Немає людини, яка б не любила свободу; але справедлива людина вимагає її для всіх, а несправедлива – лише для себе
Карл Людвіг Берне, німецький публіцист і письменник, поборник емансипації євреїв.

Наш Учитель

Нова українська школа 100-річної давнини: настанови Василя Сухомлинського
27 вересня, 2018 - 15:08
«СЕРЦЕ ВІДДАЮ ДІТЯМ». ДЛЯ СУХОМЛИНСЬКОГО ЦЕ БУВ НЕ АБСТРАКТНИЙ ЗАКЛИК, НЕ ПОРОЖНЄ ГАСЛО, А СЕНС УСЬОГО ЖИТТЯ / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Історія українського народу багата на митців педагогіки (саме митців, бо педагогіка — то є мистецтво, мистецтво передати нащадкам досвід, накопичений людством і нацією, й головне, дати вміння жити серед людей!). Народна козацька педагогіка (галузь, майже зовсім не досліджена і дотепер); Григорій Сковорода; Костянтин Ушинський; Михайло Драгоманов; Григорій Ващенко; Антон Макаренко, чия спадщина, може, найбільше постраждала від тенденційних, політично вмотивованих перекручень, будучи водночас породженням жорстокого часу; Василь Сухомлинський; Іван Зязюн...

Всі ці великі люди були свідомі однієї засадничої істини, що її свого часу афористично висловив знаменитий французький революціонер Жорж Дантон: «Після хлібу для народу найважливіше — це школа» (А зараз можемо уточнити цю думку: хліб є там, де є висока, гідна дитини й учителя школа; досвід освіти у Фінляндії, інших Скандинавських країнах, Японії, Канаді, Франції, Німеччині неспростовно свідчить, що саме тут захований ключ до досягнення найвищого рівня життя у світі.) Розуміли вони і ту тезу, яка відображена в записниках Ушинського: «Посередній учитель розповідає; хороший учитель пояснює; чудовий учитель показує; геніальний учитель надихає».

Таким геніальним Учителем був Василь Олександрович Сухомлинський (28.09.1918 — 02.09.1970) — людина, яка з усіх наших педагогів, можливо, зробила найбільший внесок у навчальну скарбницю світової спільноти. Його творчість давно й заслужено здобула найширше міжнародне визнання (з 1990 року в Марбурзькому університеті в Німеччині діє Товариство послідовників Сухомлинського, яке щорічно проводить педагогічні читання вчених Європи, присвячені спадщині Василя Олександровича, а докторські дисертації із «сухомлинськознавства» захищають у далекій Австралії). Натомість важко позбутися враження, що на рідній землі українця Сухомлинського поступово, але невблаганно згасає інтерес до його ідей, справ, до його життєвого подвигу (чому в слові «подвиг» геть немає пафосного перебільшення — ми пояснимо нижче). Але ж Сухомлинський — особистість направду унікальна; так ставитися до його спадку (а надто в умовах серйозних проблем з вихованням, помітної деградації моралі) — це кидати в річку алмаз.

Історія не терпить примітивних спрощень. Сухомлинський не був дисидентом (у політичному розумінні слова): 1944 року вступив до партії; 1968 року став Героєм Соціалістичної Праці (виходить, перетворився на «улюбленця режиму»?! Ні, режим просто мусив віддати йому належне). Він зробив іншу величезну справу: рік за роком, упродовж майже двох з половиною десятиліть, закладав світоглядні засади воістину гуманістичної, людиноцентричної (і водночас україноцентричної— почитаймо його глибоко національні вірші й казки для дітей) педагогіки. І цим самим підривав фундамент офіційного, казенного вчення про «людину комуністичного майбутнього» — безмежно «ідейну», безнаціональну, несхибну у своїй, без жодних сумнівів, переконаності... Так, у Сухомлинського також є праці (бо він також був людиною свого часу) на кшталт: «Виховання колективізму в школярів», «Комуністичне ставлення до праці та його виховання». Але звернімо увагу на назви інших його праць: «Вірте в людину» (1960); «Духовний світ школяра» (1961); «Людина неповторна» (1962); «Моральні заповіді дитинства і юності» (1966); «Серце віддаю дітям» (1969); «Народження громадянина» (1970); «Як виховати Людину» (1975) — таких творів десятки. І в них відображений справжній Сухомлинський.

Він зізнавався наприкінці 1960-х років (хіба можна сказати «на схилі років», адже прожив неповних 52...): «Сенсом мого життя була, є і завжди буде, до останнього подиху, любов до дітей). А його життя було істинним подвижництвом.

Народився в селі Василівка (тепер це — Кропивниччина, степова Україна) у незаможній родині майстра-теслі. Вчився у рідному селі, 1933 року закінчив семирічку. Влітку того ж року поїхав до Кременчука, закінчив робітничий факультет, згодом — педагогічний інститут (у тому страшному, смертельно голодному 33-му дивом вижив, про що є скупі, але рідкісної трагедійної сили рядки в його «Листах до сина»).

У 17 років став учителем заочної школи поблизу рідного села (через три десятиліття згадував: «Збулась моя мрія навчати дітей...»). Закінчив Полтавський педінститут (1938) і три передвоєнні роки був учителем української мови і літератури в Онуфріївській середній школі.1941-го пішов на фронт добровольцем. На початку 1942-го був тяжко поранений під Ржевом (Тверська область Росії) — осколок снаряду залишився в його грудях назавжди... Був визнаний непридатним для подальшої військової служби. Як тільки з’явилась можливість, повернувся до рідного краю, звідки вже вигнали німців (початок 1944-го). Недовгий час був завідувачем відділу народної освіти («чиновницька робота — не моє, хочу до дітей!») і, нарешті, 1948 року став директором Павлиської середньої школи на Кіровоградщині (тоді — звичайна сільська школа, сильно поруйнована війною). Пропрацював там 23 роки — до останнього дня. Саме перетворивши цю сільську школу на дивовижну педагогічну лабораторію, Василь Олександрович став людиною, відомою всьому світові.

Що ж нового вніс Сухомлинський у теорію педагогічної науки і практику виховання? Про це вже видано сотні книжок у різних країнах (як і його твори перекладено десятками мов світу). Якщо дуже коротко:

1 На противагу «виробничому навчанню» (особливо популярному за часів Хрущова) — наполегливо наголошував на винятковій ролі естетичного виховання школярів. На його думку, дитина має збагнути неймовірну красу цілого світу, рідної землі зокрема, і тоді зерна добра, посіяні змалку, бажання робити добро для людей проростуть. Бо як можна паплюжити цей світ вічної, нетлінної краси — і людей серед неї!

2 На противагу імперсько-радянському «інтернаціональному вихованню» — впродовж багатьох років розробляв концепцію формування в молоді національного світогляду. Адже був переконаний, що не можна уявити народ без імені, без пам’яті, без історії. Саме тому творив для дітей українською мовою чудові казки, вірші, притчі.

3 На противагу офіційному «колективізму» — наполягав на «пріоритеті особистості у навчально-виховному процесі», на першорядному значенні загальнолюдських, а не класових цінностей, на «розширенні сфери недоторканності духовного світу особистості». Писав в одному з листів: «Який же це небезпечний інструмент — влада людини над людиною! З якою мудрою обачністю вдається до нього, лише у виняткових випадках, справжній вихователь!». Вважав себе послідовником Льва Толстого та Януша Корчака.

4 Повага до дитини — ось ключ до розв’язання найскладніших проблем виховання (не любив формули «повага в поєднанні з вимогливістю», офіційно вживаної в ту добу). Але виховання вимагає часу, часто колосального часу, поспішність у цій справі згубна.

5 Згідно з думкою «вихователь сам має бути вихований» створив у Павлиші першу в СРСР спеціалізовану «школу для батьків», що дало невдовзі чудові результати.

* * *

Це — навіть не «крапля в морі» з педагогічної спадщини Вчителя. Але й вона, сподіваємось, зацікавить читачів. Цей лояльний до влади (?!) недисидент зізнавався цілком відверто: «Я впевнений, що у нас в Україні в мене найбільше друзів, а якщо і є недруги, то це хтось із начальства, чорт їх забирай!» Недруги були: 1967 року в московській «Учительской газете» з’явилася стаття сталініста-»педагога» Бориса Лихачова під промовистою назвою «Потрібна боротьба, а не проповідь», де Сухомлинський звинувачувався в «абстрактному гуманізмі» й нехтуванні «класовим підходом» (це тоді, коли Вчитель перебував у лікарні після інфаркту!). Але Сухомлинський вірив у дітей, у Людину взагалі — і не поступився мороку.

Ось його сповідь як педагога: «Я написав повість, в основу якої була покладена подія, що відбулася в нашому районі в перший рік війни. Колгоспниця врятувала від загибелі трьох маленьких євреїв — двох дівчаток і хлопчика. Вона зробила для них потаємний сховок у погребі, щоденно приносила їжу та воду, вночі виводила на подвір’я. Щоразу, коли жінка спускалася в абсолютно темний погріб, діти запитували:»А нас не заберуть фашисти?» І я, читаючи цю повість, з радістю помічав, що мої діти — школярі молодших класів — стали вдивлятись у вічі людей, які оточували їх, стали в них бачити й відчувати людський біль».

Очі людини — як засіб ввести малого школяра у світ драматичних людських взаємин. Це лише одне з надскладних завдань (ще актуальніших, можливо, сьогодні), які ставила і розв’язувала на світовому рівні педагогічна система Василя Олександровича Сухомлинського.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments