Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Iсторія, пам’ять і політика

Взаємозв’язок цих трьох сфер нашого життя аналізує нова книга доктора історичних наук Георгія Касьянова
19 квітня, 2018 - 14:02

Попри численні побажання — цілком можливо, абсолютно щирі, проте, на жаль, все ж таки наївні — «відокремити історію від політики», незважаючи на постійні застереження супроти спроб «використати деякі події історії в політичних цілях», варто тверезо розуміти, що реально справа виглядає дещо інакше. Насправді колізії, вимоги й «бурі» поточної політики завжди впливали, впливають і впливатимуть на працю істориків, навіть найсумлінніших, вплив відбувається як усвідомлено (бо історики — теж громадяни, мають свої сформовані переконання й беруть їх до уваги у своїй роботі), так і підсвідомо (адже навіть якщо «служитель музі Кліо» щиро хоче бути повністю незаангажованим — все одно вже те, що якісь певні факти, події, явища історії він органічно включає в свою концепцію, а інші відсіює, «фільтрує», відкидає, вже це свідчить про наявність певної позиції, хай і не «зацементованої» у сприйнятті самого вченого). І недарма вже давно хтось із великих зауважив: «Якби висновки точних наук, приміром, математики, зачіпали інтереси певних людей такою ж мірою, як істини історії, вони обов’язково були б оскаржені!» Це насправді так.

Проте зрозуміло, що нехтування (а то й зловживання!) історичною об’єктивністю на користь політичних маніпуляцій, отож і маніпуляцій з масовою свідомістю є вельми небезпечним для суспільства. Про механізми таких маніпуляцій та загрози, що вони несуть, розповідає нова книга доктора історичних наук, завідувача відділу новітньої історії і політики Інституту історії України НАН України Георгія Касьянова. Ця праця має доволі багатозначну назву «Past Continuous (минуле продовжене): Історична політика 1980-х — 2000-х: Україна та сусіди» (Київ, вид-во «Лаурус. Антропос-Логос-Фільм», 2018 р.).

Коло проблем, висвітлених у монографії Г. Касьянова (що таке «історична політика», «історична пам’ять», чому в Україні, на особисту думку автора, домінує в останні роки «стандартний національний етноцентричний майстер-наратив», як, ким і навіщо формуються й реалізуються в історичній політиці моделі «нації-ворога», «нації-вічної жертви», «нації вічної безсумнівної переможниці») є настільки широким, що автор цих рядків, незважаючи на те, що далеко не в усьому погоджується із паном Касьяновим, однак вважає за доцільне не обмежуватися рамками стислої, стандартної рецензії, а обговорити ці питання більш розгорнуто і докладно. Адже проблеми історичної політики, індивідуальної, колективної та національної пам’яті — то є зовсім не предмет «чистих», «академічних» студій, а навпаки, підсвідома спонука, імпульс, поштовх до дій (маніпулятивних, політично «токсичних», особливо в разі історичної безграмотності так званої політичної еліти або й більшості суспільства). Звідси й гасла, котрі несуть відверту ворожнечу до Української держави, що їх вживають наші не завжди доброзичливі сусіди, на кшталт: «Росіяни і українці — один народ зі спільною історією», «Крим — одвічно російська земля», «Українці є відповідальними за «Волинську різанину» 1943 — 1945 рр.», «Закарпаття є історично угорською територією» тощо. Отже, тут є що обговорити.

На початку — коротка ремарка. Читаючи, поза сумнівом, ґрунтовну і серйозну працю Георгія Касьянова (зокрема, автор демонструє вражаючий рівень опрацювання здобутків сучасної європейської та американської історіографії з обраної ним проблематики), я звернув увагу на формулу, неодноразово вживану істориком: «Національний/націоналістичний наратив». По-перше, зовсім не очевидним тут є тотожність національного й націоналістичного — ще древні вчили, що не можна оголошувати аксіомою те, що ще належить довести (тобто цю саму тотожність). А по-друге, відчувається, що пан Георгій ставиться до цього наративу достатньо критично (це щонайменше). Мені ж пригадалися слова визначного німецького філософа Йоганна Готліба Фіхте: «Горе тим народам, чию історію написали їхні поневолювачі!» Може, через це і потрібен «національний наратив»? Але це так, до слова...

Здійснюючи у своїй праці системний порівнювальний аналіз історії, політики і пам’яті, їхніх взаємовпливів, Георгій Касьянов наводить (і то, як на мене, цілком доречно) глибоку думку сучасного французького історика і філософа П’єра Нора: «Сьогодні історія і пам’ять не лише не є синонімічними поняттями, вони є засадничо протилежними. Пам’ять — це сьогоденне життя, межі якого визначаються суспільствами, що її формують. Вона постійно еволюціонує, вона відкрита діалектиці меморіалізації та забування, в якій не усвідомлюються її нескінченні викривлення, вона є об’єктом маніпуляцій та привласнення, вона схильна до періодів тривалого сну і періодичних пробуджень. Історія, з іншого боку, — це завжди проблематичне та неповне відтворення того, чого вже не існує. Пам’ять — це вічно актуальне явище, пута, які прив’язують нас до вічного сьогодення; історія — репрезентація минулого. Завдяки своїй емоційній та чарівливій природі пам’ять приймає лише ті факти, які їй імпонують; вона культивує спогади, які можуть бути чіткими або примарними, планетарними чи локальними, конкретними чи суто символічними — вона щоразу є залежною від вибору способів та засобів трансляції, від цензури чи проекції. Історія ж завдяки своїй світській та інтелектуальній природі закликає до аналітичності та критицизму» (див. P.Nora. Between memory and History — «Між пам’яттю та Історією». Нью Йорк. 1996 р. стор.3).

