Надмірна спрага влади призвела до падіння ангелів; надмірна спрага знання призводить до падіння людини; але милосердя не може бути надмірним і не заподіє шкоди ні ангелу, ні людині.
Френсіс Бекон, англійський політик, державний діяч, вчений, філософ і есеїст

На шляху до катастрофи-2

Відповідальність за Другу світову: Щоденник американського посла в Берліні Вільяма Едварда Додда
27 березня, 2021 - 19:31
ПРЕЗИДЕНТ ФРАНКЛІН ДЕЛАНО РУЗВЕЛЬТ. ВІН ПРИЗНАЧИВ ВІЛЬЯМА ДОДДА НА ПОСАДУ ПОСЛА В БЕРЛІНІ, ПРАГНУЧИ, ЩОБ «НІМЦІ БАЧИЛИ ПЕРЕД СОБОЮ ПРИКЛАД АМЕРИКАНСЬКОГО ЛІБЕРАЛА»

Продовження. Початок читайте «День», № 48-49
         Читаючи Щоденник Додда, зрозуміло, треба мати на увазі, що і це конкретне історичне джерело, за всієї його пізнавальної цінності, підлягає критичному аналізу — враховуючи суб’єктивність поглядів автора, неминуче притаманну цьому жанрові як такому, і обмеженість його світогляду. Адже американський посол у Берліні щиро, гостро, глибоко й справедливо засуджував нацистський режим, в той же час, на превеликий жаль, виявляючи наївне ліволіберальне розуміння суті режиму сталінського.

Тут варто мати на увазі, що в той час, у трагічні 1930-ті роки, над чималою частиною демократичної інтелігенції тяжів жорсткий, невблаганний вибір, так ці люди, принаймні, його розуміли: якщо ти проти Сталіна, то ти за Гітлера, свідомо чи мимоволі; лише кривавий каток історії розставив згодом усе по своїх місцях. Але хотілося б підкреслити: немає підстав відносити Додда до категорії тих «корисних» (для Кремля) ідіотів, яких теж вистачало у ті немилосердні часи. Зокрема й тому, що цей визначний учений-історик залишив нам у спадок дуже цінну, вражаючу хроніку того, як були «посіяні» й зростали «зуби дракона» (про що писали свого часу і Бертольд Брехт, і Євгеній Шварц), що застосовано і до дракона сталінського.

Отож, продовжуємо знайомитись із Щоденником Вільяма Додда.

«19 січня 1934 року. Моя дружина та інші члени моєї родини були присутні на вечері, влаштованій бароном Ебергардом фон Оппенгеймом — євреєм, який ще продовжує вести «великосвітський» спосіб життя. Його будинок — сусідній із нашим. На вечері були присутні відомі німецькі нацисти. Є дані, що Оппенгейм пожертвував 200 тисяч марок у фонд нацистської партії й отримав від неї таку собі індульгенцію, котра оголосила його арійцем» (цікаво, якою була подальша доля Оппенгейма? Додд не пише про це. — І.С.).

«31 серпня 1934 р. Сьогодні я поїхав у Далем на сніданок до доктора Дікгофа (відомий німецький юрист та дипломат, котрий пішов на співпрацю з нацистами. — І.С.). Коли я вже збирався піти звідти, Дікгоф не без задоволення повідомив мені, що міністерству закордонних справ нарешті вдалося переконати Гітлера припинити переслідування євреїв. Він висловив надію, що народ Сполучених Штатів поступово складе собі кращу думку про Німеччину і перемовини у Вашингтоні про укладення договору між нашими двома країнами стануть можливими.

Я був здивований й нічого не сказав Дікгофу про те, що кілька днів тому мені передали примірник офіційної інструкції для членів нацистської партії, де вказується, що всі члени партії без винятку зобов’язані розірвати будь-які зв’язки з євреями, що юристи — члени партії — не повинні жодним чином допомагати євреям, а ті, хто служить в магазинах у євреїв, не мають права носити свої партійні значки. Із представниками цієї «презренної раси», вказувалося далі в інструкції, не слід вітатися у публічних місцях і не можна допускати їхнього спілкування з арійцями. Цими вказівками нацисти керуються ось вже півтора року. Копія, яка потрапила до мене, підписана Рудольфом Гессом, довіреним помічником Гітлера».

«7 березня 1934 року. ...Гітлер не раз недвозначно заявляв, що народ може вижити лише шляхом боротьби, тоді як мирна політика призведе його до загибелі. Політика Гітлера була й залишається агресивною. Тим не менше за останні шість чи вісім місяців він багато разів підкреслював свої миролюбні цілі. Мені здається, що він готовий вести переговори з Францією, проте лише на тих умовах, які він сам висунув. У його свідомості міцно вкоренилася стара німецька ідея про встановлення панування над Європою шляхом війни».

«9 березня 1934 року. Я зустрівся з канцлером. Гітлер прийняв мене дуже привітно. Близько години ми обговорювали німецько-американські відносини, причому Гітлер висловив прагнення суттєво поліпшити їх. Тоді я торкнувся ворожої та згубної німецької пропаганди, нагадавши Гітлеру, що у 1915 — 1916 роках така нерозумна пропаганда чималою мірою сприяла втягуванню Сполучених  Штатів у світову війну. Гітлер вдав, що він дуже здивований і нічого не знає про це... Потім я згадав про брошури, що закликають німців у Сполучених Штатах, так само як і в усьому світі, пам’ятати про те, що вони завжди повинні залишатися німцями. Це дуже нагадує закон 1913 року, який проголосив подвійне громадянство для німців.

Гітлер гаряче заперечив: «О, це все підлі вигадки євреїв. Якщо я дізнаюся, хто їх поширює, то негайно вишлю винуватця з Німеччини». Канцлер заявив, що у разі, коли за кордоном триватиме агітація проти нього, він швидко покінчить з усіма євреями у Німеччині. Він також наголосив, що врятував Німеччину від комуністів, і стверджував, що в Росії 59 відсотків офіційних осіб — це євреї (ось тема, яку й досі полюбляють деякі так звані експерти. — І.С.). Я мовчки піддав сумніву достовірність цієї цифри, але вголос промовив тільки: «Радянської загрози більше не існує».

Гітлер рішуче заперечив (слід розуміти, що нацистський диктатор вправно й дуже цинічно спекулював на цій, цілком реальній, загрозі аж до 1945 р. — І.С.). Я додав, що у Сполучених Штатах комуністи у 1932 році зібрали лише незначну кількість голосів. Канцлер вигукнув: «Щаслива країна! Мабуть, ваш народ розумно підходить до цієї проблеми».

«10 червня 1934 року. У розмові з британським послом сером Еріком Фіппсом та французьким послом Андре Франсуа-Понсе, у присутності Герінга, я сказав буквально таке: «Якби люди знали історичну правду — великої війни ніколи більше не було б». Сер Ерік та Франсуа-Понсе чомусь довго сміялися над цим, але нічого не сказали. Запанувала тривала мовчанка, після чого ми звернулися до інших, менш ризикованих тем».

«13 липня 1934 року. У минулий  вівторок я вирішив, що ніколи більше не буду присутнім на виступах канцлера, або шукатиму зустрічі з ним не інакше, як на офіційному ґрунті. Коли я дивлюся на цю людину — мене охоплює жах. Тому в середу, коли я був у англійського посла сера Еріка Фіппса і він запитав мене: «Чи маєте ви намір відвідати виступ канцлера у суботу?» — я відповів: «Ні». Він не без гумору зауважив, що це буде «грандіозне видовище з безліччю феєрверків, фотографів та іншого блиску». Я відповів на це: «Гітлер викликає у мене такий жах, що я не можу витримувати його  присутність».

«5 серпня 1934 року. Зараз, коли більшість німців бояться сказати зайве слово, довіряючись тільки найближчим друзям, коні й собаки відчувають себе чудово; здається, що вони хотіли б оволодіти даром мови. Жінка, котра здатна донести на свого сусіда і, звинувативши його у державній зраді, піддати його життя страшній небезпеці, а то й відправити його на неминучу смерть, з величезною турботою виводить на прогулянку до Тіргартена свого великого, як здається, доброго пса. Вона ніколи не вилає й не вдарить собаку, як це часто роблять в Америці. Собака ніколи не  тривожиться, не відчуває остраху, він завжди чистий і нагодований.

Такими ж благами користуються і коні, чого ніяк не можна сказати про дітей і про молодь. У той час, коли людей сотнями вбивають без суду або без жодних доказів провини, коли населення буквально тремтить від страху, тварини користуються невід’ємними правами, про які люди не можуть і мріяти. Авжеж, тут мимоволі захочеш стати конем!»

4 березня 1934 року. Додд наголошує, що втіленням його позитивної програми є «Новий курс» президента Рузвельта, який він цілком підтримує. Посол наголошує: «Сьогодні минув рівно рік від дня вступу Рузвельта на посаду президента. Він очолив державу в той час, коли всі соціально-економічні відносини у так званому західному світі зазнавали різких змін. Це був вирішальний етап в історії, подібний до початку американської революції у 1774 році. Індивідуалізм, що його англійці та американці насаджували у своїх країнах у період з 1774 по 1846 роки і котрий французи сприйняли у своєрідній формі, скрізь був настільки дискредитований, що суспільству доводиться тепер користуватися допомогою уряду, щоб покласти край надмірному звеличуванню окремих осіб або угруповань, і застосувати громадський контроль, щоб знову взяли гору принципи особистої свободи, рівності та приватної ініціативи. Рузвельт добре розуміє все це, попри всі недоліки і навіть вади тієї освіти, яку він здобув у Гарвардському університеті, й незважаючи на те, що над ним тяжіє надмірна майнова забезпеченість його родини. Аби досягти своєї мети, йому доведеться подолати не менші труднощі, ніж Джефферсону та Лінкольну в їхньому прагненні знищити рабство».

У той час, як Рузвельт реалізовував свій «Новий курс» і рятував демократію в Америці, реалії нацистської Німеччини не давали надій на мирний розвиток. З кожним роком, навіть днем та місяцем, записи Додда ставали дедалі тривожнішими.

Продовження

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 
Рубрика: