Вигідна імперії політика повного "єдінообразія" не може мати нічого спільного з мовною політикою унітарної національної держави
Ігор Калинець український поет, прозаїк, дисидент, політв'язень

Михайло Погодін, Михайло Максимович та «відкриття України»

Дискусія двох відомих істориків та її проекція на сьогодення
25 червня, 2020 - 16:26
МИХАЙЛО ПОГОДІН ТА МИХАЙЛО МАКСИМОВИЧ

Дивовижна, важко передбачувана річ — наукова дискусія! З плином часу, навіть тоді, коли нащадки визнають величезну важливість проблем, котрі перебували в центрі уваги такої полеміки, і навіть у тому разі, коли опоненти бездоганно дотримуються правил наукової доброчесності (саме так було в перебігу полеміки, про яку ми розповімо), — все одно поступово якийсь загадковий «туман» огортає початок, передумови такої дискусії, постаті, які брали в ній участь, і, що головне, справжні, реальні, не вигадані погляди й переконання цих людей. Саме щодо останнього — поглядів і переконань — зазвичай виникає занадто багато міфів та кліше. Це аж ніяк не сприяє встановленню істини — тієї істини, яку так щиро намагалися з’ясувати ті чи інші науковці. Тієї істини, яка є важливою і для нас, тут і зараз.

Дуже цікавим прикладом такої, сказати б, аберації наукової полеміки є критичний діалог двох шанованих істориків середини ХІХ століття — російського, Михайла Петровича Погодіна (1800 — 1875), професора Московського університету, академіка Петербурзької академії наук, та українського — Михайла Олександровича Максимовича (1804 — 1873), першого ректора Київського університету Святого Володимира, видатного історика, філолога, етнографа, доброго приятеля Гоголя і Шевченка. Нам треба пильно розібратися в тому, про що, власне, сперечалися ці два науковці (їхня полеміка відома зараз переважно вузькому колу фахівців) і якими реально були їхні позиції.

Чому треба розібратися? Річ у тім, що дискусія ця (від публікації 1856 року в московському слов’янофільському журналі «Москвитянин» статті М. Погодіна «Записки о древнем языке русском. Письмо к И. И. Срезневскому» і до відповіді М. Максимовича опоненту на сторінках газети «День», журналу «Русская беседа», згодом на шпальтах українського журналу «Основа») точилася в рідкісних, дивовижних історичних обставинах. А саме: відбувалося «відкриття України», її неповторної, окремої (!) мови, історії та культури російською столичною (і московською, і петербурзькою) інтелігенцією.

Нагадаємо: то був час публікації класичних збірників української народної творчості (в цьому брав найактивнішу участь і М.Максимович), «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» Гоголя, «Кобзаря» Шевченка (переламна подія), зрештою, «Історії Русів», підготовленої Осипом Бодянським (1846 р.). Отже, імперська Росія «віднайшла» Україну — «нову», «дивну», «незнайому» й водночас чарівну країну. Закономірно постало питання: як цю Україну (тоді — переважно Малоросію) оцінити і що з нею робити? Адже всі факти — а це річ уперта — свідчили, що тут Імперія має справу не з «молодшою гілкою єдиного російського народу», як офіційно стверджувалось, а — повторимо знову — з окремим, самостійним народом зі своєю самобутньою історією, мовою, культурою. Як тут бути (не з політичної, а з наукової точки зору — хоч те й інше було неподільним)? Дивлячись із ХХІ століття, ми можемо стверджувати, що саме в ході дискусії Погодін — Максимович мало не вперше в публічну площину було переведено обговорення проблеми: які саме з двох протилежних поглядів на історію Росії та України (спільну або ж окрему, хай і близьку, історію), що їх відстоювали ці два опоненти, є ближчими до істини? Додамо до цього, що історики прагнули серйозно (ясна річ, на рівні тодішніх знань) розглянути й вирішити питання про спадщину та історичний розвиток Київської Русі, згідно з панівною тоді «карамзінською» доктриною — безумовно, «русского государства».

ПАМ’ЯТНИК СВЯТОМУ ВОЛОДИМИРУ В КИЄВІ — ПОТУЖНИЙ СИМВОЛ КИЄВО-РУСЬКОЇ СПАДЩИНИ. САМЕ ЦЕ ПИТАННЯ ПЕРЕБУВАЛО В ЦЕНТРІ ДИСКУСІЇ МАКСИМОВИЧА І ПОГОДІНА / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «ДЕНЬ»

Як зазначає сучасний російський історик О.Міллер, дискусія Погодін — Максимович була, схоже, першою спробою «розділити Русь», «коли за допомогою історичних аргументів намагалися обґрунтувати права на територію, на встановлення того чи іншого варіанта «етнічної ієрархії». Бо в центрі дискусії постали справді фундаментальні питання, що вони й сьогодні мають далеко не науково-академічне значення: коли і як виникли російський і український народи та їхні мови? Як співвідносяться історії Росії та України — чи є українська історія вповні самостійною або ж «місцевою складовою» загальноросійської? Минуло 160 років від того знаменного диспуту — а проблеми ці й зараз у центрі уваги.

Тепер, нарешті, конкретно розглянемо реальні погляди обох учасників диспуту (зауважимо, що розпочався він лише через рік після смерті Миколи І, тоді, коли Тарас Шевченко ще карався на засланні, — це допоможе орієнтуватися у часі). Отож, погляди Погодіна найкраще можна зрозуміти з назви статті його опонента Максимовича «О мнимом запустении Украины в нашествие Батыево и населении ее новопришлым народом» (1857 р.). Справді, автор коректно відтворив концепцію російського академіка: останній доводив, що «малоросіяни від початку жили в Карпатах, як у своїй колисці», і лише в ХІІІ ст., після страшного вторгнення монголів на чолі з Батиєм, коли великоросіяни, «исконные жители Киевской Земли» (!), змушені були переселитися далеко на Північ, на береги Волги, Оки й Москви-ріки, не принісши з собою «ніякого малоросійського впливу», їх, великоросіян, на старих землях Київської (Південної) Русі заступили «малороси» (українці). Ба більше, Погодін стверджував, що і давньокиївські літописи були написані теж великоросіянами і що в них немає нічого «малоросійського». (Втім, зауважимо: написані ці літописи були зовсім не «великоросіянами», а ось відредаговані за часів Петра І та, особливо, Катерині ІІ, після чого й набули теперішнього «канонічного» вигляду!) Словом, погодінська теорія є багато в чому вражаюче схожою на доктрини імперських та радянських часів (хіба що крім «переселення на Північ»). Одним з аргументів на користь своєї концепції історик вважав відсутність на «Півдні Росії» билин — «цих перлин історичної пам’яті людей», котрі, проте, є на Півночі, «на нових землях Великоросії».

Натомість Максимович, опонуючи шовіністичним концепціям Погодіна, доводив (переконливо), що українці — малоросіяни — були не «приходьками» з Карпат, а корінними жителями Києво-Руської Землі (дивись його статті «Филологические письма к М.П.Погодину», «Ответные письма к М.П.Погодину», «Новые письма к М.П. Погодину. О старобытности малороссийского наречия», а також, безперечно, згадану вже «О мнимом запустении Украины»). Окрім іншого, Максимович показував, що масштаби реального Батиєвого погрому сильно перебільшені Погодіним і що ніякого абсолютного «запустения» або «переселения» не було.

Отож, загальновживана модель цієї дискусії: імперець, консерватор-шовініст Погодін — проти українського патріота Максимовича. Проте реальність була дещо складнішою (це щонайменше). Це обґрунтував відомий сучасний український історик Олексій Толочко. Він підкреслив, що полеміка ця відбувалась у незвичайних історичних умовах — «два відкриття початку ХІХ століття — відкриття Малоросії та Києва — поставили перед російською, а згодом і перед українською думкою низку питань про початок, протяжність і співвідношення двох історій» (зауважимо, що питання ці й були, й дотепер є гострополітичними). І відповіді, які давали і Максимович, і Погодін, як показує О.П.Толочко, є внутрішньо надзвичайно суперечливими.

Так, шовініст Погодін визнавав (!), що Малоросія має право на свою національну історію (як, приміром, Польща або Фінляндія), і така окрема історія (ясно, в межах Імперії) має бути відтворена — але починаючи лише з ХІІІ ст. Бо Погодін — слов’янофіл. Для нього заперечувати існування «малоросів» та їхньої історії неможливо, навпаки, він вважає, що «малороссийский народ носит все признаки самобытного племени».

Натомість Максимович, хоч як це парадоксально, з деяких принципових питань виявився мало не більшим «імперцем», ніж його опонент. Він писав Погодіну: «Если бы пришлось мне из двох зол выбирать легчайшее, то я лучше согласен признать отсутствие различий всей Северной и Южной Руси в древнее дотатарское время, чем разрознять их и разрывать ближайшее их родство до такой степени, как это сделано в твоей нынешней системе». Тобто Максимовичу здавалося, що факт існування «малоросів» у домонгольські часи є доказом принципової неможливості роз’єднати історію, яка сплела історичні долі двох народів настільки давно.

***

А потім були теорії Грушевського, його вчителя Антоновича, радянська концепція «колиски трьох братніх народів», путінське «ми взагалі один народ». Повчально згадати про суть давніх, старих дискусій!

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