"У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю"
Євген Коновалець, український громадсько-політичний діяч

Iсторія Білорусі: велич, драми, колізії - 2

Що ми знаємо про минуле північної сусідки України?
21 квітня, 2017 - 11:20
ФРАНЦИСК СКОРИНА (1486—1551), ВИДАТНИЙ СЛОВ’ЯНСЬКИЙ (БІЛОРУСЬКИЙ, УКРАЇНСЬКИЙ, ПОЛЬСЬКИЙ, ЧЕСЬКИЙ) ПЕРШОДРУКАР, ФІЛОСОФ, ПРОСВІТНИК, ПІДПРИЄМЕЦЬ, УЧЕНИЙ-ЛІКАР. ПЕРЕКЛАДАВ СТАРОБІЛОРУСЬКОЮ З ЦЕРКОВНОСЛОВ’ЯНСЬКОЇ МОВИ КНИГИ БІБЛІЇ / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Продовження. Початок читайте у «Дні» № 66-67

Шлях, який впродовж століть пройшов білоруський народ — трагічний, жорстокий, важкий, але водночас і шлях людської гідності, шлях опору деспотизму й насильству над особистістю, — може бути чудовим аргументом на користь слів Нобелівського лауреата, визначного польського поета Чеслава Мілоша: «Пам’ять — це наша сила. Той, хто живий, здобуває мандат від тих, хто замовчав назавжди». Якби та пасивна частина білоруського суспільства (втім так само, як і українського), котра воліє триматись осторонь соціальних потрясінь і буревіїв, — якби вона знала, скільки життів, крові, жертв найкращих людей країни було за багато віків історії свідомо віддано тими білорусами, які, свідомо, самовіддано виборювали «європейський вектор» розвитку рідної землі (користуючись сучасними термінами), то, очевидно, сама духовна атмосфера у наших білоруських друзів була б зовсім іншою. А відтак, виникли б передумови і для політичних змін (ці передумови, безперечно, ще належить реалізувати)... Чи багато білорусів знає, з яким сумом, гнівом і болем писав Янка Купала, класик національної літератури, совість народу, про те, що мільйони людей навіть не пам’ятають своє національне ім’я, а на запитання «хто ви є такі, якого роду-племені, якого коріння?» відповідали: «Та мы тутэйшия» (тутешні. — І.С.). І це було лише 100 років тому (втім, поклавши руку на серце, слід визнати, що і в Україні того часу подібний тип «національної свідомості» в ту ж саму добу аж ніяк не був дивиною — з усіма наслідками для національно-визвольних змагань 1917—1921 рр.).

Але повернімося до часів, щодо яких маємо всі підстави говорити про справжній розквіт державотворчих потенцій білорусів, творчої праці цього народу у сфері політики, культури, соціального життя. Йдеться про вже згадуване Велике князівство Литовське (ВКЛ) — триєдину східноєвропейську потужну надетнічну державу українців, білорусів та литовців (ХІV—ХVI ст.), котра впродовж трьох віків домінувала на теренах Східної Європи. Очевидно, малопродуктивною справою є дискусії щодо того, який етнос був панівним у ВКЛ, як історично коректно назвати офіційну мову Великого князівства: староукраїнською, старобілоруською або ж якось інакше. Важко заперечувати одне: білоруси належали до тих етносів, завдяки яким було утворено, потім потужно зміцнено й стабілізовано ВКЛ до, сказати б, основних «несучих конструкцій» цієї великої держави середньовіччя. Спадщина ВКЛ у царині культури, соціального життя, правових нововведень є спільним надбанням і білорусів, і українців, і литовців.

А тим часом нам насправді майже нічого не відомо про цю винятково цікаву державу (окрім, хіба що, відомого вислову Великих князів: «Ми старину не чіпаємо, а новизну не вводимо»). Ось, приміром, правова система ВКЛ. Виявляється, що в ранній період становлення й розвитку ВКЛ (ХІІІ—ХІV ст.) князі Полоцької, Вітебської та Смоленської земель (остання тоді відчутно тяжіла до білоруського «сегмента» ВКЛ) підпорядковувалися давнім демократичним засадам політичного устрою цих територій. Так, право обрання тих чи інших князів, які визнавали владу Великого князя Литовського, і навіть сам факт визнання цієї верховної влади (до 1323 р. уряд ВКЛ мав за свою резиденцією Новогрудок на білоруській Гродненщині, батьківщині Міцкевича, до речі, в ХІІІ ст. це місто не раз перебувало під контролем Королівства Руського, а з 1323 р. — Вільно) залежав від згоди віча кожної окремої землі, тобто доволі потужним був тоді давньоруський традиційний вічовий лад — так само, як і в Києві, Новгороді, Пскові. Приміром, ще в середині ХІІІ ст. у Полоцьку ствердився (не без впливу військової сили) литовський князь Мингайло, але вже його онук Борис владарював у тому ж Полоцьку, і лише тому, що «тримався старовини». Історичні джерела сповіщають про це так: «Пануючи йому в Полоцку, був ласков на подданных своих и дал им, подданным своим, вольности и вече мати и в звон звонити и потому ся родити как у Великом Новгороде и Пскове». При зміні великих князів у Вільні кожна земля окремо визнавала над собою владу великого князя. Так, панування Вітовта в Смоленську 1404 р. (повторимо, тоді чималою мірою білоруському місті) утвердилося тільки тому, що тут Великий князь мав свою партію, й, більше того, наказав жителям міста «лготу многу чинити». У 1440 р. литовські владоможці утвердили у Вільні Великого князя Казимира, проте кожна земля окремо визнавала його не без перемовин і поступок з боку Казимира. У ранній період історії ВКЛ (до ХV ст.) місцеві вічові збори, кожне окремо, вирішували питання війни і миру — і далеко не завжди згідно з тим, як вважав Великий князь. Ці ж збори самі визначали сплату екстраординарних (надзвичайних) податків на військові потреби; питання місцевого законодавства теж належало до компетенції віча (приміром, торговельне, громадянське право — нагадаймо, що в Білорусі, як і в Україні, діяла система Магдебурзького права й місцевого самоврядування, що включало країну в середньовічний європейський правовий простір).

Діяльність місцевого віча в галузі правосуддя тривала до середини ХVІ ст., коли вічові збори фактично перетворилися на місцеві сейми шляхти (типологічно схожий процес відбувався і в Україні). Прадавні звичаї у стосунках влади та населення зберігалися настільки тривалий час, що навіть Великі князі Казимир і Александр (ХV ст.), виконавши державні справи у власне Литві, перебиралися у підвладні їм білоруські князівства, жили тут певний час (стільки, скільки, на їхню думку, було потрібно) й керували цими областями спільно з місцевими вічовими зборами. Землі керувалися на підставі «статутних грамот», тобто місцевих конституційних актів. Ці грамоти закріплювали політичний, соціальний та правовий лад, що склався на цих землях впродовж попередніх століть. Норми кримінального та громадянського права, згідно із прадавніми звичаями, тепер закріплювалися законом. Важливо, що Великий князь особисто гарантував областям, підвладним йому, особисту безпеку мешканців (тобто недоторканість особи — ніхто не міг бути позбавлений волі або страчений без суду і слідства; свободу жінок, що залишилися без опікунів, від примусових шлюбів; вільне право пересування у сусідні князівства та за кордони держави; не притягнення до відповідальності цілої сім’ї за злочин одного з членів цієї сім’ї; збереження особистих привілеїв та «честі шляхецької»).

У галузі майнових стосунків були підтверджені права на володіння власністю, котрої, принаймні теоретично, не можна було позбавити (практично йшлося здебільшого про шляхетство, але також і про городян) без рішення суду, права на заповіт і на спадщину. Нарешті, ці «статутні грамоти» (а ще більшою мірою три знамениті Литовські статути — 1529, 1566 та 1588 рр. — фактично конституції держави) забезпечували стародавнє процесуальне право: торговий суд, особистість і майно громадян убезпечувалися від утисків із боку місцевих адміністрацій в обмін на певні зобов’язання населення щодо сплати податків і виконання «державних робіт». За цих умов життя того чи іншого білоруського князівства набувало рис відокремленої від ВКЛ держави на засадах давньоруського права (зауважимо, що тут багато що суттєво змінилося після укладання Люблінської унії 1569 р. і приєднання білоруських та українських земель до складу Речі Посполитої»). Але якщо ми врахуємо час дії статутних грамот та Литовських статутів (ХV—ХVІ ст.), то відповідь на запитання: чи були ці правові норми прогресивними (для своєї доби!) і «європейськими», є очевидною.

Взагалі, що більше (глибше, щільніше) знайомишся із середньовічною історією Білорусі, то частіше доводиться вживати вислови — «нам майже нічого не відомо про...» або «практично завжди залишався у тіні факт...». Ось лише деякі приклади. Чи всі знають, що: 1) західноєвропейські мандрівники називали тогочасну Білорусь «країною замків». Тоді міцні й красиві замки були зведені у декількох містах країни: Троках, Мідниках, Вітебську, Ліді, Новогрудку, Креві. 2) Оршанська битва Костянтина Острозького, його перемога 8 вересня 1514 р. (до речі, воістину знаменно, що саме ім’ям цього славетного українсько-білоруського володаря щойно названо спільний польсько-українсько-литовський батальйон!), була однією з найбільших європейських «баталій» ХVІ ст. — усі захоплені Московією території були звільнені; внаслідок цієї перемоги почав розвалюватися таємний союз московського великого князя Василія ІІІ, батька Івана Грозного, та низки європейських держав, спрямований проти ВКЛ. 3) Великий білоруський й всеслов’янський просвітник та друкар Франциск Скорина ще в серпні 1517 р. видав у Празі першу книгу старобілоруською мовою, в 1522 р. він же заснував типографію у Вільні; 4) 1523 р. поет Міколай Гусовський друкує «Пісню про зубра» — перший художній твір середньовічної білоруської літератури; 5) 1562 р. просвітник й друкар Симон Будний почав видавати книжки у невеликому містечку Несвіжі; 6) 1563 р. у Бресті видана широко відома у Східній Європі так звана «Радзивіллівська Біблія» (вона заслуговує на окрему розмову); 7) 1580 р. Василь Тяпинський видав Євангеліє білоруською мовою. Це все — лише поодинокі факти з історії білоруської культури тієї доби...

Хоч як би ми оцінювали роль білоруської (і української) шляхетської еліти ХVІ— ХVІІ ст. для розвитку суспільства (сьогодні авторитетні дослідники, зокрема професор Наталія Яковенко, заперечують факт релігійної «зради» цієї еліти), але непросто заперечити той факт, що конфесійний гніт правлячої верстви Речі Посполитої, що уклала об’єднавчу унію з ВКЛ з метою забезпечення реальної домінації католицизму (як і соціальний гніт!), відчутно посилився впродовж першої половини ХVІІ ст. Це і визначило чималою мірою перебіг подальших подій. Додамо тільки (про це, може, не всі знають), що полум’я Української революції 1648—1676 рр. охопило і Білорусь: під час польсько-московської війни 1654—1667 рр. (а полковник Жданович, посланець Хмельницького, прагнув запровадити на тих землях козацький лад, що викликало шалену лють царя Олексія Михайловича) загинула, за деякими даними, половина білорусів (!). Після цієї війни східні білоруські землі увійшли до складу Московії; західні ж були анексовані Катериною ІІ внаслідок двох поділів Польщі — 1772 та 1795 рр.

Можна аналізувати той факт, що в Білорусі практично не було козацтва (в українському розумінні). Або порівнювати державотворчу спроможність української та білоруської шляхти, її вплив на історію. Краще, проте, вчитаємось у безсмертні вірші Янки Купали (Івана Луцевича):

«А хто там iдзе, а хто там iдзе

У агромнiстай такой грамадзе?

— Беларусы.

А што яны нясуць на худых плячах,

На руках ў крывi, на нагах у лапцях?

— Сваю крыўду.

А чаго ж, чаго захацелась iм,

Пагарджаным век, iм, сляпым, глухiм?

— Людзьмi звацца».

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments