Гарячі теми:

Після знищення Січі

Українська козацька «держава» на турецьких землях та її роль у російсько-турецьких війнах

26 грудня, 14:12

1764 р. російська влада фактично ліквідувала Гетьманщину, а в 1775 р. пішла на знищення Запорозької Січі. 3 серпня 1775 р. імператриця Катерина ІІ видала маніфест, у якому говорилося таке: «...Запорозька Січ остаточно зруйнована, з викоріненням на майбутнє й самої назви запорозьких козаків, за образу нашої імператорської величності, за зухвалі вчинки цих козаків і за неслухняність до наших височайших повелінь». Навіть говорилося, що віднині вже немає імені «козак». Отже, згідно з цим документом, не повинно було існувати ні козацтва, ні його імені.

Здавалось, українській козацькій державності, що існувала із XVII ст., був покладений край. Однак враз знищити соціальну, військову та політичну формацію, яка проіснувала не одне десятиліття, було неможливо. На це потрібно було затратити чимало зусиль і часу. Реально процес ліквідації українського козацтва затягнувся на століття. Зрештою, він не був доведений до кінця — принаймні за часів царської Росії. Однак вдалося суттєво маргіналізувати українське козацтво. Воно зберігало певні інституції, які не відігравали якоїсь помітної ролі й залишалися контрольовані імперською владою.

Проте наприкінці XVIIІ ст. українським козакам вдалося створити свої автономні державні структури на теренах Османської імперії. Вони проіснували майже половину століття і відіграли не останню роль у боротьбі, що велася між Росією й Туреччиною за Північне Причорномор’я. Тобто не варто беззастережно твердити, що українці наприкінці XVIIІ — на початку ХІХ ст. взагалі не мали своїх державних утворень. Вони були. Інша річ, що не без допомоги російської історіографії та пропаганди це явище було маргіналізоване й «забуте».

Відразу ж після ліквідації Запорозької Січі спостерігалася еміграція українських козаків на землі Подністров’я та нижнього Дунаю, які належали до Очаківсько-Сілістрійського еялету Османської імперії. Протягом 1777—1778 рр. кількість запорожців, які оселилися тут, сягнула 7—8 тисяч. 1778 р. турецька влада, попри протести Росії, взяла їх під свою юрисдикцію. А козаки присягнули на вірність султану. Їм було дозволено вільно рибалити, полювати і навіть оселятися зимівниками й слободами по всіх річках та лиманах від Очакова до Дунаю. Кошовому отаманові надавалися широкі права, а колишнім запорожцям, або, як їх тепер назвали турки, Війську Буткальських козаків, дали військові клейноди — булаву, бунчук, печатку та корогву, на якій з одного боку на білому полі був золотий хрест, а з другого — на чорному полі срібний місяць. Де-факто українські козаки отримали автономні права.

Поява вільної козацької території на турецьких землях, безперечно, створювала проблеми для російської імперської влади, котра задумалася над тим, як нейтралізувати «турецьких» козаків, а то й переманити їх до себе, зробивши з них своїх підданих. Відповідно, Росія тиснула на Туреччину. Згідно з Айнали-Кавакською конвенцією, підписаною 10 березня 1779 р. між двома державами, Османська імперія зобов’язувалася не чинити перешкод запорожцям, які виявляли бажання переселитися на терени Російської імперії. Водночас турецька влада зобов’язувалася переселити подалі від російських кордонів тих козаків, які відмовлялися перебиратися до Росії. Згідно з фірманом турецького султана, козацька старшина мала оселитися в Адріанополі, а рядове козацтво — невеликими групами в Румелії. Переселення почалося в серпні 1779 р. Оскільки в цьому переселенні не були зацікавлені ні козаки, ні османи, воно так і не було реалізовано в повному обсязі.

Частина «турецьких» козаків, відчуваючи себе некомфортно в умовах Османської імперії, звернулася до австрійського імператора з проханням дозволити жити в його володіннях. Такий дозвіл козаки отримали. 1785 р. частина колишніх запорожців перейшла на землі у провінцію Банат, де виникла Банатська Січ. Щоправда, остання довго не проіснувала.

ГРАВЮРА СЕРГІЯ ЯКУТОВИЧА

Оскільки у 80-х рр. XVIII ст. наростало напруження між Росією та Османською імперією, влада останньої свідомо пішла на те, щоб українські козаки створили підконтрольну їй військово-адміністративну організацію. Так виникла Січ у селищі Катирлезі в гирлі Дунаю (зараз село Сфинту Георге у повіті Тульча в Румунії).

Задунайські козаки під час російсько-турецької війни 1787—1791 рр. брали участь у військових діях на боці Османської імперії. Наприкінці 1787 р. вони воювали проти російських військ біля фортеці Кінбурн. Тоді ж значні сили українських козаків зосереджувалися під Очаковом і на острові Березань (майже 1200 піхотинців і 300 кіннотників). Були вони у складі турецьких військових залог Акермана, Бендер, Ізмаїла й Кілії. Турецьке командування також використовувало задунайських козаків як шпигунів, засилаючи у місця дислокації російських частин.

Ця війна закінчилася для Османської імперії поразкою. Між сторонами, що воювали, був укладений Ясський договір, згідно з яким до Росії відійшла територія Очаківсько-Сілістрійського еялету між Південним Бугом і Дністром, тобто ті землі, де селилися українські козаки-емігранти. Османська імперія також визнала приєднання Криму до Росії й встановлення кордону між імперіями по річці Кубань.

Після закінчення війни турецька влада зобов’язала задунайських козаків нести прикордонну службу. Чимало «турецьких» козаків концентрувалося на теренах Молдавії та Буджаку. У цей час їм доводилося воювати з деякими можновладцями, зокрема проти Османа Пазванд-оглу, які виступили проти реформ турецького султана Селіма ІІІ. У той час представники османської влади, наприклад андріанопольський паша Хасан, обіцяли задунайцям, що коли османам вдасться повернути Крим, його віддадуть українським козакам. Цікавий був проєкт — чи не так? Українцям обіцяли автономію на теренах Криму!

1806 р. розпочалася нова російсько-турецька війна, яка тривала до 1812 р. На початку її в лавах задунайських козаків відбувся розкол: одна частина дотримувалася турецької орієнтації, інша — російської. Російська ж влада зверталася до задунайців, агітуючи перейти на її сторону. З цією метою Олександр І (1777—1825) 20 лютого 1807 р. навіть створив Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо. Така робота дала результат. Справді, частина задунайських козаків поповнила ряди російської армії. Натомість турецька влада почала розглядати козаків як ненадійний елемент. У такій ситуації російські козаки-некрасівці за підтримки турків зруйнували Січ у Катирлезі. А задунайці змушені були перебратися до Браїлова. Вони служили в залогах не лише Браїлова, а й Кілії, Вилкового, Галаца, Бальчика, Мачина, Ізмаїла й Рущука.

Після закінчення війни, 1812 р., задунайські козаки здійснили рейд на некрасівські поселення, відбили Катирлез. Але вирішили не закладати там Січ. Заклали її в селищі Великий Дунавець — головному центрі некрасівців. Із 1814-го до 1828 рр. у цьому населеному пункті існував центр т. зв. Дунавецької Січі. Її об’єднавчим осередком стали старі запорозькі січовики, які намагалися зберегти свої традиції. До складу січовиків приймали людей, незважаючи на їхні колишні провини, соціальний стан та релігію. Правда, не дозволялося брати мусульман. Тому склад задунайських січовиків був доволі строкатий. Поблизу Дунавецької Січі розташовувалися селища, в яких оселялися одружені козаки та інші сімейні люди. Вони становили т. зв. Козацьку райю.

Дунавецька Січ мала відносно широку автономію. Земля, що відводилася Січі, звільнялася від оподаткування. Також козаки не платили податків, займаючись торгівлею та різними промислами. Єдина повинність, накладена на них, була повинність військова.

Щоправда, османи примушували козаків брати участь у каральних експедиціях турецьких військ проти болгар, сербів (1815—1816 рр.), греків (1821 р.), румунів (1821—1822 рр.), які піднімалися на боротьбу за свою незалежність. Це викликало незадоволення в козацькому середовищі, привело до еміграції козаків на терени Росії. Тим паче, що тут російська влада створила певну альтернативу для задунайських козаків — Чорноморське козацтво на Кубані.

На початку російсько-турецької війни 1828—1829 рр. турецька влада наказала задунайським козакам виступити проти Росії. Проте частина з них на чолі з кошовим отаманом Йосипом Гладким (бл. 1789—1866), захопивши військову канцелярію та скарбницю, у травні 1828 р. перейшла під Ізмаїлом на бік росіян. Можна сказати, що саме перехід задунайських козаків на сторону росіян забезпечив перемогу останніх у російсько-турецькій війні 1828—1829 рр. Завдяки цій перемозі Російська імперія не лише остаточно утвердилася на теренах Північного Причорномор’я, а й розпочала експансію на Балкани. Так, під її протекторатом опинилися дунайські князівства Валахія й Молдавія, які перед тим входили до сфери впливу османів. Як бачимо, козацький чинник у російсько-турецькому протистоянні виявився достатньо вагомим.

Перехід задунайців на сторону росіян викликав відповідну реакцію з боку турецької влади, котра почала трактувати козаків як зрадників. Близько 2 тисяч козаків було заарештовано, ув’язнено і вбито. Укріплення Дунавецької Січі зруйнували і спалили. На цьому можна було б поставити крапку в історії задунайского козацтва.

Щоправда, частина козаків і далі залишалася жити в турецьких володіннях, переважно в пониззі Дунаю. Під час Кримської війни 1853—1856 рр. про них згадала турецька влада. Із задунайців намагалися сформувати військові козачі загони.

Хоча задунайське козацтво не стало впливовою ні соціальною, ні військовою формацією в Османській імперії, недооцінювати його значення не варто. Воно продовжило традиції запорозького козацтва, яке хотіла ліквідувати російська влада. Остання, щоб не допустити масової української еміграції на територію Туреччини й формування там потужної антиросійської військової сили, здійснила низку кроків до заснування козацьких інституцій у Російській імперії. Певно, якби не існувало Задунайського козацтва, російська влада не пішла б на створення ні Чорноморського (кубанського) козацтва, ні різноманітних козацьких військових формувань. Образно кажучи, задунайці допомогли продовжити життя українському козацтву в Російській імперії.

Зрештою, Задунайське козацтво інспірувало появу цікавих мистецьких творів. Так, доволі популярною наприкінці XVIII — на початку XIX ст. стає українська пісня «Їхав козак за Дунай». Її приписують Семену Климовському. Принаймні така версія була озвучена російським істориком та письменником Миколою Карамзіним (1766—1826). Щоправда, про Климовського ми не маємо достатньої інформації. Як і не маємо надійних підтверджень його авторства цієї пісні. Вперше вона була опублікована в Петербурзі в 1790 р. (якраз у період російсько-турецької війни!). Існує декілька варіантів цього твору. Його розширений варіант містить відверто проросійські імперські мотиви. Там є такі слова:

— Царська служба —

довг воїнський,

Їхати пора до війська,

Щоб границю захищати

Від лютих ворогів.

— І без тебе, мій любезний,

Враг ізгине лютий, дерзкий.

Ти на війну не ходи,

Мене не остав!

— Що ж тогди козаки скажуть,

Коли ж побіди докажуть,

Що довг царський я забув