття глибокого задоволення» поєднувалися з моральною деградацією суспільства — саме цей період і став часом закладання підґрунтя значного числа мерзенних явищ дня сьогоднішнього.

«И нас хотя расстрелы
не косили,
Но жили мы поднять
не смея глаз —
Мы тоже дети
страшных лет России,
Безвременье вливало
водку в нас».

Так написав 1979 року Володимир Висоцький. І додав:

«А мы живем
в мертвящей пустоте —
Попробуй надави,
так брызнет гноем...»

Воно й бризнуло — так, що відчувається аж по сьогодні. Дотепер на нашому житті — виразний відбиток як тієї доби, так й особистості самого Брежнєва, за час правління якого сформувалися світогляди і моральні (чи, радше, аморальні) настанови переважного числа політичних вождів й бізнесових діячів незалежної України. Звісно, хтось зумів провести ретельну роботу над собою й очиститися від накинутої йому спадщини «дорогого Леоніда Ілліча», але ж спершу треба було усвідомити, що то був за час і які негативи ніс у собі добродушний у приватному спілкуванні генеральний секретар...

Отож, хто він був, Леонід Брежнєв, 105 років від дня народження якого за встановленою самим «Іллічем-2» традицією відзначається 19 грудня (хоча за новим стилем і за більшовицькими канонами дата його народження — 1 січня, бо ж день свого приходу до влади КПРС завжди відзначала 7 листопада, а не 24 жовтня)?

Пролетар у другому поколінні, майбутній генсек народився в сім’ї робітника-металурга у придніпровському селищі Кам’янка (у Росії його називають «Кам’янське», нині — місто Дніпродзержинськ). Працювати почав з п’ятнадцяти років. Поступив на завод кочегаром, потім став слюсарем. У 1927 році закінчив Курський землевпорядно-меліоративний технікум. Членом ВКП(б) став в 1931 році. Потім заочно закінчив металургійний інститут в Дніпродзержинську, деякий час працював інженером на металургійному заводі, згодом перейшов на партійну роботу.

Це — офіційні рядки біографії. Більш детальне знайомство з юністю Леоніда Брежнєва додає до цієї скупої інформації чимало цікавих деталей. Скажімо, почав навчання син пролетаря ще у царській гімназії, продовжив у радянській «трудовій школі», а потім був змушений неповнолітнім піти працювати кочегаром. Як бачимо, за клятого царату перспективи Леоніда на здобуття ґрунтовної освіти були значно кращими, ніж за радянської влади: після закінчення гімназії дорога стелилася прямо в університет або політехніку; не гіршими, очевидно, були б його освітні перспективи і в разі ствердження демократичної УНР, але встановилися «совєти» і наклали на молодого Брежнєва свій невигойний відбиток. Курський землевпорядкувально-меліоративний технікум, потім металургійний інститут у Дніпродзержинську (заочно), танкова школа у Забайкаллі — ось й уся освіта майбутнього генсека. А членом ВКП(б) він стає 1931 року як... кочегар (влаштувався на пару років на батьківський завод, бо ж землеміру шлях у партію був закритий).

У ті часи майбутній «дорогий Леонід Ілліч» був не росіянином. А українцем. У всіх довоєнних партійних анкетах і якийсь час по війні Брежнєв упевнено виводить — «українець». Сучасні російські автори доводять, що він чинив це, щоби легше зробити кар’єру в радянській Україні, а насправді Брежнєв й українську мову не знав, хіба що кілька побутових речень. Але ж не міг юнак здобути неповну вищу освіту і не знати української, коли ще не закінчилася українізація. Та й невже у Кам’янці всі розмовляли російською? Явно лукавив «Ілліч-2», ретельно вишкрібаючи зі своєї біографії всі українські сліди, які могли завадити робити кар’єру у Москві — як і тоді, коли пішов вступав до партії кочегаром та українцем (не вистачає у КП(б)У представників робітничого класу та корінного етносу? маєте мене, коханого!). Потім щось схоже, тільки вже в іншому напрямі, зробить Леонід Кучма — з українця ставши росіянином, а після 1991 року знову українцем — дніпропетровсько-брежнєвська школа...

