Піднесім свій народ культурно, навчаймо його. Не тільки учитель може навчати, але може його навчати та виховувати і урядовець, вояк, промисловець чи інший.
Августин Волошин, український політичний, культурний і релігійний діяч Закарпаття

Про тутті-фрутті, Колиму і стаханівський пайок

Із засланського листування Михайла Драй-Хмари
9 жовтня, 2020 - 12:13

«Мені часто сняться смачні речі і найбільше я про їжу думаю… Раніше я думав про філософські матерії, а тепер думаю про шлунок,так усе міняється…»

М. Драй-Хмара (із листа до рідних від 6 квітня 1938 р.)

30-ті роки ХХ століття характеризується значним розквітом української культури та водночас нищівною розправою з найвидатнішими представниками цього періоду, який увійшов в історію під назвою Розстріляне Відродження. На хвилі українізації сказали своє слово в нашій літературі такі інтелектуали, як Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Микола Хвильовий, чітко визначивши пріоритетний вектор розвитку української культури, орієнтований на вершинні здобутки європейського мистецтва, а не на соцреалістичний канон (рівень «червоної халтури», за І. Дзюбою). Саме завдяки видатним представникам Розстріляного Відродження, а надто поетам-неокласикам, українська культура посіла своє місце в загальноєвропейському контексті, поєднуючи світовий досвід із самобутнім українським мистецтвом.

Про останні роки життя одного із представників цієї доби — вченого, поета-неокласика, перекладача Михайла Драй-Хмари — дізнаємось із його листів до дружини Ніни Петрівни та дочки Оксани (згодом Оксана Михайлівна Ашер восени 1967 року захистила в Сорбоннському університеті дисертацію на тему «Драй-Хмара та українська «неокласична» школа»).

Інформаційне наповнення листів болісне, моторошне, завдяки йому зафіксовано у хронологічній послідовності повільне вмирання митця в нестерпних умовах каторги… За сфабрикованими звинуваченнями в «контрреволюційній» діяльності Михайла Опанасовича Драй-Хмару було заарештовано у вересні 1935 року і засуджено до перебування в північно-східних концентраційних таборах суворого режиму терміном на п'ять років. На п'ять років, які виявились останніми в його житті.

Перші листи репресованого поета сповнені оптимістичних сподівань на те, що 1937 року можна буде отримати достроково звільнення за амністією, та на Колимі один рік — як два… І добре розумів, у якій складній ситуації опинилися дружина з донькою, й у листі від 2 червня 1936 року писав: «Якщо не даватимуть праці, будуть перешкоджати влаштуватися на працю, то ти маєш право задля нашої любої Оксаночки взяти зі мною розвід. Мені тяжко про це писати, але я зобов’язаний це сказати, бо турбота за дитину має стояти на першому місці».

У листі від 18 серпня 1936 р. зазначає, що «працюю, як працював раніше. Зробився ударником. За серпень дістав стаханівську картку на харчування…» На Колимі «сезон металу» тривав до 10 вересня, позаяк з настанням перших морозів працювати на золотоносних копальнях, де вимивали пісок вручну, було неможливо. Саме тому на певний період працював за фахом. У жовтні 1936 року повідомляв, що вечорами займався з «двома групами товаришів російською мовою. То націонали: грузини, корейці». А сам вивчав англійську, хоч знав 18 мов. Також у січневому листі 1937 року зазначав, що «живу я тепер трохи ліпше, фізично майже не працюю, бо увесь час іде на педагогічну працю… Громадської праці в мене по шию…»

Ситуація різко погіршується навесні того ж року, коли отримав першого листа від дружини й не мав можливості допомогти. Довідавшись про хворобу доньки, пише: «Розривається серце, що не можу допомогти вам. Якби працював за своїм фахом, то, звичайно, допоміг би вам, але, на жаль, цього нема. За два місяці педагогічної праці жодного заробітку не дали. В ощадній касі у мене є приблизно 280 карб. З них я залишу собі 80 карб., а 200 карб. відішлю вам, бо нащо мені? Пайок мій коштує 38 карб., а більше нема чого купувати. Крім того, я піду в забій, де при напруженій праці, може, щось і зароблю. Правда, на «Партизані» я теж працював у забої, але попри всі мої старання, норми виробити не міг, а не виробити норми — це значить нічого майже не заробити: заробіток починається саме після виповнення стовідсоткової норми. Я хочу вам бодай що-небудь послати, бо знати, що ви бідуєте, що доцінька моя від недоїдання хворіє, і не помагати вам — це мука, ні з чим незрівняна» (із листа від 24 травня 1937 р., Нерига).

Вражають промовисті деталі — виразні штрихи засланських реалій — все, що привіз із Києва, вкрали. Найцінніше, що залишилося, — це листи і світлини рідних, які йому вдалося вберегти від курців: «Із речей, що з дому, у мене не залишилось нічого: все розгубив я на Неризі та в Оротукані; властиво не розгубив, а обікрали мене. Лишилось у мене тільки два лиси ваших, один твій, Нінусю, другий твій, донечко. Я їх беріг, хоч в Оротукані мене дуже просили курці, що не мають цигаркового паперу, дати їм ці листи викурити. Я все їм тих листів не дав, бо збирався з ними… а доля рішила інакше, і вони тепер для мене ще дорожчі» (із листа від 16 червня 1938 р.).

Пише: «Я дуже, дуже схуд. Запаси товщу, що відкладалися в мене на животі й грудях, зовсім зникли. Груди — це шкіра та кості: всі ребра видно… Іноді по обіді ледве плентаєшся на роботу і думаєш, як це ти будеш рухати кайлом, лопатою, але потім перемагаєш ту кволість, починаєш рухатися і входити в норму…

Мені часто сняться смачні речі і найбільше я про їжу думаю… Раніше я думав про філософські матерії, а тепер думаю про шлунок, — так усе міняється».

Дочка поета, Оксана Ашер зазначає, що «вражаючим є лист батька із Колими, де, умираючи з голоду, він живив себе галюцинаціями про різні смачні страви». Про цей епістолярний фрагмент також згадує Освальд Бургардт: «Голод навіяв йому галюцинацій, що їх він віддав у листі. […] Це один із найгеніальніших у світовій літературі опис страв, у якому він перевершив великого в таких описах майстра — Гоголя». Наведу уривки із цього промовистого листа від 2 — 10 червня 1938 року із Оротукана, Колима: «Страждав безсонням — не спав три тижні, бо не мав ні місця, ні ліжка, а було холодно в неопаленім наметі, на дворі стояв 30-градусний мороз і вітер раз у раз трусив полотняний дірявий дах і підносив нижні краї намету, обдаючи крижаним подихом груди тих, що спали, розмістившись на підлозі. Сидів я на страві swiętego Antoniego, дістаючи її раз на добу (400 грамів хліба, 500 грамів риби і черпак т.зв. баланди), тому насилував свою уяву, малюючи собі стіл, повний найсмачніших, найрясніших, жирних і солодких страв з гострими, пряними приправами, з запашними соусами […]. Я часто згадую мамині обіди в Тростянчику. Який був смачний короп, фарширований чи в маринаді. Тільки об’їдатися! […]. А які смачні мариновані груші, яблука, сливки та вишні подавалися у мами на стіл до пряженої качки та котлет. […] Та найбільше запали мені в пам'ять іменинні вечори. […] Ось дунайський оселедець або керченський, з цибулькою, перцем, з помідорчиками; […], шинка, ковбаса краківська, московська, українська, мілянська; […], біфштекс зі смаженою картоплею та огірками; смажені карасі в сметані; пельмені гарячі; пудинг; бабка; мус вишневий чи ананасовий […]. До чаю цитрина, сири швайцарський та голляндський, сирки шоколадні й ванільні, ром, тістечка, торти вершкові й мікадо, цукерки, лікери та овочі; яблука, грушки, виноград, помаранчі, мандарини, банани, ананаси, гранати, морелі. Все це можна запивати сидром, крюшоном, оранжадом (цитринад з вином, овочами та крижинками). На десерт морозиво — тутті-фрутті та абрикосове».

І на контрасті реальність: «Дістаю пайок по п'ятій категорії і клопочуся про перехід хоч би на третю категорію…»; «Не давав телеграми, бо не мав ані копійки…»; «У мене тепер ані копійки, нема на що викупити ларковий хліб, та де я на це дістану карбованця, не знаю»; «з квітня місяця не було в кишені ані гроша. Я не можу викупити ларьок, послати телеграму ба навіть листа…»

У листі від 30 липня 1938 р. пише, що стан здоров’я значно погіршився, тож 2 серпня пішов на медкомісію, після чого його спрямували в Усть-Таєжну, де констатували міокард. Тому висловлював припущення, що на копальні більше не відправлять, однак з 12 серпня працював на копальні «Експедиційній» в Оротукані.

Останній його лист, який зберігся, — датований 9 листопада 1938 року до дочки Оксани. Фактично — це заповіт, остання батьківська воля в передчутті невідворотного. Цікавлячись долею книжок і рукописів, просить дочку берегти їх «як зіницю ока, бо багато з них не були в друці й якщо пропадуть, то пропадуть безслідно і назавжди. Особливо бережи зшиток «Божественної комедії» Данте, переклад «Демона» Лермонтова, переклади з французьких поетів, загальний зшиток з моїми поезіями, «Сонячні марші» і взагалі все написане моєю рукою […]. Учись, будь вимоглива до себе, бо ти сирота. Твоя доля у твоїх руках».

За погадами Ніни Петрівни Драй-Хмари, чотири останніх листи і телеграму вона знищила, однак їй закарбувалися в пам’яті такі рядки: «Я не можу тобі писати… Якщо я не спочину, то падаю на роботі і тоді мене підвішують… Ноги опухли…»

Як кажуть, no comment… Коментарі зайві. Але кожен, хто прочитає цей епістолярій, ці листи каторжника, сприйматиме Михайла Драй-Хмару трохи по-іншому, вже не так, як перед тим…

 

Наталія ЗАГОРУЙКО
Рубрика: