Перетворювачки життя

«Гендерний» напрям у модерній та постмодерній науці є доволі популярним та затребуваним. Проте — ось парадокс: такі воістину важливі проблеми, як «жінка на престолі», «владні жінки», «політика по-жіночому» є досі не надто вивченими, особливо з використанням належного історичного інструментарію (а без цього тут не обійтися).

Питання, що тут постають, такі: чим саме жінки-політики є особливими, в чому їх стиль і, головне, їхні конкретні вчинки при владі відрізняються від дій правителів-чоловіків (може, йдеться про блискавичний, інтуїтивний розум, уміння терпіти, робити ставку не на силу зброї, а на силу часу, дар зачаровувати чоловіків?).

Як великі жінки української та світової історії спромоглися перетворити життя в своїх країнах; як вони долали опір не лише політичних конкурентів та ворогів, але й, головне, спротив цілого суспільства, яке зазвичай висувало до жінок наджорсткі вимоги — за найвищим рахунком — і геть не було готове сприймати представниць нібито «слабкої» статі на престолі? Ми не будемо торкатися життя й спадщини таких знаменитих жінок, як Клеопатра, Роксолана, королева Ядвіга, цариця Катерина ІІ, китайська імператриця Ци Сі, Марія-Терезія Австрійська... У нас мова піде про три величні жіночі постаті: українську княгиню Ольгу (Х століття), королеву Іспанії Ізабеллу (ХV—ХVІ століття), англійську королеву Єлизавету І (кінець ХVІ століття). Всі вони заслуговують на окрему розмову.

1. КНЯГИНЯ ОЛЬГА — ВЕЛИКА ПРАВИТЕЛЬКА РУСІ

Життя її, образ та діяння оповиті серпанком загадковості. Дата народження, походження Ольги, її шлях до влади, тобто до одруження з князем Ігорем, — все це нібито сховано за «туманом століть»; лише короткі, часом суперечливі записи з «Повісті врем’яних літ», давніх новгородських літописів, інших руських та візантійських джерел проливають на ці таємниці невелике, бодай часткове світло...

Але навіть в межах шкільного курсу з історії багато хто все ж таки може згадати про жорстоку помсту Ольги деревлянам за вбивство її чоловіка, Ігоря (як «принесли князів та послів древлянських на двір до Ольги і, нісши їх, так і вкинули з човном у яму. І, проникнувши до ями, Ольга мовила їм: «Чи добра вам честь?» Вони ж сказали: «Гірша нам смерть, ніж Ігореві». І повеліла вона засипати їх живими, і засипали їх» (запис від 945 року). І як, запросивши ще одну делегацію «кращих мужів» від деревлян до себе, обіцяючи: «Хай у великій честі піду я за вашого князя Мала», Ольга «звеліла приготувати мийню, кажучи їм так: «Помившись, прийдіте до мене». Слуги тоді розпалили мийню, і увійшли деревляни туди, і стали митися. І заперли мийню за ними, і повеліла Ольга запалити її од дверей, і тут згоріли вони всі». І, нарешті, як княгиня-удова, вчинивши у землі деревлян «тризну мужеві моєму», і після цього сіли деревляни пити разом з Ольгою, «і звеліла Ольга отрокам своїм прислужувати перед ними. І сказали деревляни Ользі: «Де є друзі наші, що їх ми посилали по тебе?». А вона відповіла: «Ідуть вслід за мною з дружиною мужа мойого». І як упились деревляни, (Ольга) відійшла звідти і потім наказала отрокам секти їх. І посікли їх усіх заразом п’ять тисяч». А ще є запис від року 946-го, коли Ольга після тривалої і безуспішної облоги деревлянської столиці Іскоростеня уклала з ними начебто «мирну угоду»: «Нині у вас нема ні меду, ні хутра. Лише малого я у вас прошу: дайте мені од двора по три голуби і по три горобці. Бо не хочу я тяжкі данини накласти на вас, як ото муж мій, а сього прошу у вас малого. Знемоглись бо ви єсте в облозі, тож дайте мені се мале». Потім, коли деревляни дали їй те, що вона просила, Ольга тоді сказала їм: «Се вже покорились ви єсте мені й моїй дитині. Ідіть-но в город, а я завтра відступлю од города і піду в город свій». А за кілька годин, прив’язавши трут до голубів і горобців, підпалила їх, птахи, звісно, «полетіли в гнізда свої», додому, почалася пожежа в Іскоростені, яку не можна було загасити, і Ольга «взяла город, і спалила його, і старійшин же города спалила, а інших людей — тих побила, а других оддала в рабство мужам своїм...».

Постає образ підступної, абсолютно нещадної жінки, чия жорстокість, мабуть, справляла сильне враження і на загартованих у боях чоловіків. Але не забуваймо — заради справедливості — і про Ольгу-державницю, Ольгу-перетворювачку життя. Саме реформи цієї княгині (упорядкування збору данини в межах цілої Давньої Русі, організація по всій країні князівських «погостів» — осередків державного контролю і судочинства) консолідували державну владу в Україні-Русі, без чого були б просто неможливими славні звершення Святослава, її сина, Володимира Святого, Ярослава Мудрого. Чи варто говорити про важливість цього?

І, безумовно, на докладну розмову заслуговує Ольга як дипломат, її візит (або, можливо, два візити) до Константинополя (946 року? Або 957 року? Є різні  версії) з метою налагодження відносин із Візантією — найпотужнішою імперією тогочасного світу. В перебігу цього візиту й перемовин з імператором Константином VІІ Багрянородним Ольга прийняла християнську віру (є, втім, гіпотеза, що це сталося ще раніше) і витримала вкрай непрості дипломатичні «баталії» з цим монархом, для чого їй довелося виявити рідкісне терпіння, витримку, навіть акторські здібності. Йшлося тоді не так про віру, як про державні інтереси Русі, яку зарозумілі візантійці йменували не інакше, як «країною варварів».

ТАКОЮ БУЛА КНЯГИНЯ ОЛЬГА: МУДРОЮ, БЕЗЖАЛЬНОЮ, НАПОЛЕГЛИВОЮ, ДАЛЕКОГЛЯДНОЮ ПРАВИТЕЛЬКОЮ

Але імператор Константин мусив (бо консолідація влади таки посилила Ольжину державу!) віддати належну шану київській правительці (її називали у візантійських літописах «архонтисою» або «ігемоном русів» — титули монархічні). Прийом Ольги був влаштований у «індивідуальному порядку», персонально — тим часом, як імператор часто приймав представників навіть поважних західноєвропейських держав колективно, цілими делегаціями. Так, відомий український історик Микола Котляр наводить дуже цікавий фрагмент зі звіту Ліутпранда — посла італійського короля при дворі Багрянородного, який був прийнятий імператором разом з послами від іспанського халіфа та від германського імператора (церемонія була колективною, «зведеною» — це варто зазначити). Ясна річ, візантійський володар у манері Константинополя прагнув вразити гостей «дивами» і «розкішшю» свого палацу — тут і «позолочене дерево, на вітках якого сиділи різного роду птахи, виготовлені з бронзи й також визолочені — вони співали кожен свою мелодію», і сидіння імператора, яке «було влаштоване так майстерно, що спочатку воно здавалося низьким, майже на рівні землі, далі дещо вищим, і нарешті піднеслось у повітря» (це все міститься також у праці Багрянородного «Про церемонії візантійського двору»).

Проте Ольга була не такою людиною, що її могла дезорієнтувати вся ця розкіш. Схоже, переговори швидко набули ділового характеру. Княгиню (після подібної «психологічної атаки») приймали в парадній Золотій залі у присутності всього візантійського двору. Якщо послові італійського короля довелося впасти ниць перед Константином, то Ольга обмежилася поклоном(!). Імператор разом із родиною прийняв княгиню у приватному порядку, це було великою честю, що її не удостоювалися навіть посли великих держав. Ольгу також запросили на обід, під час якого вона сиділа за одним столом із членами імператорської родини, а за десертом — поряд із самим Константином. Подібні привілеї, як свідчать візантійські джерела, надавались у палаці лише найпочеснішим гостям — князям і королям християнських країн. Під час згаданого десерту на честь Ольги їй піднесли золоте блюдо, оздоблене дорогоцінним камінням і перлами. Є версія, що після цього «архонтиса» зробила дарунок головному храму Візантії — собору Святої Софії, на вівтарі якого це блюдо бачили паломники з Русі 1200 року.

Літописний руський запис про той візит Ольги (схоже, фольклорного походження) не згаяв можливості показати гострий розум Ольги у порівнянні навіть з імператором. «По хрещенні цар закликав Ольгу і сказав їй: «Хочу взяти тебе за дружину». Вона ж відказала: «Як же хочеш мене узяти, коли ти сам хрестив мене і назвав «дщерею» своєю? Бо у християн немає такого закону, щоб одружитись на дочці, і ти сам знаєш про це!» І сказав імператор із сумом: «Переклюкала мене єси, Ольга!» Зауважимо, що знаменитий історик Микола Карамзін писав: «Ольга была одарена умом необыкновенным» — і був правий.

Про Ольгу можна розповідати дуже багато. І про пропозицію від германського імператора Оттона «долучити» Русь до західної, римської церкви (близько 960 року; то був момент доленосного історичного вибору, проте місія Адальберта, посланця Оттона, зазнала невдачі. Чому — про це історики і досі дискутують). І про її передсмертні слова докору сину, князеві Святославу (вона віддала йому престол близько 964 року): ти, мовляв, робиш походи на край світу, а свою, рідну, землю, свій Київ занедбав...

Ті ж германці йменували її не інакше, як королевою русів Єленою (ім’я, котре Ольга отримала при хрещенні). Деякі історики вважають, що саме портрет Ольги поданий у фрагменті (хай невеликому) світського живопису(!) Софії Київської, вже ХІ століття — явище виняткове на той час.

Пам’ять про цю незрівнянну жінку зберігається, поки є живою, трепетною пам’ять про саму Руську державу, зміцненню якої (і внутрішньому, і дипломатичному) Ольга, вдаючись у тому числі й до крайньої жорстокості, доклала стільки зусиль.

Початок. Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»