Пан Касьянов посилається також на висловлювання відомого американського історика Патріка Хаттона, який слушно вважав, що, досліджуючи минуле через сліди пам’яті (меморіали, музеї, спогади, листи, щоденники), історики мають справу не так із минулим, як із тим, що радше є його образами. А ось що пише його колега — історик Алан Мегілл: «Орієнтована на пам’ять історіографія є особливим випадком більш загального різновиду історіографії, яку можна називати «афірмативною»», тобто стверджувальною, бо її головна мета полягає в тому, щоб затвердити і звеличити певну традицію або групу, чию історію й досвід вона вивчає. Ця історіографія, вважає А. Мегілл, є версією «буденного» або «вульгарного» розуміння історії. Бо вона підпорядковує минуле тим проектам, якими люди переймаються в сучасності (питання лише в тому, додамо від себе: як цього уникнути і чи можна та чи треба цього взагалі уникати?). У такого роду афірмативній історіографії, підкреслює А. Мегілл, відсутня критична позиція щодо спогадів, які вона збирає, і до традиції, яку вона підтримує. Насправді вона не тільки некритична щодо обраних спогадів і традицій, але фактично має тенденцію до їхньої міфологізації. Така історіографія, додає вже Г. Касьянов, свідомо виконує функцію консолідації та зміцнення певної спільноти — народу, нації, держави, політичної або релігійної групи. Оскільки ця функція збігається з подібними завданнями колективної пам’яті, «шлюб» історії та пам’яті (доречно додати — і політики!) тут цілком легітимний.

Автор книги виокремлює, окрім уже згаданої афірмативної, ще такі різновиди історіографії, як дидактична, сенс якої викладено відомою формулою Цицерона: Historia magistra vitae est («Історія — вчителька життя»), і, нарешті, аналітична історія/історіографія, котра відокремлюється від пам’яті і протиставляє себе їй хоча б тому, що пам’ять не може бути своїм власним критичним текстом, аналітична ж історія — це критичний, зокрема щодо пам’яті, текст. Окрім цього, на думку Георгія Касьянова, важливо не забувати ось про що. Пам’ять нерідко є конфліктною територією, це стосується передусім конфліктів минулого, які актуалізуються в сьогоденні (зауважимо, що ми в Україні нещодавно були безпосередніми свідками цього). Спогади про ці конфлікти актуалізуються проблемами сучасності, й спогади сторін конфлікту завжди будуть протиставлятися одне одному («Волинська трагедія» —  яскравий, проте не єдиний приклад). Якщо історіографія ототожнює себе із пам’яттю, вона тільки підсилює конфліктні версії минулого. У таких випадках історія має бути критичною, тобто має відсувати від себе пам’ять на відстань, необхідну для аналізу. 

На думку Г. Касьянова, історична політика афірмативного типу переважатиме в суспільствах, де ідеологічний і культурний плюралізм перебувають на початковій стадії розвитку, де сильний популізм і фасадна демократія (цікаво: про яку це країну йдеться? Малі? Буркіна-Фасо?), де наявні сильні традиції патріархально-патримоніальних відносин, а національна ідентичність традиційно ототожнюється переважно з етнічними маркерами (мова, спільна пам’ять, навіть кровна спорідненість).

А ось у суспільствах із розвиненою демократією, де демократичні інститути справді відображають інтереси різних суспільних груп, а не є прикриттям реальної політики олігархії, стверджує Г. Касьянов, і наявною традицією політичного плюралізму, в історичній політиці можливий баланс між афірмативною й дидактичною історією, до того ж аналітична історія вже може бути відокремлена від них. Тут, доповнимо Г. Касьянова, все виглядає несуперечливо і струнко; проте є ось яке запитання: історія Голодомору-Геноциду в Україні (через відомі всім причини це — Спогади, Пам’ять, здебільшого усна) передбачає який саме вид історіографії? Афірмативний? Дидактичний? Аналітичний? А може, тут ідеться про щось зовсім нове?

Пан Касьянов пропонує розрізняти не лише різновиди історіографії, але й типи історичної пам’яті, йдеться про інклюзивну (відкриту до діалогу, розвитку) та «ексклюзивну»» (цілком закриту) моделі усвідомлення минулого. Є й суспільні практики, спрямовані на формування потрібної моделі пам’яті. Г. Касьянов посилається на низку західних фахівців, зокрема на О. Міллера, який бачить п’ять видів таких практик: 1) створення політичних спеціалізованих інститутів, покликаних нав’язувати таку інтерпретацію подій минулого, в якій зацікавлена певна політична сила; 2) політичне втручання в роботу засобів масової інформації (йдеться не так про пряму цензуру, як про маніпуляції); 3) маніпуляції з архівними документами та архівами загалом; 4) тиск на істориків, як моральний, так і матеріальний, через щедре фінансування потрібних певній політичній силі інтерпретацій минулого; 5) політичне втручання в зміст шкільних курсів і підручників з історії. (A. Miller, Introduction. In:Miller A., Lipman M. The Convolutions of Historical Politics. CEU Press. 2012).

***

Чи застосована класифікація О. Міллера до України? Одні кажуть — так, але щодо минулих часів, котрі вже «канули в Лєту». Інші заперечуватимуть: і сьогодні є достатньо проявів саме отаких «суспільних практик». Треті наполягатимуть: є речі, як от незалежність нації, національні трагедії, визвольна війна, де недоречним є «плюралізм». Хто правий? Думаймо, думаймо самостійно — бо лише за цієї умови Історія, за Цицероном, стане «вчителькою життя». А не ілюстрацією до жахливого роману Оруелла.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments