Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Про два окремі світи-2

Чому в Україні не можуть порозумітися «верхи» і «низи»?
12 липня, 2018 - 17:20
НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХVII СТ. ПОЧАЛА ФОРМУВАТИСЯ АЛЬТЕРНАТИВНА ДО ШЛЯХЕТСЬКОЇ КОЗАЦЬКА СОЦІАЛЬНА ЕЛІТА (ІЛЮСТРАЦІЯ ДОБИ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО) / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Продовження. Початок № 117-118.

Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія і Я»

Зокрема, автор заповіту говорить про те, як навчати своїх синів. Спочатку їх має вчити православний дяк «руському письму» й «віри своєї». Потім їм треба підшукати «бакаляра», тобто випускника якогось європейського університету, котрий би навчав латинської мови. А після цього Василь Загоровський пропонував віддати синів «до науки єзуїтам у Вільні», тобто у Віленський єзуїтський колегіум, який з часом став академією.

Справді, єзуїти добре навчали своїх вихованців латинської мови. А її знання відкривало непогані кар’єрні можливості для шляхтичів. Адже, щоб посідати державні посади в Речі Посполитій, треба було знати латину. Це була мова культури, римо-католицької церкви, міжнародного спілкування. Нею в багатьох європейських державах велася документація.

Звісно, Василь Загоровський не допускав покатоличення своїх дітей. Він говорить, щоб вони «закону грецького (тобто православ’я. — П. К.) ніколи аж до смерті своєї не покидали». Але бажання та реалії — не одне й те саме.

Діти православних шляхтичів, навчаючись у католицьких школах, так чи інакше долучалися до «латинського світу». Особливо успішно покатоличували їх єзуїти, що мали численні добре організовані школи. Не дивно, що з якихось два десятки років серед Загоровських було чимало католиків. Українські православні шляхтичі, князі, перебуваючи під впливом більш дієвої, конкурентної західної («латинської») культури, відходили від свої віри, а в плані етнічному долучалися до поляків. У такій ситуації вони, будучи gente rutenus, стали natione polonus, тобто, усвідомлюючи своє українське коріння, пішли на службу до Польської держави й до «польського народу». У політичному плані ці люди стали усвідомлювати себе поляками і, зрештою, ополячилися.

За десять років після написання заповіту Василя Загоровського, у 1587 р., з’явилася невелика за об’ємом полемічна книга Герасима Смотрицького «Ключ царства небесного», де є твір «Календар римський новий». Автор, зокрема, звертає увагу, що в Русі-Україні панами є католики, які відзначають релігійні свята за «новим римським календарем». Натомість підданими є православні, які живуть за своїм «старим» календарем. І ось на календарному ґрунті виникають конфлікти. Пани хочуть, щоб свята відзначалися «по-новому», і змушують до цього селян.

У наведеному твердженні Герасима Смотрицького є перебільшення. У той час далеко не всі шляхтичі на українських землях стали католиками. Тут ще залишалося чимало православних магнатів і шляхтичів. Та все ж спостерігалися тенденції їхнього покатоличення й полонізації.

На початку XVII ст. ці тенденції стали достатньо вираженими. У 1610 р. син Герасима Смотрицького, Мелетій, писав у своєму відомому полемічному творі «Тренос», що від православної церкви й від Русі відійшли русько-українські князівські та шляхетські роди, зокрема надзвичайно могутній рід Острозьких: «Де тепер той безцінний камінець — карбункул, як світильник світляний, що його я між перлами, як сонце між зорями, в короні голови моєї носила — дім княжат Острозьких, що блиском світлості старої віри своєї над усі інші світив?» Згадавши рід князів Острозьких, Мелетій Смотрицький звертає увагу на покатоличення інших русько-українських князівських родин: «Де інші дорогі й рівно безцінні тої ж корони каміння — славні доми руських князів — неоціненні сапфіри, безцінні діаманти: княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чарторийські, Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини й інші без числа, котрі вичисляти по одному було б довго!» А після цього він говорить про покатоличення впливових шляхетських родин: «Де попри них інші неоціненні мої клейноди — родовиті, мовлю, славні, великомисленні, сильні й давні доми по всім світі голосного доброю славою, могутністю і відвагою народу російського — Ходкевичі, Глібовичі, Кішки, Сапіги, Дорогостайські, Войни, Воловичі, Зеновичі, Паци, Халецькі, Тишкевичі, Корсаки, Хребтовичі, Тризни, Горностаї, Бокії, Мишки, Гойські, Семашки, Гулевичі, Ярмолинські, Чолганські, Калиновські, Кирдеї, Загоровські, Мелешки, Боговитини, Павловичі, Сосновські, Скумини, Потії й інші?» У ще одному своєму полемічному творі, «Апології» (1628 р.), Мелетій Смотрицький запитував: «Чи багато ще зісталося шляхетських родів на нашій стороні? Скажіть, прошу вас, побачите ясно, що за десять літ убуло їх тисячі. А після вас убуде ще більше, бо вже за вашого життя діти ваші вже не ваші!..»

Деякі дослідники вважають, що в цьому «лементі» Мелетія Смотрицького є перебільшення. Далеко не всі представники названих родів стали католиками, до того ж, окремі князівські й шляхетські роди продовжували зберігати «чистоту православ’я». Зрештою, сам Мелетій Смотрицький в «Апології» говорив про збереження елітарних структур Русі: «Маємо з своєї сторони повну ієрархію, також архімандритів, ігуменів, ієромонахів, пресвітерів. Маємо... преславних родів княжат і панів, шляхту й рицарство. Маємо великі братства по містах».

