Онука святого, дружина філософа

«Культурним людям у політиці не щастить». Вдалий вислів нашого сучасника, філософа та історика культури Петра Кралюка має під собою принаймні тисячолітнє підґрунтя. Винятки з цього правила нечисленні. Найбільш яскравий — князь Ярослав Володимирович Мудрий. Але й він спочатку «порішав» політичні питання, і тільки потім узявся за культуру...

А найбільш яскраве підтвердження маємо теж із княжої доби. Князь Михайло Всеволодович Чернігівський прожив «нікчемне» (з політичної точки зору) життя. Розміняв його на численні усобиці, безуспішні змагання то за київський стіл для себе, то за галицький — для сина Ростислава. Короткі миті тріумфу оберталися на принижені блукання втікача. Від конкурентів у боротьбі за Київ утікав до Галичини. Від Батиєвого нашестя — аж у Сілезію. Та й там, у місті Сєрадз, якісь місцеві рицарі пограбували його, убивши при цьому онучку. Навіть сват, угорський король, «не дав йому честі», коли Михайло приїхав просити притулку.

Мабуть, так він і залишився б відомим у вузьких колах істориків-медієвістів як невдатний суперник Ярослава Суздальського та Данила Галицького, якби не яскравий завершальний акорд його життя.

1246 року кілька руських князів здійснили візити до хана Батия. Хто «неволею татарською», а хто — не без власного інтересу. Практичний політик Данило Романович пошанував поганські звичаї монголів: «поклонився він за обичаєм їх, пив з Батиєм чорний кумис». На думку видатного медієвіста Л. Махновця, «вважалося, що хто вип’є кумису — перестає бути християнином». Не дивно, що Батий схвалив таку поведінку галицького князя: «Ти вже наш, татарин» — і зберіг за Данилом галицькі княжіння. Не ухилився від монгольських звичаїв і Ярослав Суздальський.

Натомість Михайло Чернігівський не піддався ні ворожим погрозам, ні вмовлянням та обіцянкам своїх: «Не хочу бути християнином по імені, а робити як поганин!». За свідченням літопису, Михайло погодився вклонитися хану як своєму сюзеренові, але відмовився кланятися поганським тотемам. «Батий тоді, як той розлючений звір, роз’ярився, повелів заколоти князя Михайла, і заколений він був беззаконним Доманом, путивльцем нечестивим, і з ним заколений був боярин його Федір. Так мученицьки постраждали вони і дістали обидва вінець од Христа Бога». Так кров’ю своєю ствердивши, що Божий сенс життя важливіший за саме життя, загинув святий Михайло Чернігівський, знавець і шанувальник книги і книжності.

Житіє його дочки Феодулії (у чернецтві — Євфросинія Суздальська) вказує, що саме батько учив дочку, яка «пізнала всі книги Вергілійські і Витійскі, свідуща була в книгах і Аскілопових, і Галенових, і Арістотелевих, і Омирових (Гомерових. — Авт.), і Платонових...». Ще одним учителем при чернігівському княжому дворі був боярин Федір, якого сама Феодулія у пізнішому листі до батька називала «філософом із філософів». На думку дослідників, друга дочка чернігівського князя — Марія Михайлівна отримала в сім’ї таку ж освіту, як і Феодулія. У січні 1227 р. Марію видали заміж за Василька Костянтиновича Ростовського. Літопис говорить про нього: «Красень обличчям, з очами світлими і прямими, він був хоробрий, добрий серцем і ласкавий з боярами. Хто служив йому, їв його хліб і пив воду з його чаші — той не міг забути його, не міг бути слугою другого князя!». У битві на Ситі 1238 року князь Василько Ростовський своєю відвагою викликав захват навіть у монголів. Батий наказав неодмінно взяти його живим. Татари запропонували йому службу в себе. Василько відмовився і був убитий. 1246 року Марія пережила ще одне випробування — загибель батька. Михайла Чернігівського і боярина його Федора супроводжував і син Марії Борис Ростовський, який і оповів подробиці загибелі діда.

На думку Н. Пушкарьової, «незабаром за участю Марії Михайлівни було складено «Житіє» Михайла Чернігівського. Історія життя та смерті в Орді могутнього і гордого руського князя вразила Русь. Це житіє було, мабуть, не єдиним літературним твором княгині Марії. Коли після розгрому Батиєм Володимира 1238 р. центр східноруського літописання перемістився у вцілілий Ростов, воно велося під безпосереднім наглядом ростовської княгині. На думку про прямий стосунок Марії Михайлівни до літописних ростовських зводів наводять наполегливі згадування її імені в тексті літопису та докладний опис походу на Калку, у якому брав участь її чоловік. Привертає увагу емоційно виражена радість з приводу того, що князь Василько не дійшов до річки і залишився неушкоджений. Прояв такого почуття для літописця здається недоречним, але усе стає цілком зрозуміло, якщо це пише дружина князя. На сторінках ростовських літописів велике місце відведено відтворенню портрета Василька Костянтиновича, по суті — панегірику йому: умілому, «хороброму паче міри», розумному, чесному («правда ж і істина з ним ходили»). З гіркотою описано смерть князя Василька у битві на Ситі, взяття ординською раттю рідного для Марії Чернігова, а під 1246 роком — мученицька смерть батька княгині. Саме під впливом Марії ім’я її батька стало в літописі символом мужності». До цієї прикметної риси ми ще повернемося. «Літописанням Мар’ї Ростовської» називав цей фрагмент літопису і академік Д. Ліхачов.

Інтерес до книги та книжності передався й іншим нащадкам святого князя. Його онучка Кунгута Ростиславівна (бл. 1245 — 9.9.1285, дружина чеського короля Пшемислава Другого) шанується в Чехії як одна із перших чеських поетес. Цілком обѓрунтовано можна припускати, що книжність, принаймні церковна, була в пошані й у брянському відгалуженні цього роду. Адже і син Михайла — Роман Брянський — мусив отримати освіту принаймні не гіршу від тієї, яку мали згадані вище сестри Феодулія та Марія. Не буде великою натяжкою припустити, що значною мірою саме «читанням книжним» було сформоване рішення Романового сина Олега відмовитися від мирської влади, передати княжий стіл молодшому брату і прийняти чернечий постриг, за що він згодом теж був канонізований.

Але найближче пов’язаною із давньоукраїнською книжністю виявилась дочка Романа Михайловича — Ольга.

У другій половині липня 1263 року її віддали заміж за волинського княжича Володимира Васильковича. Цей шлюб став подією в історії вітчизняної культури. Внучка святого-книжника, племінниця авторки житія та літопису, кузина чеської поетеси — і «книжник великий і філософ, якого ото не було в усій землі і після нього не буде» знайшли одне одного. Подружжя Володимира Васильковича та Ольги Романівни стало не тільки злиттям двох особистостей, але й злиттям двох книжних культур Русі — західної (волинської) та східної (чернігівської).

Культуротворча діяльність Володимира Васильковича після довгих років забуття нині стала об’єктом зацікавлення істориків. Варто назвати роботи М. Котляра, С. Панишка, а передусім — П. Кралюка. А життєвий подвиг його дружини досі залишається в тіні. Це украй несправедливо, оскільки непересічна жінка вірно виконала шлюбну присягу, розділивши з судженим щастя й біди, здоров’я та недугу. Красномовне, хоч і недооцінене свідчення містять приписки до «Кормчої книги» 1286 року, відомі за копіями пізніших століть. В Арадському списку «Кормчої» приписка звучить так: «В літо 1286 списаний був цей монаканон (правильно — «номоканон». — С.С.) боголюбивим князем володимирським, сином Васильковим, онуком Романовим і боголюбивою княгинею його Ольгою Романівною. Амінь, кажучи, кінець. Богу нашому слава на віки вічні. Амінь. Пишемо ми ці книги, а господин наш поїхав до Ногая, а госпожа наша зостала у Володимирі». У Харківському списку майже аналогічний текст супроводжується продовженням: «бо через недугу змучилась вельми. Через те не можна було їй супроводжувати його». Тобто ситуація, коли Ольга не супроводжує свого чоловіка, настільки виняткова для волинських книжників, що вони шукають їй спеціального пояснення! Своєрідною подякою чернігівським книжникам за виховання дружини виглядає передсмертний дарунок князя — саме до Чернігова він передав одне з найкоштовніших Євангелій, випущених у його скрипторії.

Не менш прикметно, що перша поява Ольги Романівни в літописі — це саме ретельний опис шлюбної церемонії... в Брянську! Та й потім Роман Михайлович згадується в літописі значно частіше, ніж того вимагав його реальний вплив на волинські справи. Натомість, починаючи з 1261 року, з опису начисто зникає шанобливе ставлення до Данила і його нащадків. Волинські книжники починали писати повість про Данила під наглядом, а може, й з ініціативи його брата, а Василько «пішов у тінь», будучи сам відважним воїном і мудрим дипломатом. Полишив Данилові представницькі функції, оскільки саме Данило був старшим сином Романа, свого роду прапором централізаторських сил, знаменом об’єднання. Такий же ідеальний образ лицаря без недоліків продовжували б виводити і наближені до Володимира Васильковича книжники. Автор же із легкістю і безпосередністю свіжої людини руйнує усталені авторитети, покінчивши з надмірним вихваленням Данила і приниженням Василька. У багатьох місцях тексту додаток «і брат його Василько» з’являється після будь-якого згадування князя Данила з настільки впертою регулярністю, що складає враження зумисної пізнішої дописки. Кілька разів ненав’язливо, але іронічно автор акцентує увагу на дефіциті в Данила Романовича як дипломатичних здібностей, так і... особистої мужності. Чого вартий хоча б опис його поведінки під час вторгнення на Волинь темника Бурундая! Складається враження, що на пергаментних сторінках відбувся посмертний реванш книжників чернігівської школи за прижиттєві поразки свого покійного князя. Більше того, неприязнь до Данила переноситься і на його нащадків — Льва і Юрія. Але відступає перед захопленням життям і мудрістю їхнього кузена, володаря Волині Володимира Васильковича.

Основним історичним джерелом про його князювання є частина «Галицько-Волинського літопису», яка розповідає про події 1270—1288 років, «Повість про Володимира Васильковича». Ця назва не є оригінальною, але досить часто вживається в науковому обігу (інший її варіант — «Літопис Володимира Васильковича»). У науковій літературі точаться тривалі суперечки з приводу того, хто саме міг би бути автором «Повісті». М. Грушевський припускав, що цю частину літопису створив княжий писець Ходорець (Федорець). А. Генсьорський заперечував авторство Федорця і висловлював упевненість у тому, що автор «був саме духовною особою, а ще скоріше — монахом», мотивуючи це тим, що в аналізованому тексті частіше від попередніх фрагментів літопису цитується Святе письмо, недужий князь порівнюється із біблійним Іовом, а при перерахунку заслуг князя основний акцент робиться на його милість до чернечої братії. В. Пашуто вважав автором цього фрагмента літопису володимирського єпископа Євсигнія. В. Єрьомін, заперечуючи усі вищеперераховані гіпотези, припустив, що автором усього Волинського літопису був «чоловік начитаний, освоєний у практиці і традиціях літописної справи — вочевидь місцевий монах чи священик». Утім, переконаність більшості вищеназваних дослідників у тому, що «Повість про Володимира Васильковича» неодмінно мусила б належати перу особи, наділеної духовним саном, може бути поставлена під сумнів. Світогляд секуляризованої епохи неодноразово шкодив правильному сприйняттю доби Середньовіччя. Адже в той час християнство було не стільки релігією, нехай і панівною, скільки способом життя. Миряни були такою ж частиною церкви, як і священики, тож їхня начитаність у книгах Святого письма могла бути ніскільки не меншою. Хрестоматійний приклад — «Повчання дітям» князя Володимира Мономаха, щедро насичене цитатами із церковної літератури.

Відтак, значно більшою мірою особливими прикметами автора «Повісті про Володимира Васильковича» можемо вважати його високу обізнаність з теорією і практикою тогочасної книжності та дивовижну близькість автора до самого князя, ставлення до нього, яке можна назвати просто теплим: «Сей же благовірний князь Володимир на зріст був високий, у плечах великий, з лиця гарний, волосся мав жовте, кучеряве. Бороду стриг. І руки мав гарні і ноги. Голос же в нього був низький і нижня губа дебела. Говорив він ясно з книг, тому що був філософ великий. І ловець він був умілий і хоробрий. Був він кроткий, смиренний, незлобивий, справедливий, не загребущий, не лживий, злодійство ненавидів. А пиття не мав хмільного зроду. Приязнь же мав до всіх, а особливо ж до братів своїх, у хресному цілуванні стояв він по всій правді істинній, нелицемірній і страху Божого сповнений». Надмірність власних почуттів, яка проривається через ковані ѓрати канону середньовічної епітафії (чого варте тільки «руки мав гарні і ноги»), не має аналогів у вітчизняному літописанні. Найближча пряма аналогія — панегірик князю Василькові Ростовському. Створений, як ми пам’ятаємо, рідною тіткою Ольги Романівни.

На сторінках «Повісті про Володимира Васильковича» кілька разів бачимо літописця в таких місцях і ситуаціях, куди сторонній людині доступу не було. Так, описуючи заснування Каменця, автор розповідає, як князь знаходить підтвердження свого задуму, читаючи у своєму покої уривок з пророка Осії у Книзі пророків. У грудні 1287 року, вимучений хворобою, князь залишає столицю під опікою боярства і єпископа Марка, а сам виїздить до Любомля в супроводі жони і найближчих слуг. Літопис супроводжує князя у цій поїздці. Більше того, літописець занотовує навіть розмову Володимира і його дружини Ольги Романівни про княжий заповіт, вочевидь не призначену для чужих вух. У жовтні 1288 року князь Володимир просить Ольгу Романівну провести переговори віч-на-віч із польським послом Яртаком, і в літописному тексті цитується дана розмова! Надзвичайно детально описані останні дні і смерть князя в Любомлі 10 грудня 1288 року. Нагадаю, уся еліта князівства залишилася у Володимирі-Волинському, з князем були тільки двірські слуги — і княгиня Ольга Романівна. Детально описані і внутрішні переживання княгині, котра «не могла заспокоїтися», поки ієрархи не дали наказу відкрити княжу труну, внаслідок чого з’ясувалося, що тіло Володимира Васильковича збереглося нетлінним. Отож, чи не занадто частими є збіги? Чи не варто припустити, що саме княгиня Ольга була автором «Повісті про Володимира Васильковича»?

За заповітом чоловіка Ольга отримала у володіння низку сіл і місто Кобрин. Із значною ймовірністю можна припустити, що саме до Кобрина княгиня перебралася 1290 року. Можливо, цьому передував якийсь конфлікт з Володимировим спадкоємцем. І саме Ольга зберегла контроль над літописом, інакше нічим не можна пояснити переривання життєпису Мстислава просто на середині. Складається враження, що останні рядки літопису писались взагалі не у Володимирі-Волинському. Записи про смерті пінського і степанського князів звучать як донесені здалека звістки, а потрапити до кодекса княгині Ольги вони змогли саме тому, що Степанське і Пінське князівства розташовані недалеко від Кобрина.

Таємницю останнього упокоєння Ольги Романівни може розкрити легенда, записана білоруськими краєзнавцями. В околицях Кобрина є пагорб з назвою «Вольгина могила». Як припускає Ю. Барисюк, саме там і похована Ольга Романівна. Онука та сестра святих. Племінниця і кузина середньовічних письменниць. Дружина «книжника і філософа», яка зігріла любов’ю його життя і оспівала по смерті.