Людина не житиме у ярмі
Іван Вазов та його творча спадщинаКупець Мінчо Вазов, котрий плекав у своїй родині патріархальні традиції, патріотизм й повагу до православної віри (він жив у невеликому містечку Сопот, в Центральній Болгарії, в розлогій долині між гірськими пасмами Стара-планини та Средна-гори), мріяв, щоб його сини, Іван, Георгі, Владимир та Борис, теж, як і він, стали комерсантами. Але не так склалося: Георгі та Владимир стали генералами, Борис — відомим громадським діячем й політиком, а Іван, найзнаменитіший з усіх — видатним письменником, прозаїком, поетом, драматургом, публіцистом, гордістю болгарської літератури, митцем, який гідно репрезентував національне «красне письменство» в Європі й цілому світі. Мабуть, і дотепер не так просто назвати письменника ХХ—ХХІ ст., який міг би зрівнятися з Іваном Мінчевим Вазовим (09. 07. 1850-22. 09. 1921) за винятковим глибинним впливом на свідомість народу, за художньою майстерністю, багатством ідей, національною та вселюдською силою образів.
Іванові не вдалося здобути систематичної освіти. Він навчався у Сопоті, Пловдиві, Карловому, згодом переїхав до Румунії, куди батько направив його до родичів-емігрантів, аби юнак підготував себе до професії торговця. Проте хлопця геть не вабила комерція, натомість він відчував у собі неабияку схильність до поезії, й література цікавила його більше за будь-що у світі. І це не випадково: молоді літа Вазова припадають на особливий, неповторний період в історії болгарського народу — час згуртування національно-визвольного руху проти турецького панування.
У 1875 році Іван повертається в рідний Сопот і як член місцевого революційного комітету (звісно ж, підпільного) бере активну участь у підготовці повстання, що спалахнуло у квітні 1876 року. Перу Вазова належить гімн повстанців «Бій починається, серця наші б’ються». І хоч у самому Квітневому повстанні Вазов участі узяти не зміг, бо загроза арешту примусила його у переддень «початку бою» рятуватися в Румунії, — саме незабутні враження тих героїчних днів, відклавшись у пам’яті письменника, стали тим «зернятком», з якого через 13 років «зріс» найвидатніший твір Вазова — роман «У ярмі» (в деяких українських перекладах — «Під ігом»).
Відомим Вазов став як поет-патріот (цикли «Прапор і гусла», «Визволення»). Після звільнення Болгарії (1878 р.) письменник повертається на Батьківщину, деякий час обіймає посаду судді у Північній Болгарії, а потім прямує до Південної Болгарії, яка стала після Берлінського конгресу автономною державою «Східна Румелія», де він був активним учасником громадсько-політичного й культурного життя. Після гострої внутрішньополітичної кризи 1885—1887 рр., коли вирішувалося питання геополітичного вибору Болгарії — Захід чи Росія — й проросійські політики зазнали поразки (а Вазов був у ті роки швидше «русофілом»; проте вже на початку ХХ століття його позиція змінилася докорінним чином, про що — трохи далі), письменник виїхав на територію Російської імперії, на наші, українські терени — до Одеси. Саме там у 1888—1889 роках він написав роман «У ярмі» — перлину болгарської літератури, перший великий твір, котрий представив Європі й цілому світу нове болгарське письменство (дуже швидко з’явилися переклади десятками мов).
Сам Вазов так згадував про зародження задуму роману: «Довго, з любов’ю працював я в Одесі над цією книгою. Дорогими спогадами, що пробудилися у душі моїй, вона тримала мене у постійному зв’язку із покинутою Батьківщиною, була мені єдиною відрадою у мандрівному житті. Я прочитав деякі розділи моїм співвітчизникам-емігрантам, які мешкали в Одесі. Один із них, офіцер Атанас Іванов, доповнив мої спогади про Сопот своїми. Я скористався ними». А в останні роки життя, у бесідах з професором Шишмановим, першим видавцем роману (то взагалі була знакова для болгарської історії та культури постать), Вазов навів ще деякі відомості про те, що спонукало його почати роботу над романом: «В Одесі мене дуже тепло зустріли слов’янофільські кола та болгарська колонія. Але й це галасливе життя невдовзі вже дратувало мене. Думка про Болгарію владно захопила мене. Попри прихильний прийом я відчував себе на чужині «знедоленим», нікчемним і нікому не потрібним. І тоді, щоб наповнити свій час й притлумити нудьгу бездіяльного життя, я задумав написати роман «У ярмі». Я поклав собі за мету показати життя болгар в останні дні рабства та революційний дух у добу Квітневого повстання 1876 року. Ідея, що одного разу, вночі, народилася в моїй голові, почала втілюватися. Із натхненням та завзяттям я віддався роботі й жив образами своєї творчої фантазії. Багато епізодів роману — плід моїх особистих спогадів та спостережень. Більшість дійових осіб — справжні жителі Сопота (у романі він йменується Бяла-Черква; не чужа українцям назва! — І.С.), тільки їхні імена вигадані або змінені». Так, чорбаджі Марко, дуже колоритний персонаж, з опису вечері якого розпочинається твір, — це сам Мінчо Вазов, купець, батько автора.
Отож, що ж це за річ — роман «У ярмі», яке враження він справляє на читача? На 400 сторінках книжки йдеться про криваві, жахливі, трагічні події весни 1876 року — повстання проти османців (та їх «добровільних» або вимушених «доморощених» болгарських посіпак, що теж показав Вазов), більшість головних героїв, дорогих авторові, гинуть від куль або турецьких тортур (адже Визволення ще попереду, і ніхто не може передбачити заздалегідь, коли воно прийде) — а проте у творі немає ніякого скорботного «плачу Ярославни». Навпаки — бачимо спокійний, епічний стиль, неповторності якому надають ще й гумор та м’яка іронія, котрі повсякчас відчуваються в ході авторської оповіді (як на мене, це «фішка» твору та його величезна перевага). Батьківщина побачена в романі очима вигнанця — й водночас очима людини, яка вже знає про Перемогу, так само як і про ціну цієї Перемоги. Читач не може не відчути особливу теплоту, особливу чарівність, що випромінюють герої, події, пейзажі, картини з минулого болгарського народу. За зовні спокійним тоном розповіді, яка не переривається особистими сповідями й ліричними відступами, криється, по суті, глибоко емоційне ставлення до життя. Вазов створив цілу низку образів, що вражають своєю шляхетністю, душевною щирістю й красою — Огнянов, доктор Соколов, чорбаджі Марко — гімн батькові, — сліпий Колчо, Гінка, Лалка...
Проте у романі геть немає благосного «підсолоджування» дійсності. Показані й ті пристосуванці, боягузи, ренегати (доречно вжити й слово «яничари»), що їм зовсім «непогано живеться» і за турецького панування. Це — болгари, але їх «болгарськість» — то лише порожня, фальшива оболонка, зсередини вже добряче роз’їдена цвіллю. Ось Кіріак Стефчов, «молодий чепурун», «зі смаком одягнений», «місцева еліта» містечка Бяла-Черква, роз’яснює сусідові, Нечо Піронкову, «згубну суть» дій та поглядів антитурецьких «бунтівників», «клятих заколотників»: «Листівка бухарестських крамольників закликає нас до боротьби за визволення, хоч би навіть ціною того, що все перетвориться на прах і попіл. — Хоч сконай, але звільнись, — глузливо зауважив Нечо Пиронков. — Ну, звичайно ж! Ці негідники хочуть усе добро спалити, перетворити на прах і попіл; але чиє добро, — питаю я? — Чуже. Адже вони самі нічого не мають. На прах і попіл — легко сказати! От мерзотники, — вимовив сердито чорбаджі Юрдан. — Сущі розбійники, — додав Хаджі Сміон».
Думається, цей красномовний епізод коментарів не потребує. Сила роману Вазова якраз у тому, що автор переконливо показав: всупереч отаким «яничарам» народ звільнився від чужоземного ярма (хоч турецький вплив: тюркські слова, назви посад, звичаїв, імена, зрештою, церемонії пиття кави, оздоблення житла — все це у творі є). Звільнився тому, що людина, гідна цього ім’я, не може жити в рабстві. Українці, яким впродовж століть не раз доводилося ставати на смертельний герць за свободу, легко зрозуміють це і прочитають вершинний твір Вазова з інтересом.
***
Наш герой увійшов до історії болгарської літератури, звісно, не лише романом «У ярмі» (завершивши його, він 1889 року повернувся на батьківщину). Вазов — автор сотень ліричних віршів та блискучих зразків громадянської поезії; його перу належать романи «Наша рідня», «Нова земля», численні драми, оповідання (найбільш відомі з них — сатиричні), публіцистичні статті. У 1897—1899 рр. письменник був міністром освіти Болгарії за квотою націонал-консервативної Народної партії; згодом від політики відійшов, проте зберігав величезний моральний авторитет у болгарському суспільстві. Дуже цікаво, що у 1916—1918 роках, під час Першої світової війни, Вазов виступив із публічною й дуже гострою критикою імперської політики Росії, попереджаючи болгар, що ця держава — «вовк у овечій шкурі», «під звабливими словами про визволення і слов’янське братерство криється жадібність, агресивність і підступність». «Така Росія є ворожою нам», — це писала людина, яка 1877 року йменувала Петербурзьку імперію не інакше, як «визволителькою».
Іван Вазов помер миттєво, від інсульту, восени 1921 року, в своєму будинку в Софії, коли вечеряв із рідними й друзями. На похороні були присутні цар Борис, майже всі міністри уряду, більшість депутатів парламенту, безліч простих болгар. І лише великий Громадянин держави міг бути удостоєний такої честі...