Хто знає гріх тільки за словами, той і про порятунок нічого не знає, крім слів.
Вільям Фолкнер - американський письменник, прозаїк, лауреат Нобелівської премії з літератури

Про мою Маму

28 жовтня, 2011 - 00:00
ЙДЕМО В 1-Й КЛАС
МИ З МОЄЮ СТАРШОЮ СЕСТРОЮ ЛЮДМИЛОЮ НА ЮВІЛЕЇ: МАМІ — ВІСІМДЕСЯТ

Моя Мама — це Вірність

У нашому сімейному архіві є фото, зроблене того дня, коли помер мій тато. Я сиджу в Мами на руках. Мені — рік і три місяці. Мамі — 34.

Можливо, в це складно повірити, але як тоді, так і тепер у мене було й залишається відчуття, що в той важкий момент я зчитала Мамин стан. І весь її біль, уся печаль осіли та трансформувалися в мені. Як і бажання захистити її.

Я часто дивлюся на це фото: якою ж сильною треба бути, щоб, відкинувши всі компроміси, всі пропозиції, які могли б полегшити побут, сказати: «Я не буду виходити заміж, бо ніхто моїх дітей не буде любити так, як їхній рідний батько».

Моя Мама — це Мужність

Лише одного разу вона плакала в моїй присутності. Сіла біля столу, підперла голову рукою і сказала: «Хоть би мені Бог дав померти...» Я, ще мала, почула й собі розплакалася. Мені здалося, Мама пожалкувала, що сказала ці слова вголос. Вона була настільки сильною, що така фраза з її вуст могла прозвучати тільки в стані глибокого відчаю. Мама ніколи при нас не жалілася. Їй взагалі не була притаманна педагогіка слів.

Моя Мама — це велика Вдячність

На кожну копійку добра від оточуючих вона прагнула відповісти незмірно більшим добром.

Пригадую одну із її розповідей. Коли Мама після війни дістала шанс працювати в конторі із заготівлі, це, природно, сприйнялося як велике везіння: переважна більшість односельців мали натуральне господарство і з того жили, а тут робота, яка приносить «живі» гроші. Оскільки Мама була розвинута й вихована (хоч родина не мала великих можливостей, але відчувався вплив традиційної культури і самої Волині), їй запропонували вступити до комсомолу і стати секретарем комсомольської організації. «Хочеш, щоб ми через тебе всі були в криниці?!» — відреагувала на це баба Ганна. Мамину відмову бурхливо обговорювали на бюро райкому. Звісно, тиснули, мовляв, повинна, обов’язок... А одна дівчина, між іншим, із Локачів, мама згадувала це з болем, навіть викрикнула: «Подивіться, у неї руки по лікоть у крові!». (Можна собі уявити цю істерично-біснувату атмосферу, створену тими, хто біг попереду режиму?!). Врешті, райкомівці звернулися до Маминого начальника з вимогою її звільнити. (Напевно, «вирок» міг бути ще гіршим). А він, до слова, виходець із Кіровоградщини, сказав: «Якщо у вас є до неї претензії по комсомольській лінії, то виховуйте. В мене ж до її роботи зауважень немає». Так Мама залишилися працювати... І все життя із вдячністю згадувала того чоловіка.

Завжди розказувала, що, отримуючи зарплатню, дівчата купували крепдешин на плаття, нові туфлі на танці, а вона — фіранки, балію — для бабиної хати. Наші якраз будувалися (хата згоріла в перші дні війни), тож хотіла, щоб родині була підтримка.

Хоч тоді часи були неспокійні, нелегкі, та все ж відчувалося, що вони наповнені змістом і розумінням. А все через людські відносини, в основі яких була людяність. І коли минулої неділі близькі й далекі родичі, Мамині сусіди прийшли з нею прощатися, я ще раз відчула, яку повагу вона в них завоювала. На Волині не прийнято просто так один одного хвалити.

В останні дні свого земного життя Мама невпинно дякувала нам із сестрою. Казала: «Дякую вам, дякую, я буду пам’ятати вас усе своє життя». Очевидно, все своє Інше життя...

