Твір, який читають, має теперішнє; твір, який перечитують, має майбутнє.
Олександр Дюма молодший, французький драматург і прозаїк

Королев’ята над Дніпром: князі Вишневецькі

(маловідомі сторінки історії)
10 березня, 2017 - 10:22

Вельможний дім князів Вишневецьких належав до найвищого за ієрархією українського середньовічного суспільства соціального прошарку — «княжат головних», проте протягом XVI ст. був заслабий, щоби претендувати на першість серед них. За підрахунками Н. Яковенко, цей рід займав  3—4 місце у неофіційному табелі про ранги найпотужніших місцевих князівських кланів.

Отже, Вишневецькі, неспроможні серйозно конкурувати, наприклад, із «некоронованими володарями України» — князями Острозькими — у відносно освоєних районах (прилеглих до Волині, гнізда української аристократії, та ще навколо Києва), спробували надолужити своє на прикордонних «пустинях». Рішучість і наполегливість їх у цьому виборі, неабиякий хист адміністраторів і полководців, проявлений численними представниками цього роду, швидко приносили свої плоди. Не дивно, що образ «козакуючого магната», який склався у суспільній свідомості українців XVI ст., мав за найяскравішу модель — гордість і окрасу дому Вишневецьких — князя Дмитра Івановича Вишневецького. Останній навіть увійшов до епічної пам’яті українського народу, історичних пісень-дум — під козацьким ім’ям — Байда.

Вишневецькі утримували у своїх руках ключові в українському Подніпров’ї уряди черкаського, канівського й овруцького старост плюс каштелянство київське (сенаторський ранг). Шляхом займанщини та надань польського короля вони заволоділи значними земельними угіддями на Правобережній, а особливо, на Лівобережній Україні. Саме туди згодом перемістився центр їхньої діяльності, охопивши майже цілком сучасну Полтавщину. Ці «королев’ята» навіть наважувались самотужки мірятися силами з Московським царством (відстоюючи свої права на округи Прилук і Ромнів).

Протягом 1570—1620 років князями Вишневецькими були закладені такі міста й містечка, як Варва, Гадяч, Горошин, Жовнин, Корсунь, Лохвиця, Лубни, Мошни, Переволока (прилуцька Переволочна), Пирятин, Прилуки, Ромни, Хорол, Чигирин. Опосередковано (через сприяння приватизаційним ініціативам своїх васалів) причетні ці магнати і до заснування Кременчука. Крім того, 29 вересня 1620 р. Костянтин Вишневецький отримав також королівський привілей на «доживотне» (пожиттєве) володіння Боровицею, Ірклієвим, Голтвою та Кропивною з усіма хуторами та слободами, що до них належать. І вже за податковою відомістю (реєстром подимного) 1640 року, маєтності Яреми Вишневецького на Лівобережжі налічують 45 поселень із 7196 господарствами-»димами» (з них у Хоролі — 350, Єреміївці/Вереміївці — 4, Чигирин-Діброві — 60).


КНЯЗЬ ДМИТРО ВИШНЕВЕЦЬКИЙ (БАЙДА), ЛЕГЕНДА УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ, ІДЕАЛЬНЕ ВТІЛЕННЯ ОБРАЗУ «КОЗАКУЮЧОГО МАГНАТА»

Причому, хоча читачі історії зазвичай фокусувалися на першому й останньому з Вишневецьких-наддніпрянців — Дмитрові (козаку-Байді) та Яремі (войовничому ворогу Хмельниччини), але ключовою постаттю, яка заклала міцний ґрунт т. зв. Вишневеччини на Подніпров’ї, був зовсім інший герой. Це, власне, двоюрідний брат згаданого Д.І. Вишневецького-Байди — князь Михайло Олександрович Вишневецький (1529—1584 рр.), який тривалий час займав посаду канівського і черкаського старост (1559—1580 рр.), а згодом (з 1583 р.) став і любецьким старостою. Він і стане центральним героєм цього нарису.

Тут слід зауважити, що історія Вишневеччини — одного з показних колонізаційних проектів другої половини ХVI — першої половини XVII ст. на Наддніпрянщині — здавна приваблювала українських істориків. Утім, багатообіцяючі напрацювання О. Лазаревського та Ф. Николайчика так і не були доведені до «академічного» рівня вичерпності.

Свіжий імпульс широкоформатним дослідженням діяльності роду князів Вишневецьких нещодавно подала книжка польської дослідниці Ілони Чаманської. Відтак, гадаю, переформатовані сюжети активності перших Вишневецьких на Наддніпрянщині, а також креслення абрисів їхньої шляхетської клієнтели укупі із замальовками персон примітних «васалів» цих українських «королев’ят» здатні зацікавити досить широке коло знавців історії ранньомодерної України.

Почну з незадовільного стану джерелознавчого відпрацювання такої знаної (щоправда, переважно на рівні назви) віршованої пам’ятки як «ЕPICEDION, себто вірш жалoбний про благородного й вічної пам’яті гідного князя Михайла Вишневецького» (Краків, 1585). Хоч як це дивно, з’ясування обставин описаних у цьому видатному історичному творі подій (рік, місце, персоналії причетних) досі не відбігли від першопублікації А. Стороженка 1904 р. (а за понад сотню років пізніших дослідів тут, справді, є що додати). А український переклад фрагментів польськомовного оригіналу, здійснений 1987 р. не істориком, а літератором Вадимом Пепою, взагалі наробив чимало шкоди, бо, власне, є не перекладом, а дуже вільним переспівом, що суттєво спотворює фактографію.

Отже, текст «Епіцедіону» описує події з 1555 по 1584 рр. (від першого бою героя твору до його смерті). І саме ці «військові» історії, гадаю, потребують докладнішого коментаря.

Ось, до прикладу, перший епізод із боєм молодого князя Михайла Олександровича Вишневецького (1529 — 1584) при Кильдишевій могилі-кургані (що над р. Хорол) влітку 1555 р. (дату 1554 р., прийняту А. Стороженком, поправила ще І. Чаманська). До опису битви при Кильдишевій могилі варто додати, що йшлося, очевидно, про напад на двір кримського хана Девлет-Гірея, який тоді повертався з важкого походу на Московські володіння (кримці дійшли майже до Тули). Загадкою є особа вождя татар — «Сат-Гірея Satkirey — мужа серця великого». Може бути, це якесь прізвисько самого Девлет-Гірея. В іншому місці «Епіцедіону» цього кримського володаря названо Сатман-Гірей («Satmankierey»). Саат — татарською «година, час», отже може слід читати «тогочасний Гірей»? Хоча, інший опис походу кримців 1555 р. свідчить, що при хані, як останній аргумент, була гвардія з 1 тис. яничар із рушницями та кілька гармат, але нічого цього не бачимо під Кильдишевою. Отже, Сат-Гірей — це таки не хан, а просто татарський вельможа з ханського дому?

Далі йде цікавий опис практик військового навчання, які освоював-тренував молодий князь. Серед них: відпрацювання погоні верхи на конях за ворогом (з обстрілом втікачів) та інших прийомів «татарського» бою, тренування у стрільбі з вогнепальної зброї у піхотних шиках, а також — бій із відносно коротким списом-рогатиною (ощепом).

Задля наближення «до бойових умов», молодим лицарям організовувалися вилазки в степ. Такою «спортивною» вилазкою й була наступна виправа під Білгород-Дністровським, де М. Вишневецькому довелося зіткнутися з турками. Її варто датувати 1556 р. (1555 р. відбулася битва при Кильдишевій могилі, а наступний після білгородського епізод оповідає про похід до Лівонії влітку 1557 р.). До дружини Вишневецького тут був товариським «двір» юного князя Романа Сангушка (бл. 1537 — 1571), а старшим над об’єднаним військом обрали вони кн. Остафія Ружинського — ватажка «дільного», «як вроди, так і серця великого». Цікаво, що, якщо з татарами під Кільдишевою українські вояки б’ються шаблями і списами (проти ворожих стріл і шабель), то під Білгородом турки мають перевагу у списах (проти їхніх «довгих списів» українці спочатку б’ються стрілами з луків і кулями з рушниць, а потім дійшло і до шабель).

Розгромленим туркам швидко надійшла допомога у вигляді загону татар — і тут новий бій описується як перестрілка — татари цілять стрілами з луків, українці — кулями з рушниць. Князі-козаки з втратами тоді відступили і битву визнали за нещасливу.

Наступний епізод, як уже йшлося, оповідає про прибуття М. Вишневецького на чолі добірного загону — «коштовного почту» до війська, зібраного на чолі із самим польським королем, проти Лівонського Ордену влітку 1557 р., та про подальшу участь князя у Лівонській війні. За «лівонські» заслуги йому у грудні 1559 р. надано Черкаське староство (його князь тримав до 1580 р., а тоді формально передав синові у спадок, але до своєї смерті 1584 р. фактично контролював це володіння).

Практично відразу — за хронологією «Епіцедіону» це між 1560 і 1562 рр. — на зуб нового старосту спробували татари. Їх трисотенний загін на чолі з «гетьманом» Сохором/Согором («Sochor»), який спочатку розташувався над Пслом, а далі рушив у бік українських коронних володінь. Свіжопризначений староста з 1,5 сотнями вояків переправився на Лівобережжя, вийшов назустріч нападникам і розгромив їх.

Навесні 1563 р. М. Вишневецький своїм коштом найняв 800 білгородських татар на чолі з Сіхозою і Бакаєм, а також спорядив 400 власних вояків. Із цим військом він рушив на підмосковську Сіверщину, зокрема взяв і спалив місто Радогощ (його після того стали звати Погар).

Наступний епізод з битвою при Пивських горах* датується за згадкою, що 1) татари йшли після нападу на Поділля, та 2) тим, що після битви князь відправив бранців королю до Гродна. А саме у грудні 1566 р. маємо такий збіг — кримці з білгородцями на чолі з ханом Девлет-Гіреєм здійснили тоді напад на Поділля і навіть облягали коронного гетьмана і руського воєводу Миколая Сенявського (1489—1569) з синами Миколаєм і Рафалом у їхній резиденції в Меджибожі, а король доволі довго — принаймні увесь грудень — перебував у білоруському Гродно, де на католицьке Різдво відкривався сейм Великого князівства Литовського.

Місцем битви була не сама гора Пивиха, розташована на лівому березі Дніпра, а місцевість напроти неї (гирло Цибульника, де за часів Козацької революції середини XVII ст. не раз бував татарський табір?). Адже атака на правобережні Черкаси з лівого берега навряд чи когось заскочила б зненацька, та й відступ на Білгород на Дністрі з Лівобережжя Дніпра був би занадто складним. Очолював татар ближче незнаний «Рудаш Білгородський» із неназваними на ім’я «іншими» старшими/»агами» — усіх їх знали за «добрих вождів». У цій битві взяв участь також і Олександр Вишневецький — молодший брат М. О. Вишневецького, на той час 23-річний юнак. За описом, знову цей бій з татарами вівся переважно стрілами і кулями, хоча сам князь розпочав зіткнення ударом своєї рогатини.

Продовження

Дмитро ВИРСЬКИЙ, д.і.н., провідний науковий співробітник відділу української історіографії Інституту історії України НАНУ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments