У державців немає місця для філософії.
Томас Мор, англійський письменник, філософ, державний діяч, лорд-канцлер, Святий Римо-католицької церкви

Мужність думки

Геополітичні візії Юрія Липи в контексті сучасності
23 жовтня, 2004 - 00:00
Ю. ЛИПА. ФОТО 1940 РОКУ

Закінчення. Початок читайте: «День» № 187

Зрозуміло, що Ю. Липа у своїх історичних, етнологічних, геополітичних аналізах виступає з україноцентричної позиції, яка й дає йому ключ до розв’язання не тільки проблем минувшини, а й освітлює візії майбутнього батьківщини. Це, мабуть, породжує те, що так вражає, поряд з іншим, у Юрієві Липі, — суверенність мислення, самостійність висновків. Не можна не згадати ще одну особистість із такою гідною поставою. Це — Василь Симоненко, який гордо заявив, ведучи синівську розмову з Україною:

Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.

Він «мав рівного хребта», чого так не вистачає нашим сьогоднішнім політикам, які під тиском Москви йдуть, по суті, на створення нової геополітичної реальності, яка підриває саму основу існування незалежної Української держави.

Книга Ю. Липи зустріла суперечливі оцінки, але його, мабуть, порадувало те, що її позитивно оцінив видатний український історик І. Крип’якевич, підкресливши, що автор «мав відвагу поставити під дискусію найважливіші проблеми українського сьогочасного й майбутнього». При цьому вчений поділяє не всі висловлені в книжці думки Ю. Липи, вважаючи, що деякі «погляди автора треба трактувати як гіпотези, а то й — фантазії».

Але Ю. Липа не зупинився на цьому трактаті. Ситуація у світі змінювалася дуже швидко: в 1939 р. вибухнула Друга світова війна, коли в боротьбу вступили великі потуги. Україна знаходилася у складній ситуації: передбачливі люди розуміли, що війна її не омине. Але разом з тим десь в далині зажевріли вогники надій, що Україна отримає шанс відновити свою державність. І в 1940 році у Варшаві на правах рукопису з’являється нова праця Ю. Липи — «Чорноморська доктрина». Пізніше Ю. Липа та Л. Биковський видали ще й атлас «Чорноморський простір». У передмові до нього Ю. Липа виклав своє розуміння історичного й доленосного значення подій, що розгорталися перед його очима у світі: «Обсяг атлясу обіймає тільки Чорноморський простір, як терени, найбільш важні для України. Тільки в тих теренах найбільш органічно може розвинутися призначення України. Головна ідея атлясу — це власний політичний світогляд, власна ідея в міжнароднім життю, — Чорноморська доктрина. З нею, на нашу думку, маємо вступати в цих нових часах до спільноти народів цілого світа. Вона окреслює значіння нашого народу. Вона дає нам моральне право і для реальної дії. Не говоримо про реальну дію тільки на сьогодні чи на позавтра... Мусимо мати підстави до реальної дії на століття».

Титульний лист трактату Ю. Липи свідчив, що праця виходить під егідою «Українського Чорноморського інституту». Така практично віртуальна інституція була створена в 1940 р. І. Шовгенівим, Л. Биковським і Ю. Липою у Варшаві. Пізніше з’явилося ще два інститути — Суходоловий та Океанічний. У такий спосіб патріоти стверджували існування української академічної науки. В окупованій Варшаві вони діяли фактично нелегально, тому на деяких виданнях Інституту зазначалося, ніби вони вийшли в Одесі. Ці інституції напівлегально діяли й відразу після війни, в Західній Німеччині, й теж позначали фантастичні місця публікації своїх видань.

Термін «доктрина», який вжив Юрій Липа у 1940 році, говорить багато про що. Насамперед, про те, що Україна має шанс стати самостійною державою, суверенним «гравцем» на міжнародній арені. Цілком зрозуміло, що зовнішньополітичні доктрини можуть виникнути тільки тоді, коли є суверенна держава, або хоча б її ясна візія чи ідея. Тому ні у ХVIII ст. після поразки Карла ХII та гетьмана І. Мазепи, ні у ХIХ ст. подібна доктрина з’явитися не могла. Лише після появи, майже одночасно, праці «Україна irredenta» Юліана Бачинського (1895) на заході України та памфлету Миколи Міхновського «Самостійна Україна» (1900) — на сході українських земель — могла з’явитися побудована на геополітичних засадах зовнішньополітична доктрина України як подальший крок у ствердженні ідеї самостійності українського народу, його права на власну державу. Провінція будь-якої імперії зовнішньополітичної доктрини мати не могла, а незалежна держава, якщо вона хотіла забезпечити своє суверенне існування, таку доктрину мусила мати.

У 1918 році, коли після революції в Росії, що змела царську імперію, перед Україною реально з’явилася можливість стати незалежною, суверенною державою, Михайло Грушевський (1866—1934) написав трактат під назвою «На порозі Нової України». Складався він з кількох есе, серед яких — «Орієнтація чорноморська» і його нібито продовження — есе «Нові перспективи». Це, по суті, виклад геополітичної доктрини, яка мала б служити дороговказом при розробці зовнішньої політики Української держави, яка тоді ставала на ноги. Доктрина М. Грушевського не була штучною конструкцією, плодом абстрактного теоретизування, вона базувалася на об’єктивних законах геополітики та глибокому знанні української історії. На той час він уже був одним з найвидатніших слов’янських істориків.

Перед тим питання про геополітичну орієнтацію України виникло у зв’язку з Першою світовою війною. Вже існувала ідея самостійної України, виникли українські політичні партії як в Австро-Угорщині, так і в Російській імперії, щоправда, вони не були радикальними у своєму ставленні до майбутнього державного устрою. Але, повторимо, ідея самостійності вже жила.

У 1914 році у Львові з’явилася друга частина «Короткої географії України», що мала підзаголовок «Антропогеографія». У ній молодий професор Степан Рудницький (1877—1937) розглядає (поки що теоретично) Чорне море фактично з погляду геополітики, ставлячи його в центр своєї візії майбутнього України. Він наголошує на специфіці географічного розташування нашої країни: вона має широкий вихід до Чорного моря, яке, в свою чергу, пов’язане протоками Босфор і Дарданелли з Середземномор’ям, і далі з Малою Азією й Африкою. Він пише: «Близьке є здійснення пляну: получити Балтійське море з Чорним через Двину і Дніпро каналом, доступним для морських кораблів... Таким робом замкненнє Чорного моря стане слабше і саме через Україну пійде оден великий мореплавний шлях. Чорноморська плавба мусить скорше чи пізнійше розвинутися, бо є природною конечностю для усего набережного населення українського, котре все проявляло великі мореплавні здібності». Рудницький сміливо, як на ту ситуацію, підкреслює, що якби Україна була самостійною, маючи такі можливості, «відразу стала б одною з найбільших і наймогутніших європейських держав».

Таким чином, Чорне море ввійшло в коло тем, що опинилися в полі зору української політичної еліти. І першим, хто розробив геополітичну доктрину для України з урахуванням такого чинника, як Чорне море, був, як бачимо, саме Михайло Грушевський у згаданих есе. В її основу покладено, насамперед, інтереси української держави, збереження та зміцнення її незалежності.

Вчений відзначає, що «історичні умови життя орієнтували Україну на Захід», а «географічні орієнтували й орієнтують на Південь, на Чорне море...». І далі зазначає: « На полудні Чорне море тісно зв’язувало наше узбережжя з малоазіатським, а через нього зі сферами старих культур — месопотамської, єгипетської, егейської... Чорне море не ділило, а зв’язувало узбережні краї». Він розумів об’єктивну цивілізаційну належність України до Заходу, закликав учитися на Заході, насамперед у Німеччині і США. Разом з тим зазначав: «Але коли школою для нас мусять бути сі краї західної культури, полем нашої діяльності, нашої власної творчості повинні бути краї, які, подібно як і Україна, виросли у впливах чи зв’язках східної культури — краї в сфері нашої чорноморської орієнтації, об’єднані Чорним морем як центром комунікації й ріжнорідних культурних і політичних взаємин».

Питання «чорноморської орієнтації» України знову широко підіймав у своїх працях відразу після закінчення Першої світової війни, коли, здавалося, Україна втратила всі шанси стати незалежною соборною державою, професор С. Рудницький.

Його праця «Українська справа зі становища політичної географії», опублікована у Відні 1923 року, показала значення Чорного моря для розвитку нашої країни в історичному розрізі і накреслила певні віхи для майбутнього. Вчений передбачав сполучення через мореплавні канали «між Чорним морем і Балтійським та Каспієм» і з цього робив досить оптимістичні висновки для України: «В безпосередньому положенні України над Чорним морем, — писав він, — в обставині, що ціла половина чорноморських берегів належить до суцільної української території, лежить запорука великої політично-географічної ролі України вже в найближчій будуччині». Це те, що ми сьогодні називаємо транзитним характером нашої країни.

Робив спроби розглядати Україну та її економіку з точки зору геополітики, тобто, беручи до уваги її історичну й географічну специфіку стосовно країн Близького Сходу, особливо Туреччини, професор А. С. Синявський (1866—1951). У цьому зв’язку непроминальне значення має його стаття «УСРР та Близький Схід в світлі геополітики. (Проблема торговельних зв’язків)», що була опублікована в журналі «Східний світ» в 1928 році. У цій праці вчений, подібно до С. Рудницького, детально розглядає географічне становище України в динаміці історичного розвитку, але вже з урахуванням тогочасних реалій, розкриваючи значення території нашої держави як транзитної, а також достатньо індустріально розвиненої країни регіону.

Він зазначає: «Україна є також частиною людскости й також частиною території земної кулі, що може скласти певний економічний комплекс з країнами Близького Сходу на засадах найбільш доцільного розподілу праці й обміну продукцією». Свої висновки він обгрунтовує численними статистичними викладками.

Як бачимо, Ю. Липа мав попередників і однодумців, до яких можна додати Л. Биковського, В. Дубровського. Своє розуміння та зміст «чорноморської доктрини» він виклав у коротенькому вступному слові, названому ним «Дефініція». Це було його credo. Він проголошував (цитуємо в трохи скороченому вигляді): «Чорне море мусить належати до чорноморських народів.... Вони творять разом з ним економічну й духову одність. Чорноморський простір — це життєдайний простір України. Україні належиться перше місце серед чорноморських країв з огляду на її простір, багацтва й енергію людності. В цих словах є зміст чорноморської доктрини, призначеної для послуг українській закордонній політиці».

Слід звернути увагу на слова про те, що його доктрина призначена «для послуг українській закордонній політиці».

Ця книга — не тільки теоретичне обгрунтування його позиції щодо значення басейну Чорного моря для долі України, її незалежності й процвітання, але й цілий ряд далекоглядних положень, які й сьогодні, на нашу думку, є чинними. А саме — про необхідність єдності всіх причорноморських держав, бо разом вони будуть являти силу, про важливість Криму, Дунаю й Білорусі для нормального розвитку України та всього чорноморського простору. На с. 9 свого трактату Ю. Липа стверджує: «Ключ українського чорноморського склепіння — Білорусь є тим самим для територіальної сили України, чим для морської незалежності — Таврида». І далі: «В найглибшому інтересі України була й буде дуже чесна й дуже зичлива політика щодо білорусинів».

На думку Ю. Липи, «в інтересі всіх чорноморських народів є одність (єдність) Кавказу» і Україна має відігравати певну роль у налагодженні співробітництва між кавказькими народами. Тут доречно згадати ГУУАМ і ОЧЕС, в яких Україна в своїх безпекових, політичних і економічних інтересах мусить відігравати набагато активнішу роль. Виходячи з того, що Чорне море, як і Середземне, є, по суті, закритим морем і тому контроль над чорноморськими протоками ще не забезпечує вихід у широкий світ, тож, на переконання автора, слід думати про забезпечення зв’язку з океаном через Іранське нагір’я, виступаючи разом з кавказькими державами.

Уважно проаналізувавши обстановку в Південно-Східній Європі, на Балканах, вчений доходить висновку, що ці країни мають згуртуватися, насамперед економічно, щоб протистояти експансії потужних держав. Загроза самому існуванню менших держав (пам’ятаймо, що це написано 1940 року!) спонукає їх до об’єднання. Особливу роль, на його думку, має виконати Україна, зініціювавши створення Союзу чорноморських держав. Як це перегукується з відомою тезою М. Хвильового про провідну місію України в «азіатському ренесансі»! Ю. Липа пише: «Ініціатива України в зближенні чорноморських держав для економічної і політичної співпраці випливає вже з її географічного положення й характеру її людності... Чорноморська доктрина одності Чорноморських держав і першого місця в них України, це доктрина розвою і наступу».

У другій частині трактату Ю. Липа дає начерк історії регіону, приділяючи, природно, багато уваги Україні. Засуджує, за його словами, «адміністративні імперії», якими були Візантія, Росія (тепер СРСР) і Османська імперія, котрі були «неорганічними державами». В той же час захоплюється Митридатом VI Евпатором, царем Боспорським, який, об’єднавши під своїм скіпетром причорноморські краї, кинув виклик самому Риму. Київська держава і Боспор були, на його думку, «органічними великодержавами», бо захищали реальні торгові шляхи і намагалися завоювати реальні ринки. Тому він заявляє, що причорноморські народи і насамперед українці мають виконати «заповіт Митридата» — створити могутню імперію. Хоч він і висуває на перше місце Україну, ніколи не забуває, що всі народи Причорномор’я мають спільні інтереси і «історичне призначення».

У «Послів’ї» Ю. Липа висуває далекоглядні й сміливі завдання для Української держави: «В «Чорноморській доктрині» подаємо тези зовнішньої політики: а) розбудова митного союзу, згл. конфедерації чорноморських держав; б) перенесення православного патріярхату з Царгорода в Україну; в) піднесення великодержавності України в промислі, торговлі й закордонній політиці». Трохи вище він запитує: «Які ж зостаються практичні висновки на найближчі часи для українського політика? І відповідає: «1) Удержувати першенство промислу і торгівлі над Чорним морем... 2) Удержувати першенство в сфері духовій, в першій мірі в православ’ю. Царгород тепер тілько провінціональне місто національної території турків».

На жаль, ті, хто у 1991 році очолював нашу державу, не читали цієї глибокої, проникливої праці. Оцінюючи загалом високо характер причорноморських народів, Ю. Липа, однак, згадує й певні їх негативні риси. Ось як він пише про еліту регіону: «Еліта цих народів на схрещенню азійських і європейських первнів культури ще дуже часто не відріжняє в культурі свого природженого від накиненого ззовні. Не раз навіть еліта приймає й деякий час пропагує ідеї, шкідливі для власного народу».

Третя велика праця з питань геополітики з’явилася у Львові 1941 року. Називалася вона «Розподіл Росії». Назва, звичайно, лякає імпершовіністів. Хоча в ній автор досить прихильно ставиться до російського народу, бажає йому добра і щастя, але не підтримує політику московського експансіонізму, яка, на його думку, знищує сам російський народ, не даючи йому змоги збудувати свою процвітаючу національну державу. Він розглядає історію Російської держави, її геополітичне становище (досить загрозливе, вважає він). Говорить про національні багатства тощо, аналізує етнічні й демографічні проблеми, як і зовнішню політику, і доходить висновку, що в такому стані вона не утримається — розпадеться. Що й сталося навіть після гучних перемог у Другій світовій війні, досягнень в опануванні космосу, за наявності могутньої воєнної машини і т. д. Правда, протривала «імперія зла» ще півстоліття. Звичайно, твір Ю.Липи — це його особисті думки вченого- геополітика, бо на той час він мав статус просто лікаря-емігранта, але душею потерпав за свою батьківщину, мріяв про щастя рідного народу. Може, його судження дещо категоричні, але він ніколи не впадає у вульгарність. Ряд його ідей щодо майбутнього Росії присутні у знаній «Великій шахівниці» З. Бжезінського.

Його художні твори та праці з геополітики перевидавалися на еміграції (крім «Чорноморської доктрини»), з’являлися посмертно деякі дрібні розвідки в еміграційних «Чорноморських збірниках». Після проголошення незалежності, особливо з нагоди 100-річчя від дня народження Ю. Липи було перевидано ряд його творів, (але не «Чорноморська доктрина»), проведено кілька присвячених йому наукових конференцій (Вінниця, Одеса, Львів), надруковано деякі спогади, та цього зовсім недостатньо для того, щоб пізнати цю видатну особистість нашої історії.

Хоча й минуло багато часу з дня появи його праць, вони й досі не втратили свого значення, як і праці його попередників. Коли нам підсовують різного роду спокусливі «ідеї»: слов’янського братства, спільної історичної долі, євразійства й неоєвразійства, Європи 2, ліберальної імперії, які різного роду «конфігурації» на зразок ЄЕП, то всім, а особливо керівникам держави і відповідальним за зовнішню політику України, слід пам’ятати, що й у нас є своя «теоретична база» й до неї треба звертатися, бо попередники, в усякому разі, виходили у своїх зовнішньополітичних розробках з національних інтересів, які не зникають і в епоху глобалізації. Продовжують діяти й фундаментальні закони геополітики — «константи», які нікуди не зникають, якщо «перемінні» можуть й змінюватися.

«Чорноморська доктрина» Ю. Липи є актуальною й сьогодні. Півколо «Балкани—Причорномор’я—Кавказ— Каспій», яке прямо примикає до Близького та Середнього Сходу й творить із ним певну цілість, має величезні запаси енергоносіїв і є тереном перманентної нестабільності: з цього повинна виходити Українська держава при формуванні своєї політики і організації її наукового забезпечення. І якщо вивченню проблем Причорномор’я надають великого значення у Європі, про що свідчать дослідження Інституту безпеки ЗЄС (так звані «Зошити Шайо»), а при Гарвардському університеті в США засновано Програму чорноморської безпеки, то ми, мабуть, спізнилися, хоча й маємо поважні теоретичні набутки у цій царині й молодих фахівців-патріотів. Слід думати про майбутнє, готуватися до нього, до чого закликав Юрій Липа. Він дав нам чудовий приклад того, що за всяких обставин, навіть найважчих, треба мислити масштабно і перспективно, маючи за дороговказ лише інтереси своєї країни.

Юрій КОЧУБЕЙ, викладач Дипломатичної академії при МЗС України
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments