Про два окремі світи-3
Чому в Україні не можуть порозумітися «верхи» і «низи»?
Ця еліта, на відміну від шляхетської, дистанціювалася від католицизму й унії та виступила в ролі «захисників православ’я». Водночас козаки починають претендувати на роль продовжувачів державних і соціально-політичних традицій Давньої Русі. Такі претензії бачимо, наприклад, у «Протестації» київського православного митрополита Іова Борецького, у «Віршах на жалісний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного» та деяких інших творах того часу.
Виникнувши на слов’яно-тюркському пограниччі, українське козацтво, попри домінування в ньому слов’янських елементів, ввібрало в себе й чимало елементів тюркських. Серед козацьких провідників-повстанців були люди тюркського походження. Таким був Тарас Трясило і, ймовірно, Павло Бут (Павлюк). Існували також відомі козацькі роди тюркського походження. Наприклад, Кочубеї. Козацькі повстанці 20 — 30-х рр. XVII ст. мали певні зв’язки з кримськими татарами й отримували від них допомогу. З часом кримсько-татарський чинник почав відігравати помітну роль у протистоянні козаків, з одного боку, й шляхти та магнатів, з другого. Особливо це стосується повстання під проводом Богдана Хмельницького, яке в нас останнім часом іменується революцією. Значну частину повстанського війська під час Хмельниччини становили кримські татари. Також кримськотатарське військо відігравало помітну роль у подіях після Хмельниччини, які стали її продовженням.
Не вдаючись до детального аналізу цієї революції, яку можна було б назвати Великою українською революцією, відзначимо наступне. Як і в будь-якій соціальній революції, головним її наслідком став перерозподіл власності й трансформація соціальної еліти. Чимало шляхтичів на українських землях втратили свою власність. Причому це були не лише польські й полонізовані шляхтичі. Серед них зустрічаємо чимало православних та уніатів, які вважали себе русинами. Натомість збагатилася козацька верхівка. На місці старої постала нова еліта, сформована як із простолюддя (козаків та покозачених селян і міщан), так частково і з шляхетських елементів, які не встигли полонізуватися.
ЦЕТРАЛЬНА РАДА СВОЄЮ НЕСПРОМОЖНІСТЮ РОЗВ’ЯЗУВАТИ НАГАЛЬНІ ДЕРЖАВНІ ПРОБЛЕМИ ЗНОВУ ЗАСВІДЧИЛА, ЯКОЇ ГЛИБИНИ НАБУВ В УКРАЇНІ РОЗКОЛ МІЖ «ЕЛІТОЮ» ТА «НАРОДОМ». НА ФОТО: ЧЛЕНИ ГЕНЕРАЛЬНОГО СЕКРЕТАРІАТУ — ПЕРШОГО УРЯДУ УКРАЇНИ, УТВОРЕНОГО ЦЕНТРАЛЬНОЮ РАДОЮ 28 ЧЕРВНЯ 1917 РОКУ / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG
БЕЗЕЛІТАРНА НАЦІЯ?
Що ж до ХVІII — XIX стст. не варто говорити, що імперська русифікація малоросійського дворянства була повною. Деякі нащадки козацької старшини (більшою чи меншою мірою) продовжували зберігати специфічну малоросійську свідомість. Серед них були поширені ідеї автономізму. Це знайшло вияв, зокрема, в появі твору «Історія русів», який став дуже популярним серед дворянства на теренах Лівобережної України. Не менш популярним був цей твір серед представників української діаспори, що оселилися в російських столицях — Петербурзі та Москві. Вказаний твір говорив про окремішність русів-українців від росіян, про їхню «минулу славу». З часом мотив «минулої слави» стає поширеним серед українських поетів-романтиків, більшість яких були вихідцями з дворянського середовища. Чимало дворян на теренах колишньої Гетьманщини (це переважно були землі Полтавської та Чернігівської губерній) широко користувалися українською мовою. Тому саме з їхнього середовища з’явилися перші класики новочасної української літератури. На основі діалектів земель колишньої Гетьманщини творилася новочасна українська літературна мова. Ці терени в період націоналізму стали місцем, де починала формуватися новочасна українська нація.
Та все ж малоросійських дворян з «українською свідомістю» виявилося не так багато, щоб творити критичну масу для модерного націонтворення. Більшість із них воліла ставати людьми російсько-імперської культури й бути патріотами імперії.
Тому «батьки» новочасної української нації апелювали не до «верхів», а до народу. Народництво, підсилене романтичними ідеями, стало для них «релігією». Так, Микола Костомаров спеціально звертав увагу на те, що українці постійно втрачають свою еліту. Зокрема, такі думки зустрічаються у його роботі «Дві руські народності»: «Доля південноруського племені влаштовувалася так, що ті, хто висувався з маси, звичайно, втрачали і народність; за старих часів вони ставали поляками, а нині — великоросами: народність південноруська постійно була і тепер залишається надбанням простої маси. Якщо ж доля відцурається тих, хто висувається зі сфери прадідівської народності, то вона якось їх поглинає знову в масу і позбавляє набутих переваг». Тобто безелітарність українців Микола Костомаров трактував як «долю». При цьому якось «забувалося», що руси-українці в давні часи мали свою еліту. Про це навіть намагалися говорити козацькі літописці й «Історія русів». Роблячи висновок про безелітарність українців, Микола Костомаров підштовхував до думки, що вони мали б служити «матеріалом» для росіян — хоча й доволі цінним.
При цьому Микола Костомаров та його соратники намагалися в пропагандистських текстах подати безелітарність українців як чесноту чи навіть перевагу, що допоможе їм стати народом-месією. Такий підхід спостерігаємо у «Книзі битія українського народу» (1847 р.), створеній у середовищі Кирило-Мефодіївського братства. Вважається, що її автором був Микола Костомаров.
ЧИ БУЛО НАРОДНИЦТВО ПРИЧИНОЮ ПРОГРАНИХ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ У 1917 — 1920 РОКАХ
Наприкінці Першої світової війни українці, як і інші народи Центральної та Східної Європи, що входили до складу імперських держав (Росії, Австро-Угорщини, Німеччини), отримали можливості створити національні держави. Причому шанси українців виглядали дуже добре. Але ця можливість, за великим рахунком, так і не була реалізована. Створення маріонеткової Української Соціалістичної Радянської Республіки, в якій навіть деякий час здійснювалася українізація, а також виникнення численної української політичної еміграції — такий був фактичний результат визвольних змагань 1917 — 1920 років.
Звісно, існувала низка причин, які призвели до поразки українців у тодішні часи. Аналізувати їх — окрема тема. Але однією з головних причин (якщо не головною!) була «розбалансованість» української еліти й народних мас.
Якщо говорити про тогочасну українську еліту, то загалом вона не мала розвинутої української національної свідомості. Значна частина її на українських землях, що входили до складу Російської імперії, ідентифікували себе як росіян. Інша частина, яка була загалом свідомою свого українського походження, часто належала до людей російської імперської культури. Наприклад, таким був Павло Скоропадський, який відіграв помітну роль в українських визвольних змаганнях 1917 — 1920 років. Достатньо прочитати його мемуари, де чітко простежується це русофільство. Те саме можемо сказати про Володимира Вернадського — організатора Всеукраїнської академії наук. І про багатьох інших. Такі люди з осторогою ставилися до українського національного руху, навіть демонстрували свою неприязнь до його представників. Щось подібне можна сказати про еліти Галичини, Карпатської України, Буковини та Мараморщини. З тією лише відмінністю, що мали їхні представники не проросійську орієнтацію, а, відповідно, пропольську, проугорську й прорумунську.
На чолі українського національного руху опинилася нечисельна частина еліти, яка мала українську свідомість. Переважно це були інтелігенти, дрібні службовці, нижчі чини офіцерства. Серед них було вкрай мало промисловців, підприємців, поміщиків, офіцерів та адміністраторів, які б займали високі становища.
Ці люди не мали належного управлінського досвіду. Тому сподіватися, що вони належним чином зорганізують інституції незалежної держави, не варто було. Центральна рада, яка на початках визвольних змагань була головним політичним осередком українського руху, виявилася малоефективною. Сформовані нею українські державні інституції діяли погано. Відчувався кадровий голод. Великою помилкою Центральної ради було небажання формувати українські військові структури. Натомість Центральна рада вдавалася до гарних заяв, роздавала щедрі обіцянки. Але не поспішала їх виконувати.
Прихід до влади гетьмана Павла Скоропадського в квітні 1918 р., здавалось би, мав виправити ситуацію. При владі опинилися люди, що мали і військовий досвід, і досвід державного управління. Справді, за часів гетьманату були зроблені значні кроки в розбудові державних структур і культурних інституцій.
Але, на жаль, гетьманська влада зневажливо ставилася до українського національного руху. Дистанціювалася вона й від українського населення. Для неї воно, здебільшого, було «чужим» — принаймні в плані культурному.
Суспільний консенсус за часів гетьманату так і не відбувся. По-перше, Павло Скоропадський не знайшов спільної мови з представниками українського національного руху. Щоправда, й останні не дуже поспішали назустріч гетьману. Наприклад, Павло Скоропадський пропонував Михайлу Грушевському зайнятися організацією й очолити Всеукраїнську академію наук. Однак той відмовився від такої пропозиції. Зате пізніше пішов на співробітництво з більшовиками.
Не будемо дискутувати, хто більше винен у тому, що Павло Скоропадський та його оточення не знайшли спільної мови з націонал-демократами. Винні й одні, й другі. І для одних, і для других це мало негативні наслідки. Лідери українського руху зорганізували повстання, скинувши Павла Скоропадського. Проте, отримавши владу, вони скоро її «розгубили». А в кінцевому рахунку загинула молода Українська держава.
По-друге, уряд Павла Скоропадського проводив жорстку соціальну політику, яка викликала невдоволення серед широких верств населення, зокрема селянства. Саме за часів гетьманату розгортається повстанський рух, що мав соціальний характер. Наприклад, тоді заявив про себе Нестор Махно. Він зумів зібрати навколо себе прихильників, які воювали під анархістськими гаслами. Більшість цих анархістів походили з українських селян.
Сьогодні Україна опинилася перед лицем серйозних викликів. Мається на увазі не лише війна з Росією на Донбасі. Це також те, що Україна за рівнем життя стоїть на одному з останніх місць серед країн Європи, через що звідси йде інтенсивне вимивання трудових ресурсів. Зрештою, Україна має серйозні демографічні проблеми — помітно скорочується її населення. Щоб відповісти на ці виклики, якраз і необхідна суспільна консолідація. А над цим треба ще багато попрацювати, щоб знайти порозуміння між «верхами» й «низами»