Подальша кар’єра Брежнєва, як і багатьох представників його покоління, на повну потужність розгорнулася в роки Великого терору, коли звільнилося чимало керівних місць для тих, кого не перемолов цей терор. Брежнєву пощастило — у жорна він не потрапив і став одним із незчисленних «висуванців». Можливо, пощастило, бо не був надто яскравою постаттю? З іншого боку, відсутність визначних лідерських якостей і тоді вже відчутна схильність до чаркування (схоже, й відзначати день народження за новим стилем він не захотів, щоби не втратити зайвий привід для застілля) та прекрасної статі мали й другу сторону: злет «Ілліча-2» виявився не надто стрімким: інші в 34 роки ставали наркомами, а він — тільки одним із секретарів Дніпропетровського обкому партії.

На війну Леонід Ілліч вирушив у дуже специфічній ролі — він був зарахований до спецгрупи Південного фронту, яка складалася з номенклатури, покликаної проводити радянизацію Румунії. Але з радянизацією 1941 року не вийшло, і Брежнєва перетворили на звичайного політпрацівника, який урешті-решт нічим не уславився. Більше того: пішов воювати він бригадним комісаром, потім був переатестований з пониженням як полковник, і тільки в 1944 році став генерал-майором. Два ордени Червоного Прапора, ордена Червоної Зірки і Богдана Хмельницького плюс дві медалі — досить скромний результат навіть для політпрацівника, який провоював майже чотири роки. Воно й не дивно: ось фрагмент характеристики на бригадного комісара, яку дав представник ГоловПУРу Червоної армії: «Чорнової роботи цурається. Воєнні знання т. Брежнєва — вельми слабкі. Чимало питань розв’язує як господарник, а не як політпрацівник. До людей ставиться не однаково рівно, схильний мати улюбленців». Що й казати, дуже влучна характеристика, і не тільки стосовно воєнного часу. Але Брежнєвими радянська влада не кидалася, бо вірність справі партії стояла куди вище за фаховість...

Загалом не схоже, що політпрацівник Брежнєв рвався на передову. Правда, він сплавав на Малу Землю (хто не знає, це був у 1943 році такий плацдарм під Новоросійськом, який утворився внаслідок ганебного провалу великої десантної операції з узяття міста і потім був піднесений до масштабів грандіозного воєнного епізоду) і навіть сфотографувався там із червонофлотцями (хоча більше любив фотографуватися з дівчатами-фронтовичками). Але був на рахунку полковника Брежнєва і справжній бойовий подвиг, що залишився без нагороди. За збігом обставин він потрапив на передову в момент шаленої німецької атаки і замінив убитого кулеметника, стримуючи вогнем «Максима» ворогів. У спогадах, написаних за Леоніда Ілліча штатними борзописцями, цей епізод поданий досить скромно, а тим часом «худий чорнявий полковник» (так його пару разів описали у ті роки військові кореспонденти) справді порятував ситуацію; після відбитої атаки він був мокрий, як хлющ, і руки і нього трусилися, тому цигарку йому запалив ад’ютант (який ліг біля кулемета другим номером), і сил вистачило тільки на серію крутих солдатських матюків і щире визнання: «Я не думав, що це так страшно». Та саме цей бій, що висвітлив найкращі людські і солдатські якості Брежнєва (стріляти він умів прекрасно), генсек не любив згадувати.

А от по війні Брежнєву пощастило — якимось чином він потрапив до «обойми» і стає на чолі Запорізького обкому партії. З цими часами пов’язаний знаменний документ — спецповідомлення міністра держбезпеки СРСР Абакумова Сталіну від 14 лютого 1947 року. В ньому сказано, що в Запоріжжі на виборах до Верховної Ради УРСР «мали місце перекручення Сталінської Конституції». Увага, цитата:

«Михайленко (секретар райкому. — С.Г.) призначив у кожній виборчій комісії Сталінського виборчого округу уповноважених райкому КП(б)У, яким запропонував отримати у голови Окружної виборчої комісії бюлетені в кількості 10% до загальної кількості виборців і при підрахунках результатів голосування замінити бюлетені виборців, які голосували проти. Головам дільничних виборчих комісій Сталінського виборчого округу були дані вказівки: не класти в кабіни олівці чи залишати їх незаструганими, створювати таке становище, при якому виборці після отримання бюлетенів позбавлялися б можливості заходити до кабін, а безпосередньо прямували б до урн.

...На запитання Грохова (співробітник держбезпеки. — С.Г.) про те, від кого виходить така установка, Черепанов послався на вказівки секретаря Запорізького обкому КП(б)У тов. Брежнєва».

Як ви гадаєте, яке покарання Брежнєву призначив Сталін за тяжке порушення Конституції? Приблизно через півроку він його перевів із Запоріжжя до Дніпропетровська — першим секретарем обкому куди більш важливої індустріальної області (у ній — і Кривбас. І західний Донбас, і марганцеві руди та купа металургійних заводів). Іще за два роки поїхав «порушник сталінської Конституції» першим секретарем ЦК до Молдавії. А в 1952 році XIX з’їзді партії за рекомендацією Сталіна став секретарем ЦК і кандидатом у члени президії ЦК. Але невдовзі помирає «вождь народів», і Брежнєв упав у номенклатурній ієрархії, і відчутно, хоча і залишився у Москві — у званні генерал-лейтенанта і на посаді начальника політуправління Військово-Морського флоту СРСР (ось він, принцип добору кадрів у системі радянської номенклатури: металург-танкіст, який тільки й мав морського досвіду, що бесіди з моряками-десантниками в 1943 році, поставлений керувати політроботою на флоті).

Якраз тоді Брежнєв з вигодою для себе подвійно змінює орієнтацію: з українця стає росіянином, зі сталінця — хрущовцем. І їде освоювати цілину, тобто керувати реалізацією одного з головних проектів Хрущова, спочатку другим, а потім першим секретарем ЦК до Казахстану. Брежнєв «організував» небувалі цілинні врожаї, і в 1956 році він повертається до Москви — знову секретарем ЦК КПРС, на одну з провідних ролей у партії: курирувати військово-промисловий комплекс, із космонавтикою включно. А на розораних цілинних землях (степ, шар чорнозему неглибокий, розколупали — а під ним пісок чи лесовий ґрунт) почалися «чорні бурі», що долітали до Західної Європи, і колишньої врожайності вже ніколи ніхто там досягти не міг. Але Леонід Ілліч зумів зібрати свій власний урожай, і вже в 1960 році стає третьою людиною в Радянській державі — головою Президії Верховної Ради СРСР. І не в останню чергу тому, що проявив себе як «борець з культом особи», підтримавши Хрущова у боротьбі проти Молотова, Маленкова, Кагановича і Ко.

У 1964 році Брежнєв увійшов до числа учасників змови партійної еліти, яка вирішила змістити Хрущова, котрий почав говорити небезпечні речі — що «радянський соціалізм — лайно, а справжній соціалізм у Швеції» і «треба боротися з віддаленими наслідками сталінської тиранії». Це була третя зміна орієнтації, що принесла найбільшу вигоду «Іллічу-2». В результаті він стає на чолі КПРС. Спочатку як компромісна фігура, яка рівною мірою влаштовувала всі кремлівські угруповання. Але через кілька років цей «компромісний» діяч шляхом умілих маневрів розгромив і відвертих неосталіністів, і соціалістичних реформаторів, зосередивши в своїх (і свого апарату) руках усю повноту влади в СРСР.

А після зосередження всієї цієї влади Брежнєв зробив свою четверту і останню зміну орієнтації — він став самим собою. Вмілим апаратником і ворогом усякого вільнодумства. Людиною без явної національної належності і без особливого інтелектуального рівня. Політиком, що прагнув досягти поставлених Сталіним цілей — повної ідейної єдності суспільства, включно із формуванням на основі денаціоналізації так званих «національних республік» (до числа яких у номенклатурній лексиці не входила тільки Російська Федерація) «єдиного радянського народу», і військово-політичної гегемонії у всьому світі у тій чи іншій її формі.

А ще він був «тому що послідовним». Тонкосльозим дідуганом, котрий свідомо гноїв у таборах тисячі політв’язнів; зразковим сім’янином, що до 70-ти років (коли пережив клінічну смерть) примудрявся мати любасок; невтомним борцем за мир, який здійснив вторгнення до Чехословаччини та Афганістану і якого ледь не за руку спинили 1981 року, коли він уже розгорнув війська для агресії проти Польщі, де буяла «Солідарність»; щедрим меценатом кіноіндустрії («Ну, постривай!» та «Сімнадцять миттєвостей весни» — це були улюблені стрічки «Ілліча-2»), за якого «на полицю» були покладені десятки кращих кінофільмів — і так далі, і таке інше.

Та й із командою, яка забезпечувала владу Брежнєва, тісно пов’язане сьогодення. Це був не просто «дніпропетровський клан», як часто пишуть; згадаймо слова характеристики про «улюбленців» — і ми побачимо, що коріння феномену «любих друзів» тягнеться аж до брежнєвського стилю керівництва. І якби тільки воно...

Одне слово, чотири рази Герой Радянського Союзу, герой усіх «братніх країн», кавалер понад 200 орденів та медалей (в тому числі десятків бойових, включно із орденом «Перемога») Леонід Ілліч Брежнєв, маршал, визначний полко- і флотоводець, теоретик марксизму-ленінізму, лауреат Ленінської премії в галузі літератури за не ним написані мемуари, великий любитель цінних підношень й опікун «своїх хлопців», був типовим «совком». Як продуктом певної доби, так і продуцентом десятків мільйонів собі подібних.

Саме ця персона стала своєрідною «матрицею» для відтворення собі подібних у нових поколіннях. Саме за Брежнєва і під його крилом номенклатура стала служити не державним інтересам (хоч яким би хибним чином їх не розуміли), а сама собі, своєму збагаченню. Саме в той час утвердилася така економічна система, яку практично неможливо було трансформувати в щось дієздатне, і тоді ж народилося крилате гасло тих, для кого минулі часи сьогодні є ідеалом: «Партія крала, і нам давала!». Саме тоді були відкинуті численні науково-технічні проекти, пов’язані із розвитком «високих технологій» — досить згадати постанову політбюро, яка заборонила розробляти в СРСР власні типи комп’ютерів і зобов’язала копіювати апарати фірми IBM чи відмову від польоту на Місяць і спорудження там «містечка» з екіпажем дослідників. Саме тоді розцвіла безумна корупція (після загадкової смерті секретаря Президії Верховної Ради СРСР Георгадзе, який попрощався з життям за кілька тижнів після смерті свого патрона, вдома у нього знайшли грошей і цінностей на чотири мільярди тодішніх рублів). Саме тоді «стали на крило» банкіри-комсомольці, які під час перебудови успішно проміняли «Капітал» на капітал. А ще роки царювання «пізнього» Брежнєва народили масовий цинізм у суспільстві, і без того морально деформованому, презирство до будь-яких ідеалів і високих цінностей. Одне слово, велике спасибі «особисто дорогому Іллічу» за неоціненний внесок у формування світогляду та моральності нинішньої політичної еліти...