Мелетій Смотрицький був далеко не єдиний, хто порушував питання втратою Русі своєї еліти. До нього звертався Ісайя Копинський у своєму листі-посланні до князя Яреми Вишневецького (1632 р.). Останній зрікся православ’я і став католиком, що викликало несприйняття Ісайї. Автор згаданого послання спеціально акцентував увагу на тому, що в минулі часи руська (українська) еліта була православною і що православну віру не можна називати «хлопською».

Ця проблема була помітно ускладнена Берестейською церковною унією 1596 р. Остання розколола як «верхи», так і «низи». Частина православних князів і шляхтичів прийняли унію, інша частина — ні. Те саме можна сказати про духовенство, міщанство й селянство.

Дуже точно тодішню ситуацію описав Іван Франко. «...Русь, — зазначав він, — тратила віру в себе саму, тратила почуття власної гідності і тої натуральної живої солідарності, яка держить при купці всяку живучу суспільність і ненастанно обновлює, подвоює її сили; Русь привикла оглядатися все на других; жебрати, запобігати чиєїсь ласки, унижуватися і коритися без потреби, мірити життя і суспільні справи вузькою міркою особистого утилітаризму. Все, що було серед неї живіше, пройняте духом і бажанням ширшого, горожанського життя, покидало її, не почуваючись на до якої вини, бо чуло, що покидає секту, а не суспільність». Такі процеси відбувалися не лише в Речі Посполитій. Те саме спостерігалося в Карпатській Русі, де місцева руська еліта мадяризувалися. Дещо пізніше подібні процеси відбулися в Молдавському князівстві й Румунії. Український етнос ніби став «обезголовленим», без своєї провідної верстви.

Поступове розмивання руської (української) еліти, її покатоличення й полонізація мали для України сумні наслідки. Уже на середину й другу половину XVII ст. значна частина української соціальної еліти стала католицькою (передусім це стосувалося земель Речі Посполитої). У XVIIІ ст. соціальна еліта Правобережної України переважно ідентифікувала себе як поляків — навіть тоді, коли залишалася уніатською.

Наприклад, один із творців польської конституції 3 травня Гуго Коллонтай походив із руської (української) родини. Його предки навіть спонсорували деякі уніатські видання Почаївського монастиря. Однак сам Гуго, ставши людиною польської культури, виступав за те, щоб полонізувати українських селян. Те саме можемо сказати про національного героя Польщі Тадеуша Костюшка. Родина Костюшків належала до руської шляхти Берестейщини. Щоправда, батько Тадеуша вже був католиком. Зате його мати дотримувалася уніатського віровизнання. Також уніатською була родина матері видатного польського поета-романтика Юліуша Словацького. Його навіть хрестили в уніатському храмі.

Релігійні та культурні відмінності між «верхами» й «низами» в Україні (переважно Правобережній), що склалися у XVII— XVIIІ стст., вели до руйнування того суспільного консенсусу, який існував до того часу. Пани-католики, котрі вважали себе поляками, дивилися на своїх підданих як на іновірців і взагалі як на чужинців, з якими не варто церемонитися.

У першій половині XVII ст. йшло інтенсивне освоєння полонізованими шляхтичами й шляхтичами-поляками лісостепових і степових просторів сучасної України. Освоєння це відбувалося переважно за рахунок руських селян. Цікаво відзначити такий, здавалось би, парадоксальний факт. Польські селяни, переселяючись тоді на українські землі, переходили на руську (українську) мову й приймали православну віру.

Саме тоді склався в Україні стереотип, що пан — це католик і поляк, а селянин — русин (українець) і православний.

Старий, «добрий» світ Василя Загоровського був зруйнований...

Велика українська революція і поява козацької еліти.

Освоєння родючих лісостепових і степових просторів мало для магнатерії та шляхти Речі Посполитої два боки медалі. З одного боку, на цих землях вирощувалася велика кількість зернових, значна частина яких експортувалася в країни Західної Європи. Русь-Україна в той час стає, образно кажучи, житницею Європи. А це давало можливість магнатам і шляхтичам, що колонізували ці простори, серйозно збагатитися. Наприклад, відомий князь Ярема Вишневецький, який був русином-українцем за походженням, у молоді роки не належав до заможних людей. Проте, отримавши землі на Лівобережній Україні, протягом короткого часу нажив величезні багатства й став одним із найгрошовитіших магнатів Речі Посполитої. Навіть король не мав таких багатств, як він.

Взагалі для шляхти Речі Посполитої Україна стала землею, яка «тече медом і молоком». А період першої половини XVII ст. уявлявся їй як «золоті часи». І, справді, в той час Річ Посполита стала сильною та заможною державою.

Але багатства зіпсували її еліту. Магнати й шляхта поступово деградували. Вони втрачали колишній бойовий дух. В країні набула значного поширення корупція. Чимало шляхтичів, а особливо магнатів, що мали землі в Україні, не займалися господарюванням, а передавали управління маєтками євреєм-орендаторам, тим самим забезпечуючи собі безтурботне й сите життя. Зрозуміло, орендатори не особливо церемонилися з селянами, намагаючись їх максимально експлуатувати. Це, відповідно, породжувало невдоволення.

З іншого боку, Річ Посполита не мала (чи не хотіла знаходити?) військові сили, які б захищали новоосвоєні лісостепові й степові простори від набігів кримських татар. Функцію захисту цих земель поступово почали перебирати українські козаки. Останні почали претендувати на статус, який би ставив їх на один рівень зі шляхтичами.

Таким чином, магнатерія й шляхта, яку «зіпсувало» багатство, не зогляділася, як у неї виріс серйозний конкурент. На українських землях у першій половині XVII ст. почала формуватися альтернативна до шляхетської козацька соціальна еліта. У 20—30-х роках вона заявила про себе, піднявши низку повстань.

Петро КРАЛЮК
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments