«Київська катастрофа»

3 липня 1919 року в Царицині Головнокомандувач Збройних сил півдня Росії генерал-лейтенант А.І. Денікін підписав так звану Московську директиву, кінцевою метою виконання якої було захоплення Москви. Третій пункт Директиви свідчив: «Генералові Май-Маєвському наступати на Москву в напрямку Курськ, Орел, Тула. Для забезпечення із заходу просуватися на лінію Дніпра та Десни, захопивши Київ та інші переправи на відрізку Катеринослав — Брянськ».

У межах виконання поставленого генералом Денікіним завдання захоплення Києва наприкінці червня була сформована група військ під командуванням генерал-лейтенанта Брєдова Н.Е., до якої ввійшли Зведено-Гвардійська бригада, Сьома піхотна дивізія та П’ятий кавалерійський корпус. 16 серпня 1919 року А.І. Денікін дає спеціальний наказ військам, що йдуть на Київ, у якому значилося наступне: «Петлюрівці можуть бути або нейтральні, тоді вони повинні негайно скласти зброю і розійтися по домівках; або ж долучитися до нас, визнавши гасла, одне з яких — широка автономія окраїн. Якщо петлюрівці не виконають цих умов, то їх належить вважати таким же супротивником, як і більшовиків».

Тоді, як з лівого берега Дніпра наступала армія ВСЮР,  з правого берега йшла армія об’єднаного війська Української Народної Республіки під командуванням Головного Отамана С.В. Петлюри (22 січня 1919 року в Києві був підписаний «Акт Злуки», згідно з яким ЗУНР на правах широкої автономії входила до складу УНР).

23 серпня 1919 року начальником Штабу Головного Отамана С.В. Петлюри генерал-полковником Миколою Юнаковим, зважаючи на неминучу зустріч з армією ВСЮР, був виданий наказ:

«У разі зустрічі з частинами Добровольчої армії слід дотримуватися подальшого розпорядження наступних норм:

Стримуватися від будь-яких ворожих акцій.

Запропонувати військам генерала Денікіна, щоб вони не захоплювали тих місцевостей, які вже в наших руках або мають бути під нашою орудою.

Запропонувати їм звільнити район нашого походу, аби не зупиняти нашого руху.

Докласти всіх зусиль, аби ретельно розвідати організацію та стан війська, чисельність і завдання, моральний настрій, озброєння, одяг і амуніцію армії Денікіна. Далі належить розвідати ставлення Денікінських військ до Української Держави і до наших військ. Негайно повідомити про те, які дані вже отримані з цих питань. Остаточні вказівки незабаром будуть дані».

Ставлення до денікінців в об’єднаній армії УНР було різним:  якщо петлюрівці бачили в Добровольчій армії своїх кревних ворогів і душителів українського національно-визвольного руху, то Галицька армія не горіла бажанням воювати з денікінцями. Це пов’язано з багатьма причинами, особливо з тим, що Антанта активно підтримувала домагання Польщі на територію Галіції, а ще — внаслідок поразки в Польсько-українській війні: галичани намагалися (помилково) побачити у ВСЮР захисників своєї землі й вважали за краще  швидше стати автономним регіоном у складі Росії, ніж бути окупованими Польщею. Ці розбіжності в судженнях Армії УНР щодо Добровольчої армії Денікіна і призвели, по суті, до сумнозвісної «Київської катастрофи». А денікінці також лояльно ставилися до Галицької армії, оскільки галичани спочатку були підданими Австро-Угорської імперії, а не Російської, в революційних подіях 1917 року жодної участі не брали, більшовиків не підтримували й у військових сутичках із Добровольчою армією ще жодного разу не були.

Політики та військовики Української Галицької армії фактично  підштовхували Петлюру до союзу з Денікіним шляхом формування «правого» уряду УНР для подальших перемов із Денікіним, та й сам Петлюра вважав, що Антанта допоможе йому домовитися з Денікіним про військовий союз або про взаємний нейтралітет (у цьому його переконували «представники» Англії, Франції та США, з якими він напередодні мав честь зустрічатися, але які не мали АБСОЛЮТНО жодних повноважень від своїх властей для таких  «завірень»). Уїнстон Черчілль, що був на той час військовим міністром Англії, все ж рекомендував Денікіну враховувати політичну й ідеологічну обстановку в Україні, а французький уряд навіть умовляв Денікіна не нападати на Петлюру. Навіть Верховний Правитель Росії Олександр Васильович Колчак просив Денікіна порозумітися з Петлюрою... Але сам Денікін відмовився від всякої співпраці з «ворогом, ставлеником німців та одним із винуватців розчленовування Росії» Петлюрою, і 25 серпня Головнокомандувач ВСЮР підписує відозву, в якій заявляє про єдність територій України та Росії, про оголошення російської мови державною та про обмежене самоврядування території, причому про Київ було сказано як про «мать городов русских».

Серпневі події розгорталися таким чином: з правого берега Дніпра на Київ наступала Київська група об’єднаних українських армій під командуванням генерала Антона Кравса. Червона армія під загрозою опинитися в повному оточенні лише зрідка починала контратаки, щоб припинити активний наступ заради забезпечення виведення своїх військ із Києва. Тоді ж з лівого берега Дніпра на Київ наступали війська ВСЮР під командуванням генерал-лейтенанта Брєдова.

30 серпня Червона армія остаточно залишила Київ, група військ УНР під командуванням Кравса закріпила свої позиції в Жулянах, Юрівці, Святошині, тоді як денікінська група Брєдова захопила Микільську та Передмостову слобідки на лівому березі Дніпра.

Того ж 30 серпня генералом Кравсом був запланований парад, який повинен був відбутися о 16.00 наступного дня на Думській площі (нині — майдан Незалежності). На парад було також заплановано прибуття Головного Отамана С.В. Петлюри. Розвідка підвела Кравса, повідомивши йому відомості про те, що ВСЮР дійдуть до Києва лише до третього вересня, і як наслідок — 30 серпня, пройшовши   мостами, які ніхто не зруйнував і не охороняв, група військ Брєдова вільно ввійшла до Києва,  роззброюючи загони українських військ, які зустрічалися на їхньому шляху. В Києві до війська Брєдова приєдналася ще майже тисяча бійців, які поділяли ідеологію денікінців.

Події 31 серпня розгорнулися просто абсурдно. Близько 9-ї ранку до ставки С.В. Петлюри надійшла телеграма, в якій повідомлялося про те, що білі війська стоять на порозі Києва і готуються  ввійти до міста. Петлюра квапливо відмінив свій звитяжний візит і взагалі рекомендував скасувати парад.

О 16.00 генерал Кравс прибуває на Думську площу, готуючись зустріти делегацію ВСЮР. На той час на Думській уже була вишикувана його група військ, готова до початку звитяжного маршу, а Хрещатик був заповнений багатотисячним натовпом киян, частина яких прийшла зустрічати українських, а друга частина — російських визволителів. На балконах жителями центру Києва були вивішені портрети Петлюри, Шевченка, Миколи II, Денікіна, українські та російські прапори. Події в центрі Києва нагадували  театр абсурду.

Спочатку ні війська Кравса, ні війська Брєдова не планували жодних збройних конфліктів, до будівлі Думи  під’їхав ескадрон білих козаків на чолі з генералом Штекельбергом, який запропонував Кравсу, щоб  його підрозділ узяв участь у параді, проти чого генерал Кравс аніскільки не заперечував. Над будівлею Думи обома сторонами були вивішені два прапори — український жовто-синій і російський триколор.

І тут на Хрещатик в’їхав генерал Сальський з колоною запорожців. Побачивши триколор, Сальський, не з’ясовуючи обставин, наказує запорожцям негайно його зняти. Запорожці зірвали прапор з будівлі Думи, кинули його до ніг Сальського, що сидів на коні, і кінь топтав прапор... Спокій, що панував до цього, змінився масовою невдоволеністю, лунали крики, кияни, що підтримували денікінців, загуділи, на Сальського кинувся білогвардієць, намагаючись зарубати його, проте сам був зарубаний запорожцями.

Із усіх боків, із вікон будинків, із кущів довколишнього скверу по українських військах починають стріляти кулемети та рушниці, вибухають бомби... Кияни, рятуючись від стрілянини і вибухів бомб, зчинили тисняву, намагаючись якнайскоріше втекти з Хрещатика,  та й самі солдати, вже не чуючи наказів  своїх офіцерів, почали хаотично розбігатися.

Увечері до Думи підтягнулися дві батареї білих, а будівля Думи була оточена тверськими козаками, що змусило галичан, які залишилися й охороняли Думу, скласти зброю. Білогвардійці відтіснили війська УНР від центру Києва і заарештували уесь штаб Третього Галицького корпусу. Понад три тисячі солдатів та  офіцерів УНР опинилися в полоні й були рззброєні.

Генерал Кравс виїхав до штабу генерала Брєдова, щоб залагодити конфлікт, і під час перемовин заявив, що до ситуації, яка склалася, ставиться негативно, і його обурюють дії, вчинені з прапором. Брєдов заявив, що перемовини будуть проведені виключно з Галицькою армією, а делегатам з боку УНР у перемовинах було відмовлено, більш того, в разі їхнього візиту Брєдов погрозив їм арештом і розстрілом як зрадникам і бандитам.

Брєдов зажадав від Кравса негайно, без будь-яких умов скласти зброю і негайно вивести всі війська УНР із Києва. Кравсу, власне, більше нічого й не залишалося, і 1 вересня він від імені генералітету Галицької армії підписав наказ про виведення українських військ із Києва за запропоновану Брєдовим демаркаційну лінію.

Командувач Галицької армії Мирон Тарнавський пізніше згадував: «Київ зістав втрачений, не через зраду одного або іншого, а тільки тому, що Добровольці були сильніші і у місті зорієнтувалися краще та скорше, як ми; крім того, населення було за Добровольцями».

Історики оцінюють події 31 серпня 1919 року як «Київську катастрофу». Другого вересня Директорія оголосила війну ВСЮР, а через одинадцять днів провела з ними перемовини, які, проте,  до жодних успіхів не призвели, зважаючи на відсутність ідеологічної гнучкості сторін та абсолютного небажання поступитися один одному. Після  цих подій почалася війна УНР і ВСЮР, потім перемир’я, перехід Галицької армії до складу Добровольчої армії Денікіна та остаточний відступ ВСЮР із Києва 14 грудня 1919 року.