Мільйони загиблих: скільки саме?

Кількість публікацій про голод 1932 — 1933 рр. вимірюється у світовому масштабі десятками тисяч. Однак політики й фахівці досі не прийшли до спільної думки щодо деяких ключових проблем. Існують політичні причини невизнання Голодомору геноцидом, і з цим нічого не вдієш. Однак розуміння страхітливої картини виморювання українського села є найпершою умовою того, щоб міжнародна громадськість взяла на озброєння термін «геноцид». Сама картина сталінського злочину давно виписана в таких моторошних деталях, що дихання переривається. Але важливе її розуміння...

ПРОБЛЕМА ВТРАТ

Тривалий час група науковців Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України і доктора демографії Олега Воловини (університет Північної Кароліни) працюють у межах створюваного Українським науковим інститутом у Гарварді «Атлас Голодомору» над визначенням прямих втрат і пов’язаного з голодуванням дефіциту народжень у 1932 — 1934 рр. Розрахунки публікувалися авторами цієї команди в їхній сукупності або індивідуально, причому в різних публікаціях цифри дещо різнилися, зважаючи на стан первинних джерел.

Служба безпеки України, яка за дорученням В.Ющенка відкрила кримінальну справу № 475 за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932 — 1933 рр., одержала в грудні 2009 року науково-демографічну експертизу від Інституту демографії та соціальних досліджень, згідно з якою прямі втрати від голоду (надсмертність) обчислювалися в кількості 3941 тис. осіб, а непрямі втрати (дефіцит народжень) — 1122 тис., разом — 5063 тис. осіб. Оскільки президент України наполегливо відстоював цифру в 10 млн жертв, сподіваючись у такий спосіб «вибити» в міжнародної громадськості визнання Голодомору геноцидом, демографи придумали поняття «кумулятивних втрат», тобто втрат, зумовлених неможливістю для померлих і ненароджених брати участь у відтворенні народонаселення в наступному поколінні — круглим числом у 5 млн осіб. Апеляційний суд м. Києва постановою від 13 січня 2010 року солідаризувався тільки з величиною прямих втрат, а даремно: дефіцит народжень — це об’єктивна величина, під час голодування жінки не можуть вагітнити. Варто було відмовлятися тільки від химерного поняття «кумулятивних втрат».

Коли демографи відмовилися від цього поняття, вони втрапили в халепу. Обчислені ними надсмертність і дефіцит народжень не влаштовують далеких від історичної демографії, але впливових діячів американської діаспори. В листопаді 2015 року у Вашингтоні було урочисто відкрито пам’ятник жертвам Голодомору. Після гострої боротьби спробу зафіксувати в напису цифру 7 млн жертв паралізували історики США і Канади, які розуміються на демографії. У напису йдеться про «мільйони невинних жертв штучного голоду в Україні».

На жаль, вітчизняні політики і публіцисти вперто обстоюють експертні оцінки, що сформувалися до відкриття радянської демографічної статистики — від 7 до 10 млн жертв. Такий порядок цифр озвучив і Петро Порошенко 20 вересня 2017 року у виступі на Генеральній асамблеї ООН. А прем’єр-міністр Володимир Гройсман у моїй присутності повчав заступника директора Інституту демографії і соціальних досліджень Олександра Гладуна, якою мусить бути цифра втрат. Одна за одною влаштовуються конференції, на яких люди без демографічної освіти шельмують демографів. Але демографія, на відміну від історії, де кожний має власну думку, є наукою точною.

Співчуваю демографам, які вже багато років живуть у ситуації, яку можна визначити давньою російською приповідкою: «Я начальник — ты дурак, ты начальник — я дурак». Проте хотів би зосередитися на статті колишнього голови Світового конгресу українців Аскольда Лозинського, опублікованій 6 березня ц.р. на інтернет-порталі «Український погляд» і цілком присвяченій критиці моєї оцінки втрат від Голодомору. Ця оцінка була опублікована 27 років тому, але, як бачимо, використовується в сучасній дискусії. Враховую бажання А. Лозинського, щоб я вийшов на відкриту дискусію, але сенс моєї відповіді бачу передусім у тому, щоб ознайомити сучасних політиків та науковців із розрахунками жертв Голодомору, зробленим попереднім поколіннями демографів. Пояснити треба й те, чому в історіографії закріпилася моя оцінка втрат, хоч я не маю демографічної освіти, а тому не можу претендувати, як і решта істориків або громадських діячів, на самостійні висновки в цій специфічній галузі знань.

У березні 1990 року Торонтський університет організував конференцію на тему «Україна під Сталіним». Запрошений до участі в ній, я вилетів у Торонто через Москву, де мав намір попрацювати з архівним фондом Центрального управління народногосподарського обліку (ЦУНГО). Директор Центрального державного архіву народного господарства СРСР В. Цаплін надав мені можливість працювати безпосередньо в архівосховищі. За кілька днів я проглянув сотні архівних справ і здобув потрібну інформацію.

Я був не першим користувачем раніше суворо засекреченої демографічної інформації в цьому архіві, але виявився другим. У листах використання архівних справ було позначене прізвище Стефена Віткрофта — глави Центру радянських і східноєвропейських студій при Мельбурнському університеті. Зі здобутим матеріалом звернувся з пропозицією написати спільну статтю про втрати від голоду в Україні до двох учасників конференції в Торонто, демографів зі світовим ім’ям — Віткрофта і професора Російського дослідницького центру в Гарвардському університеті Максудова. Колишній дисидент Олександр Бабьонишев працював у США під цим псевдо, бо мав у СРСР родичів. Його ключову працю «Потери населения СССР» було надруковано у Вермонті російською мовою 1989 року.

Мої колеги погодилися з ідеєю спільної статті. За 1990 рік ми підготували три варіанти статті, але на останньому етапі Віткрофт відмовився від авторства. Мою з Максудовим статтю, в якій співавтору належать усі демографічні розрахунки — часом тонкі й дотепні, було опубліковано в лютневому номері «Українського історичного журналу» за 1991 рік. Ми з Максудовим дійшли різних результатів унаслідок неоднакового підходу до розрахованого статистиками ЦУНГО міжреспубліканського міграційного балансу. Враховуючи недосконалість первинної статистики, я обраховував прямі втрати від голоду в діапазоні від 3 до 3,5 млн осіб. Дані Максудова розійшлися з моїми на величину сальдо міграційного балансу: від 4 до 4,8 млн осіб. С.Віткрофт опублікував свої розрахунки пізніше, в додатку до третього тому фундаментального збірника «Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание» (Москва, 2001). Його вердикт був таким: «По одній лише Україні можна було б говорити про 3 — 3,5 млн додаткових смертей, а по СРСР у цілому, мабуть, про 6 — 7 млн».

На минулорічних конференціях, де шельмували демографів, доводилося чути такі аргументи: статистика недостовірна, під час голоду смерті не реєструвалися, ніхто не знає, скільки людей поховано в колективних могилах. Критики не розуміли розрахунків: спертися на переписи 1926 і 1937 — 1939 рр., позбавитись у них елементів фальсифікації, якщо вони були, і вивчити демографічну картину кожного року у вилці між двома переписами. Сукупність одержаних даних давала можливість встановити реальну величину народжуваності і смертності в 1933 році, тобто визначити надсмертність і дефіцит народжень.

Принципово інший метод визначення втрат населення використовував демограф (нині — віце-президент НАН України) Сергій Пирожков. Беручи за основу вікову структуру народонаселення за переписом 1926 р., він конструював штучну вікову структуру 1939 року і накладав її на реальну структуру за переписом цього року. Різниця являла собою демографічний дефіцит за 1927 — 1938 рр. Не виявляючи реальних втрат від Голодомору, ця оцінка обмежувала їх цілком конкретною величиною і вщент розбивала спроби довести втрати до 7 — 10 млн осіб.

Не погоджуюсь із А. Лозинським, коли він каже, що величина втрат не має нічого спільного з визнанням Голодомору геноцидом міжнародною громадськістю. Критики «занижених» оцінок демографів прагнули й прагнуть, щоб ця оцінка перевищувала кількість жертв Голокосту. Вони переконані, що більша кількість жертв української трагедії порівняно з єврейською допоможе визнанню її геноцидом.

Ми з А. Лозинським однаково прагнемо, щоб у світі визнали Голодомор геноцидом. Але для цього треба переконати світ, що ми не пересмикуємо факти. На жаль, пересмикування має місце в його статті, починаючи з ілюстрації під заголовком. Це — фотографія голодуючої сім’ї з Бугуруслана, зроблена в грудні 1921 року. Вона входить до колекції з 63 фотографій, які є у вільному доступі на сайті Національної бібліотеки Норвегії (фонд Фрітьофа Нансена).

ПРОБЛЕМА МЕХАНІЗМУ ГОЛОДОМОРУ

Проблему Голодомору вивчаю вже 32 роки, відтоді як увійшов у комісію ЦК КПУ, покликану «викрити фальсифікації українських буржуазних націоналістів, пов’язані з так званим голодом 1932 — 1933 рр.» (з постанови про утворення комісії). Цей сталінський злочин був добре замаскований, коли здійснювався, а в наступні десятиліття інформація про голод надійно блокувалася. Тому останнє покоління керівників КПУ щиро розраховувало, створюючи цю комісію, що відсутність голоду можна довести.

Причинно-наслідкові зв’язки, пов’язані з Голодомором, його відмінність від голодування в інших регіонах охопленого кризою Радянського Союзу, сам механізм сталінського злочину розкривалися поступово. Концепція остаточно склалася в середині нульових років і була опублікована в цілісному вигляді в монографії «Голодомор 1932 — 1933 рр. як геноцид: труднощі усвідомлення» (вид-во «Наш час», 2007 і 2008 рр., 424 с.).

У сучасній полеміці про Голодомор парадокс полягає в тому, що А.Лозинський розкритикував мою статтю про людські втрати, опубліковану 27 років тому, а на моє розуміння Голодомору як геноциду, що викладене в цій монографії, ось уже 10 років ніхто не реагує. На відсутність уваги з боку громадськості не скаржусь, був нагороджений премією Фундації Антоновичів «за внесок у світове знання про український Голодомор». Але знаю напевно: викладена в цій книзі концепція не використовується державними органами, покликаними турбуватися про міжнародне визнання Голодомору геноцидом.

У позаминулому році, коли розпочалася серія наукових конференцій із проблематики Голодомору, я опублікував статтю «Як і чому діяв «терор голодом»? З якими аргументами підемо в ООН для визнання Голодомору геноцидом?» («День», 2016, 13 і 21 жовтня). Однак усі конференції волею їх організаторів зосередилися на проблемі людських втрат. Реагуючи на останню з них, я підготував статтю «Голодомор 1933: міфи і реальність» («Дзеркало тижня», 2018, 17 лютого). Редакція обмежилася одним відгуком, суто непрофесійним, і знову тиша.

У чому полягає суть моєї концепції, якщо викласти її в одному абзаці? Треба відділити голод 1932 року від голоду 1933 року. Перший із них був тяжким, в Україні — навіть із випадками канібалізму, але не мав характеру вбивства голодом. Пояснювався він, особливо в Україні, надмірними хлібозаготівлями. В пошуках їжі Україну тоді покинуло близько 3 млн селян. Турбуючись про весняну сівбу, держава надала селянам продовольчу допомогу, навіть закупила обмежені партії зерна за кордоном і на певний час припинила експорт зернових культур. Голод, що почався в останньому кварталі 1932 р. у багатьох селах, поставлених на «чорну дошку», а з січня 1933 р. поширився на всю Україну і Кубань, мав кінцевою метою, за задумом очільників Кремля, виморення неокресленої кількості селян, щоб «навчити уму-розуму» (вираз С.Косіора) все селянство, яке відмовлялося брати участь у осінньо-польових роботах за порожні трудодні. Щоб створити умови, несумісні з життям, держава в перші місяці 1933 року вилучила в колгоспників усю наявну їжу, заблокувала їх у власних селах і застосувала інформаційну блокаду, яка тривала аж до грудня 1987 року.

Зарубіжні вчені, які заперечують геноцидну природу Голодомору, висувають один аргумент: держава надала Україні й Північному Кавказу в 1933 році основну частину продовольчої допомоги, виділеної регіонам, що відчували «тимчасові утруднення». Який це геноцид, якщо голодуючим допомагали?! Справді допомагали, але не відразу і не всім. Тільки тим, хто був фізично здатний працювати в радгоспах і колгоспах на весняно-польових роботах. Отже, треба було знайти аргументи на підтвердження того розуміння Великого голоду в Україні, яке висував ще Р.Конквест: терор голодом, тобто знищення частини соціуму, щоб змусити весь соціум поводити себе так, як вимагав організатор терору. Розуміння Голодомору як терор голодом вкладається в межи міжнародного закону про геноцид.

***

23 — 24 листопада в Києві відбудеться Міжнародний форум із нагоди 85-х роковин Голодомору. Не хотілося б, щоб наші політики, учені, громадські діячі, представники української діаспори, які мають спільну думку про Голодомор як геноцид українського народу, виступили б з різними поглядами щодо кількості жертв і механізму сталінського терору голодом. Ще є час, щоб узгодити єдину позицію, з якою всі ми маємо проголосити Декларацію про засудження терору голодом як геноциду.