Моя Мама — це Розум

Сім класів польської гімназії. Але не тільки це.

Можливості нашої родини за радянських часів були більш ніж скромними. 60 карбованців на утримання родини: себе та двох дочок. Але Мамі вдавалося так розподілити бюджет, щоб ще й передплачувати три журнали: «Работницу», «Радянську жінку» та «Кобєта і жичє».

Моя Мама — це Стиль

Згадуючи Маму, я скажу «Стандарт». Вона дуже любила свою скромну хатку, яку Тато побудував більш ніж піввіку тому. Не просто любила, а чотири рази на рік, до великих свят, білила її. І завжди дуже сумувала, коли, бувало, тільки побілиш — а дощ-вітер все обшарпає.

Мама дуже любила квіти, висаджувала їх перед хатою і завжди дуже за них переживала. Листувалася з іншими квітникарями, особливо — прихильниками гладіолусів. Наші розкішні гладіолуси із найкращим заячим холодком завжди всіх манили. Коли восени першокласники йшли до школи, Мама просто роздавала ці квіти. І ніколи навіть думки не виникало, що за це можна брати гроші.

З таких, здавалося б, простих речей і деталей складався дуже комфортний світ. Дуже щасливий світ мого дитинства. Скільки зусиль вкладалося в те, щоб створити цей свій світ і захистити його, щоб навіть скромні можливості давали відчуття того, що ти народився в достатку, в багатій і гарній атмосфері. Принаймні у мене не було відчуття бідності. Тому росла з абсолютно оптимістичним світоглядом.

Моя Мама — це величезне Правдолюбство

У сім’ї напівжартома казали, що Мамин улюблений афоризм — «Люблю сказати правду». Вона не була схильною до «порожнього» спілкування. Їй просто було ніколи. Усі в Локачах знають, що Мама — не та людина, з якою можна ляси точити. Вона оберігала своє ім’я, свою репутацію. Вона була вимогливою до себе, а отже — до оточення. Не надавалася до легкого спілкування. Але при цьому завжди дуже хотіла мати душевну компанію. Це її світле «люблю сказати правду» часом створювало для неї певні проблеми. Але навіть коли вона вже слабенько розмовляла, на моє запитання: «Мамо, а чи все ж таки треба ТАК?», вона кивала головою і казала: «Так, треба. Головне — справедливість». Хоча це — тяжкий вибір.

Утім, Мама й не шукала для себе легких шляхів, а нам із сестрою казала: город, хатня робота — не ваш клопіт, ваше завдання — вчитися. Такою була її настанова. Так я й наткнулася на книги. На нашій хатній книжковій полиці були дуже непогані романи — Тато й Мама любили читати. Але справа навіть не в любові до читання, а в певній системі координат: так, жити складно, але ми робитимемо все для того, щоб над побутовими обставинами могли піднятися принаймні наші діти. Кожну вільну хвилину Мама присвячувала читанню. А ще пригадую дві книжки, з якими вона не розлучалася: «Лікарські трави» та «Велика кухня». Часом вона казала: мені багато не треба, почитаю рецепти — і наче покуштувала всі ті страви...

Мамине правдолюбство мало дві гілки

Розповідаючи про своє навчання в польській гімназії, одного разу вона сказала: «Плюнь в очі тим, хто каже, що при поляках було добре жити». Хоча для Мами зовсім невластивими були різкі фрази. Значить, йшлося про принципове. А ще вона казала: «В нас завжди були такі, що за поляків — перші католики, а за совєтів — перші комуністи». Для мене це означало, що потрібно виробляти в собі серединну лінію життя, триматися за своє. Тоді католицизм, звісно, не був тонким питанням конфесії та віри. Це була зовсім інша, значно грубіша історія. Мама розповідала, як під час одного з польських свят їм наказали прийти до школи в беретах із орлом. Хоча почувалися вони українцями. І коли на уроці польської Мама сказала кілька слів українською, вчителька вдарила її лінійкою по руці. Ця розповідь стала одним із перших моїх великих гострих відчуттів: як хтось посмів вдарити мою Маму? Але ж скільки всього за цим миттєвим інцидентом! Я завжди казала, що за всієї нашої українсько-польської любові та партнерства, не треба кричати про те, чого немає. Не треба казати, що Польща — наш адвокат. Польща — наш партнер. І це дуже непроста історія. На Волині розкажуть...

А є й інша сторона Маминого правдолюбства: вона не любила надмірної героїзації нашого бандерівського минулого. Хоча завжди намагалася сприйняти й зрозуміти його. Серед наших родичів були ті, хто давно співав визвольні бандерівські пісні, але Мама до цього історичного епізоду ставилася значно обережніше. Вона казала: «Так, можна зрозуміти: війна з обох боків, треба було захищатися, але чому вони були такі жорстокі до своїх?..»

На це запитання я не мала відповіді.

На прикордонні, де пролилося стільки крові, куди першими падали війни, моїй родині, попри все, вдалося вціліти. Попри все, доля до нас була ласкавою.

Пам’ятаю Мамині розповіді про початок війни. Я, з покоління, нафаршированого радянською кінопродукцією, з величезним подивом зустріла історію про те, як німці-окупанти грали на губних гармошках і роздавали дітям шоколад. Звісно, ці деталі були правдивими, як і Мамині розповіді про бомбардування, переховування в льосі, втечу.

Глибше в генеалогічне древо — також війна та неспокій.

У першу імперіалістичну війну хата моєї баби — Ганни Соловей — згоріла. Далі —евакуація. Її перший чоловік помер у Катеринославі — тиф. На Волинь вона повернулася вже зі старшою дочкою. Вийшла заміж за мого діда Архипа Матвіюка, з яким нажила ще п’ятьох дітей: двоє синів і троє дочок.

Родина мала велике поле, дуже багато працювала. Коли всіх почали зганяти до колгоспів, баба сказала: ноги моєї в колгоспі не буде. І не було. А дід пішов. Бо йому переказали, що коні, яких у нього відібрали, плакали. Дід цього витримати не міг.

Порубіжжя завжди диктувало свої правила. Тоді це не називали «толерантністю» чи якимись іншими спеціальними словами — люди просто так жили. Так, навпроти нашої стояла хата єврейської сім’ї. І коли в суботу Мама гнала корову, виходила сусідка і просила Маму запалити в її хаті грубку. А коли почалася війна і євреїв везли на розстріл, то деякі плакали й прощалися з ними, як із сусідами, а інші казали: нічого, мовляв, нами розчинять, а вами замісять. Тривалий час ніхто про це не говорив, але Мама завжди розповідала, як в урвищі, біля якого відбувалися розстріли євреїв, ще довго ворушилася земля...

Мама з бабою часто ходили до церкви, яка була навпроти бабиної хати. (Тільки потім, переїхавши до Києва, збагнула, що інші не мали такого світу, як я: бабине обійстя коло храму, Мамин дім, де повсюди можна було наткнутися на книжки, а навколо — квіти...). Якось Мама в церкві настільки змерзла, що запалилися нирки, і її тіло почало опухати. Її врятував лікар-єврей, якого баба переховувала. Господні шляхи непередбачливі! До речі, ніхто в родині не вважав такі вчинки геройством. Це була норма. Просто переповідали. І то ще треба було допитатися. Хоча насправді подібні історії дуже важливі й можуть служити основою для світобудови.

У дитинстві я була схожа на тата. Коли його не стало, прийшло усвідомлення, що тепер — моя черга подбати про Маму. Тому коли бачила, що її ображають, хотілося швидше вирости — щоб мати сили захищати її. Наш із Мамою «оборонно-наступальний союз», що сформувався з раннього дитинства, завжди був міцним. Він постійно мотивував мене робити так, щоб оте внутрішнє Мамине світло (я називаю його немайновим аристократизмом) змогло ще більше проявитися. Ясна річ, Мама схвалювала газету, залюбки побувала у Волинському університеті, де я представляла нову книжку з Бібліотеки «Дня». Разом зі мною і друзями у Зимненському монастирі... Вона здавалася переповненою розумінням, ніби бачила те, що хотіла бачити. Але мені, ясна річ, цього було замало. Тепер думається, що могла більше говорити з нею, більше часу проводити разом. Більше, глибше...

Наша сім’я, наші друзі — хороша душевна компанія. І Мама в ній — одна із подруг. Вона нарешті знайшла для себе товариство, де цінували її елегантність, душевну молодість, жарти; де всерйоз і жартома називали її — Королева-Мати.

Одного разу нам із сестрою каже:

— Ви знаєте, що у неї сьогодні день народження?

— У кого? — перепитуємо.

— Як у кого, у Єлизавети!

Фільм «Королева» з Хелен Міррен в головній ролі Мама дивилася з великим людським співчуттям до королеви та проблем у монаршій родині... А коли Мама почала читати подаровану їй книгу про щоденне життя двору Єлизавети, у відповідь на наші порівняння сказала: «Далеко мені ще до неї».

Почуття гумору

Після другої операції у липні їй стало трохи краще, і вона наліпила нам вареників. Якраз на сімейній раді вирішували, що готуватимемо. Для цього провели референдум. За результатами референдуму голоси поділилися навпіл.

— Мамо, то що готуємо? — питаємо.

— Те, що скаже Євген Кирилович.

Вони були великими друзями.

За кілька днів до смерті ми з сестрою, запитуючи, чого б Мамі найбільше хотілося, почули у відповідь: «Давайте проголосуємо». Вона до останніх хвилин тримала в пам’яті наші жарти.

Мама належала до того сталевого покоління оптимістів. При наших останніх зустрічах постійно повторювала: «Не плач, треба вірити!»

Ще зовсім недавно, в кінці серпня, Мама взяла в моєї сестри цибулини розкішних тюльпанів і разом із зятем Валерієм посадила їх у своєму квітнику — щоб навесні радіти. Хоча була реалістом, та, мабуть, не хотіла нікого травмувати. Я вірю, що ті тюльпани саджала з такими смислами: для себе та людей, за українською традицією — вмирати зібрався, а жито сій.

Моя Мама — це безмежна Материнська любов

Під час однієї з наших останніх зустрічей вона, вже дуже слабка, але з занепокоєнням запитала: «Боже, в тебе нежить?!»

Мені ніколи не бракувало характеру, стійкості, але ці слова — те, що називається «заборонений прийом»...

І ось ми провели нашу дорогу Маму в останню путь

Через добу, вже в Києві, я, збираючись на роботу, ввімкнула комп’ютер. І жахнулася. Про що люди думають?! Невже не замислюються, що теж колись помруть?! Що колись не стане і їхніх матерів, і їхніх рідних?!

Коли дивишся на наше щоденне життя з координат життя-смерті Мами, безглуздість багатьох слів і вчинків стає занадто очевидною. Хочеться сказати: «Що ви робите із собою, один з одним, із країною?!

Якщо нам відведено ще трохи часу, то для того, щоб зміцнити позиції добра!»

Мама була небагатослівною. Не любила бурхливих емоцій і надриву. Ціною неймовірних зусиль вона протягом усього життя захищала свою Інакшість, свій внутрішній Суверенітет. І завжди дуже делікатно ставилася до внутрішнього світу своїх дітей. Тепер нам треба навчитися жити якось так, щоби там, у Царстві Небесному, вона була спокійна.

...Є дні, коли надзвичайно важлива фізична присутність людей, яких ти вважаєш друзями. Я хочу подякувати всім, хто у ті дні був зі мною і моєю родиною. Глибока вдячність тим, хто — знав Маму особисто чи не знав — підтримав нашу родину sms-повідомленнями, телефонними дзвінками, телеграмами, електронними та звичними рукописними листами. За розуміння, добрі слова, розділену печаль. І за пам’ять. Світлу пам’ять моєї світлої Мами.

Лариса ІВШИНА (ЖАЛОВАГА)
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments