Свобода, друже мій, священна, це одна з найбільших цінностей, яку ми повинні врятувати за будь-яку ціну.
Ернесто Сабато, аргентинський письменник, фізик і художник

Наступність як питання питань

Щодо спадковості актів державотворення 1917—1918 років: суб’єктивний аналіз
10 січня, 2019 - 17:42

Найпоширенішим поглядом на розвиток подій Української революції в 1917—1919 роках є така схема: демократична Українська Центральна Рада розпочала національне державотворення; контрреволюційні сили, спираючись на підтримку/виконуючи волю «німецьких окупантів», скинули її, створивши Українську гетьманську державу (російський чи малоросійський проект), перервавши на певний час природну ходу революції; і лише з поваленням Гетьманату Директорія УНР відновила і розвинула національно-демократичні засади державотворення. Таким чином, період між 29 квітня та 14 грудня 1918 року виступає чорною плямою, «пропащим часом» в історії національної революції і розбудови національної держави; «батькам УНР» (С. Петлюра, В. Винниченко) з грудня 1918 р. довелося починати мало не з початку, долаючи наслідки семимісячного панування «реакційної гетьманщини». Відповідно кожному з цих періодів (доба Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР) притаманні категорична негація щодо попереднього; скасування або заперечення тих основних державних актів, що були стрижнем діяльності минулого режиму.

Усупереч таким усталеним і традиційним поглядам є підстави висловити іншу точку зору на державотворчі процеси, що спирається не на радянські міфологеми чи емоційне сприйняття кризових подій сучасниками, а на аналіз змісту державних актів найвищого рівня, пошук у них механізму правової спадковості, з’ясування їх долі за наступного режиму. Це своєрідний дослід з нового, переважно герменевтичного, прочитання давно відомих історичних документів, проте з іншими, так би мовити, суб’єктивними висновками.

Розпочати потрібно з універсалів Української Центральної Ради як основоположних актів нової державності України, віддзеркалення в них механізму правонаступництва новітньої національної держави. Досі питання спадковості актів новітнього державотворення практично не ставилися; здебільшого аналізувалися їх ідеологічні та політичні попередники.

Перше, що впадає у вічі, — видове окреслення акту. Звідки на початку ХХ ст. виплив термін «універсал», пояснював голова Української Центральної Ради М.С. Грушевський: «Магічне слово «універсал», несподівано винесене на поверхню демократичного, селянського, соціалістичного руху, давало задоволення всім, хто прагнув демонстрації української суверенності. Се слово ставило на порядок дня спомин української державності колишньої гетьманщини, перетопленої і очищеної в огні нового революційного руху, відкликалося на підсвідомі мрії на відновлення старих державних традицій в нових, кращих формах». За його ж свідченням, цей термін запропонував автор первісного тексту акту В. Винниченко, і це було єдиним, що залишилося від того тексту незайманим. Іншими словами, вживаючи таку видову назву найпершого свого державного акту, «батьки-засновники» рішучо і беззастережно заявили про спадковість державної традиції новопосталої національної держави від стародавнього Гетьманату (офіційна самоназва — Військо Запорозьке) середини XVII — кінця XVIII  ст. Звідти ж, з глибин XVII ст., була запозичена і назва крайового уряду, що з’явилася в ІІ Універсалі — Генеральний секретаріат (за аналогією з генеральною старшиною Гетьманщини). Правда, цим все і обмежилося — в самих універсалах годі й шукати інших згадок про попередню українську державність.

Але найголовнішим знаковим терміном, який, власне, і ліг в основу її назви-характеристики, є «гетьман» — керівник, глава означеної держави між 1648 та 1764 роками (з перервами). Чи передбачало протягнення історичної спадковості від Гетьманщини до новітнього державного відродження і цього елементу? Тут нам доведеться вже говорити не про вищі акти (у жодному з них упродовж 1917 р., зрозуміло, немає гетьмана), а про народну (історичну) пам’ять, яка миттєво зреагувала згадкою такого призабутого терміну. Йдеться навіть не про хрестоматійний лозунг під час української маніфестації 1 квітня 1917 р. у Києві: «Хай живе самостійна Україна з гетьманом на чолі». Достатньо зазирнути у щоденник В. Винниченка, щоб серед конспективних записів 29 березня — 10 квітня 1917 р. знайти і такий: «7. Телеграми, гетьман, хроніка — Садовський В.» Очевидно, йдеться про перший хронікальний фільм «Український національний рух», де наявні кадри з відомим актором у гетьманському вбранні XVII ст. Проте «гетьмана» (поруч з «універсалом» та «генеральним» урядом) варто записати до набору змістовно-термінологічних елементів, які яскраво засвідчували спадковість новітнього національного державотворення. Тільки ставлення керівників Ради до нього було зовсім іншим, негативним: вони чомусь убачали в гетьмані авторитарну постать, здатну зруйнувати «демократичну Україну». В очах населення ж, очевидно, згадана тріада була логічною і не мала жодного негативного навантаження. Таким саме ставлення до «гетьмана» було в національних колах несоціалістичної орієнтації — пригадаємо програму М. Міхновського перед Першим українським військовим з’їздом у викладі В. Євтимовича.


ЧЕТВЕРТИЙ УНІВЕРСАЛ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ (СІЧЕНЬ 1918 Р.). ЗА ВСІЄЇ НЕПОСЛІДОВНОСТІ ЦЬОГО ДОКУМЕНТА, ВІН НЕ МОЖЕ ІГНОРУВАТИСЯ НАМИ ПРИ РОЗГЛЯДІ СПАДКОВИХ ЕТАПІВ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Разом із тим в універсалах міститься інший вагомий аргумент, що мав засвідчити юридичні підстави постання нової держави. В усіх них, насамперед у Другому, закладена чітка легітимація створених інституцій та їхніх повноважень у вигляді зв’язку із загальноросійським «демократичним урядом» — «Тимчасовим Правительством», а після його ліквідації внаслідок «Жовтневого перевороту» більшовиків — згадки про «федеративний зв’язок з народними республіками бувшої Російської держави» (ІV Універсал). Отже, негація щодо попередньої держави, яка здійснювала свій суверенітет над українською територією, згаданим актам не притаманна. Посилання на волю українського народу, присутня в усіх універсалах, на наш погляд, не може вважатися такою.

Отже, перші державні акти чітко визначили два джерела спадковості, що їх заклала Українська Центральна Рада: історична традиція (Гетьманщина) та російська легітимація.

Внаслідок державного перевороту (coup d’etat) 29 квітня 1918 р. до влади в Україні прийшов інший режим під іншим проводом, який уже в найперших своїх актах, здавалося, чітко висловився щодо свого ставлення до попереднього. Зокрема, у Грамоті до всього Українського народу стверджувалося: «Бувше Українське Правительство не здійснило державного будування України, позаяк було зовсім не здатне до нього». І далі: «...всі розпорядження бувшого Українського Уряду, а рівно і Тимчасового уряду російського, відміняються і касуються». Разом із тим жодного слова щодо відміни саме універсалів, навіть ІІІ-го, яким була скасована приватна власність на землю — найголовніший предмет протестів землевласницької верстви, — в оголошених документах немає. Натомість ішлося про відновлення загального права приватної власності, звичайно ж, і на землю. З цього напрошується висновок, що новий режим не хотів і не збирався в будь-який спосіб скасувати універсали, які стали сходинками до створення новітньої Української держави: адже державний переворот 29 квітня був згаданий у Грамоті як такий, що спрямований на «спасіння України, її цілісності і спокою». Офіційно йшлося про відміну лише деяких норм і тільки одного ІІІ Універсалу (втім, він спеціально не називався). Всі інші демократичні свободи, оголошені згаданим універсалом, жодним чином не відмінялися: права робітничого класу (соціальне законодавство Української Центральної Ради та російського Тимчасового уряду було потім підтверджено окремим законом); свобода особи, думки, зібрань, недоторканність житла — все це спеціально згадувалося серед прав і обов’язків українських козаків та громадян у Законах про тимчасовий державний устрій України.

Таким чином, немає підстав виключати універсали Української Центральної Ради з кола тих актів, які наслідували основоположні документи Української Держави. Але не їх наслідували Закони про тимчасовий державний устрій гетьманської держави за формою та змістом. З цього приводу дослідники залюбки цитують відомого київського юриста О. Гольденвейзера, який, нібито, побачивши їх публікацію, одразу дістав із книжкової шафи першоджерело — Звід законів Російської імперії, Основні закони за редакцією 1906 року. Проте забувається найголовніше — йшлося про фактично першу конституцію Російської імперії, що з’явилася унаслідок Російської революції 1905—1907 років, була достатньо демократичною (принаймні дещо обмежувала самодержавство, запроваджувала народне представництво, відповідальний уряд, основні права та свободи), але фактично не виконувалася (скасована в ході т. зв. «третьиюньского государственного переворота» 1907 р.). Нагадаємо, що саме вона стала основою іншої конституції революційної доби — державного акта, схваленого вибірними представниками Всевеликого Війська Донського у червні 1918 р. Не забуватимемо і найостанніший приклад — як незалежна Україна у 1991—1996 роках жила за виправленою Конституцією УРСР 1978 р. Іншими словами, Павло Скоропадський та його однодумці, котрі здійснили державний переворот, не маючи часу на детальне опрацювання власної конституції, цілком логічно скористалися основним законом попередньої держави, що здійснювала свій суверенітет над українськими землями, взявши за взірець найдемократичніший із наявних під руками текстів конституції.

Що ж стосується оприлюдненого у день державного перевороту тексту Законів про тимчасовий державний устрій України, то будь-хто з дослідників, який піднімав у архіві всі їх варіанти, не зможе заперечувати колосальної роботи над остаточним їх текстом, проведену у найстисліший термін (фактично один день). Графологічна експертиза правок на цих документах засвідчила, що гетьман власноручно їх не редагував. Відомо, однак, що з кількох варіантів розділу Законів про тимчасовий державний устрій «Про владу» Павло Скоропадський обрав саме той, який відповідав історичній традиції Гетьманщини.

Тому очевидно, що іншим взірцем для Української гетьманської держави, який визначив спадковість її урядової практики, була українська державність середини XVII — кінця XVIII ст., що вплинула на видову назву основоположних документів Української Центральної Ради. Про це спеціально йшлося у декларації Ради міністрів Української держави від 10 травня: «Назва Гетьман — це втілення в історичній національно-українській формі ідеї незалежної й вільної України». Несоціалістичні кола пішли значно далі від соціалістів Ради, рішуче запозичивши з минулого назви керівних державних урядів, починаючи від найвищої державної посади — гетьмана, а також його найближчого оточення, до армійської термінології, форми обмундирування тощо.

Ознаки спадковості/правонаступництва, незважаючи на сам факт зміни влади шляхом державного перевороту, можна констатувати і щодо державності доби соціалістичної Центральної Ради та несоціалістичної Української гетьманської держави. Остання не касувала універсали своєї попередниці, лише відповідним чином запроваджуючи певні зміни до соціальної (не загальнодемократичної, а саме соціальної) програми, закладеної в них (зокрема, у ІІІ Універсалі). Демократичне наповнення універсалів (гарантування прав і свобод українського народу), принаймні в основних державних актах, залишалося незмінним. Спадкові традиції, що тягнулися від XVIII ст. і тільки позначені Центральною Радою, були розширені та зміцнені.

Георгій ПАПАКІН, доктор історичних наук
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments