«Матриця» для Кремля

12 березня 1938 року, 80 років тому, стався аншлюс — приєднання Австрії до Німеччини. Це було перше велике територіальне надбання Гітлера в рамках політики «умиротворення», що проводилась Англією і Францією.

Після приходу Гітлера до влади в січні 1933 року аншлюс став одним із головних пунктів німецької зовнішньої політики. 11 липня 1936 року канцлер Австрії Курт фон Шушніг змушений був укласти договір з Німеччиною, згідно з яким Австрія зобов’язалася слідувати в руслі німецької політики, а Німеччина визнавала суверенітет і незалежність Австрії й обіцяла не чинити тиску на її зовнішню політику. Кілька тисяч засуджених австрійських нацистів були амністовані й отримали право займати адміністративні посади.

Англія і Франція не були проти аншлюсу, розглядаючи його як доведення до кінця «принципу національностей у Європі. У листопаді 1937 року глава палати лордів, лорд Галіфакс, під час переговорів із Гітлером дав від імені британського уряду згоду на приєднання Австрії до Німеччини. 12 лютого 1938 року канцлеру Шушнігу в Берхтесгадені, резиденції німецького канцлера, було пред’явлено ультиматум, згідно з яким під загрозою введення німецьких військ лідер австрійських нацистів Артур Зейсс-Інкварт призначався міністром внутрішніх справ і начальником поліції Австрії, оголошувалась повна політична амністія для нацистів, а австрійська нацистська партія вступала в правлячий Вітчизняний фронт. 22 лютого 1938 року британський прем’єр Невілл Чемберлен заявив у парламенті, що Австрія не може розраховувати на захист Ліги Націй: «Ми не повинні обманювати, а тим паче не повинні обнадіювати малі слабкі держави, обіцяючи їм захист з боку Ліги Націй і відповідні кроки з нашого боку, оскільки ми знаємо, що нічого подібного не можна буде зробити». Проте 9 березня Шушніг оголосив на найближчу неділю, 13 березня 1938 року, плебісцит із питання про незалежність Австрії. На нього виносилось єдине питання: чи бажає народ мати «вільну і німецьку, незалежну і соціальну, християнську і власну Австрію», а бланки містили лише варіант відповіді «так».

Під час оголошення плебісциту Шушніг знехтував виписаною конституцією нарадою з власним урядом, у зв’язку з чим Зейсс-Інкварт і віце-канцлер Едмунд Гляйзе-Хорстенау оголосили канцлерові, що вони вважають плебісцит таким, що суперечить конституції. В Австрії був жорсткий авторитарний режим, і Шушніг сподівався, що принаймні підрахувати бюлетені вдасться так, як треба. Але тут втрутилася Німеччина. За наказом із Берліна щойно випущені з в’язниці австрійські нацисти і їхні соратники, що залишилися на волі, почали блокувати урядові установи і перешкоджати доправленню бюлетенів на виборчі дільниці. Так уперше в Західній Європі проявились елементи гібридної війни, які 2014 року ми спостерігали в Криму і на Донбасі.

Гітлер провів мобілізацію німецьких військ і наказав Зейсс-Інкварту пред’явити канцлерові ультиматум і розпочати мобілізацію прихильників. У другій половині дня 11 березня Шушніг погодився на скасування плебісциту, а увечері Гітлер добився його згоди на відставку і передачу влади Зейсс-Інкварту. Шушніг оголосив про свою відставку по радіо і наказав австрійській армії в разі вступу німецьких військ до Австрії відходити, не вступаючи в бойові дії. Утім, і без цього наказу не було шансів, що австрійська армія чинитиме опір вермахту. Але тут виникла несподівана перешкода: президент Австрії Вільгельм Міклас відмовився доручити формування нового уряду Зейсс-Інкварту. Проте всі австрійські політики, яким він запропонував посаду канцлера, відмовилися це зробити, і за годину до опівночі 11 березня президент капітулював.

Одночасно за наказом німецької влади було написано телеграму з проханням про відправку до Австрії німецьких військ від імені уряду Зейсс-Інкварта, причому він сам дізнався про телеграму вже після її відправлення. У ніч на 12 березня вермахт, не зустрічаючи опору, вступив до Австрії. Шушніг був заарештований. 13 березня о 19 годині Гітлер урочисто в’їхав до Відня. Того ж дня було опубліковано закон «Про возз’єднання Австрії з Німецькою імперією», згідно з яким Австрія оголошувалась «однією із земель Німецького Рейху» і перейменовувалась на Остмарк. 10 квітня в Німеччині й Австрії відбувся плебісцит про аншлюс. За офіційними даними, в Німеччині за аншлюс проголосувало 99,08% жителів, у Австрії — 99,75%. Дані напевно були сфальсифіковані, хоча б тому, що близько 3% населення Австрії становили євреї, а вони вже точно не голосували б за аншлюс. Проте не викликає сумніву, що переважна більшість австрійців у той момент бажала приєднання до Німеччини. «Нам потискали руки, нас цілували, в очах багатьох були сльози радості», — згадував генерал Хайнц Гудеріан. І на те були свої причини.

Наприкінці Першої світової війни, 20  жовтня 1918 року, президент США Вудро Вільсон вимагав визнання прагнення до незалежності народів Австро-Угорщини, що поклало початок розпаду австро-угорської армії і зробило розпад імперії невідворотним. 21 жовтня 1918 року німецькомовні депутати рейхсрату оголосили себе Тимчасовими національними зборами Німецької Австрії. Окрім депутатів із території сучасної Австрії, це рішення підтримали представники Богемії, Моравії й Австрійської Сілезії, які відмовились приєднуватися до новоствореної Чехословаччини. 30 жовтня Національна асамблея проголосила, що «Німецька Австрія є демократичною республікою» і водночас «є частиною Республіки Німеччина». На плебісциті, незабаром проведеному в провінціях Тіроль і Зальцбург, переважна більшість населення (відповідно — 98% і 99%) висловилися за об’єднання з Німеччиною. 22 листопада Національна асамблея офіційно проголосила, що всі німецькі райони Цислейтанії підкоряються Німеччині.

До Німецької Австрії входили, окрім сучасної Австрії, території Південного Тіролю, Шумавська область Чехії, Німецька Південна Моравія, Німецька Богемія, Судетська область, Нижня Штірія і словенські райони Карінтії. Німецька меншість у Моравії, зокрема німці в Брно, Їглаві й Оломоуці, також спробували проголосити союз із Німецькою Австрією, але невдало. Проте Антанта пізніше не визнала аншлюсу, і до мирних договорів із Німеччиною й Австрією було внесено пункти про заборону їх об’єднання, а назва республіки була змінена з «Німецької Австрії» на «Австрію». На втіху Австрії передали від Угорщини Бургенланд із переважно німецьким населенням. У березні 1931 року уряди Німеччини й Австрії виступили з пропозицією про митний союз, яку було відхилено Антантою.

Запобігти приходу Гітлера до влади можна було б, якби післявоєнна Версальська система більшою мірою враховувала інтереси переможених націй. Якби до Німеччини було дозволено приєднатися Австрії, більшість населення якої одразу після війни виступала за аншлюс, а також тим землям Чехії, де переважало німецьке населення, і не були б приєднані до Польщі деякі території з переважаючим німецьким населенням у Верхній Сілезії, а Литві не був би переданий німецький Мемель, якби Угорщина залишилася в своїх етнічних кордонах, Болгарія зберегла б Південну Добруджу, а тяжкість репарацій не лягла б на Німеччину непосильним тягарем, Другій світовій війні, цілком можливо, вдалося б запобігти, і Гітлер ніколи б не прийшов до влади. Проте проголошений ще в середині XIX століття «принцип національностей» застосовувався лише на користь переможців і нових дружніх Антанті держав, на кшталт Югославії та Чехословаччини.

Як наслідок Австрія, майже позбавлена промисловості і товарного сільського господарства, перебувала в перманентній економічній кризі, так що навіть стягування з неї репарацій довелося відкласти на невизначений термін. Усе це сприяло популярності нацистів і комуністів. Не дивно, що ідея аншлюсу жила в народі як надія на краще майбутнє.

Аншлюс Австрії поклав початок черзі «мирних окупацій». За таким самим сценарієм Німеччина захопила Судетську область, Чехію і Данію, а Радянський Союз — Західну Україну і Західну Білорусію (де, щоправда, польські військові частини чинили опір), країни Балтії, Бессарабію і Північну Буковину. Тоді європейські держави і США визнали аншлюс.

Але ситуація змінилася після початку Другої світової війни. Країни Антигітлерівської коаліції в Московській декларації 1 листопада 1943 року визнали недійсним аншлюс і заявили про своє бажання «бачити відновленою вільну і незалежну Австрію», хоча й не звільнили її від відповідальності за участь у війні на боці Німеччини. І на Нюрнберзькому процесі над головними нацистськими військовими злочинцями захоплення Австрії трактувався як перший акт німецької агресії. У вироку Нюрнберзького трибуналу прямо говорилося: «Перед Трибуналом було висунуто твердження, що анексія Австрії була виправдана сильним прагненням до союзу між Австрією і Німеччиною, яке висловлювалося в багатьох колах. Стверджувалося також, що у цих народів було багато спільних рис, які робили цей союз бажаним, і що в результаті мета була досягнута без кровопролиття. Ці твердження, навіть якщо вони є правильними, фактично несуттєві тому, що факти за визначенням доводять, що методи, застосовувані для досягнення цієї мети, були методами агресора. Вирішальним чинником була воєнна потужність Німеччини, яка готова була вступити в дію в тому випадку, якщо б вона зустріла який-небудь опір. Більш того, жодне з цих міркувань, як виявляється зі звіту Госсбаха про нараду 5 листопада 1937 р., не було мотивом дій Гітлера. Якраз навпаки, в цьому документі наголошується перш за все та перевага, якої набуває Німеччина у військовому відношенні в результаті анексії Австрії».

Відмітна ж від німецької австрійська ідентичність по-справжньому розвинулася лише після Другої світової війни, в результаті окупації Австрії державами-переможницями і відновлення в 1955 році Австрійської республіки.