Вдосконалюватися - значить змінюватися, бути досконалим - означає змінюватися часто
Вінстон Черчилль, державний діяч Великої Британії, письменник, найбільше відомий як прем'єр-міністр цієї країни у роки Другої світової війни, лауреат Нобелівської премії з літератури 1953

Пробудження Душі

19 березня, 2010 - 00:00

«Гіацинтове сонце» — це книжка поезій Ліни Костенко, що стали піснями Ольги Богомолець. Наприкінці книжки читач і слухач знайде ноти і сольні диски Ольги Богомолець — «Гіацинтове сонце» та «По-Лицю-Дощ». Дві визначні суверенні особистості — кожна зі своїм унікальним мистецьким голосом, своєрідним емоційним та естетичним переживанням світу — створили неповторний мистецький синтез. Автентика й вишуканість, складна діалектика душевних станів та їхнє відлуння в природі, поліфонія любовного почуття й непроминальність кожної прожитої миті — так являє себе магія жіночого начала з її провидчим даром і здатністю переплавляти слово в музику, а музику — в слово. Книжку органічно доповнюють ілюстрації видатного художника Івана Марчука. Симфонія ліній і кольорів, сюрреальна тиша зламаних перспектив, музична пульсація світла й темряви перетворюють його космічні видіння на філософську метафору аскетичного й пристрасного буття людської душі.

Видавництво «Либідь» дарує цю книжку Ліні Костенко на день народження.

* * *

У кожної людини є Душа. Душа — добра і світла. Коли Душа пробудилась — людина Творить чи Кохає. Якщо Душа спить — панують байдужість і розрахунок. Як пробудити Душу?

* * *

Маленькою, я із захопленням дивилась на людей, які могли Творити. Творити музику, пісню, поезію, красу... Вони здавалися мені Іншими — просвітленими, позначеними Богом, такими, що несуть у собі майбутнє людству і мені... Вдивлялась у них із зацікавленням, здивуванням і легким сумом — у глибині свідомості панувала впевненість, що Творити мені не дано. А дано лікувати людей, відповідати за їхнє здоров’я і життя...

* * *

Напередодні вистави шкільного театру мені випало за два тижні опанувати балалайку і гітару. Першими піснями, співаними у шинелі та кирзових чоботях зі шкільної сцени, були «частушки» про кулю-дуру і знаменита «В землянке». Від того часу гітара впліталась у моє життя — на полонинах, на байдарках, у колгоспах, будівельних загонах, спортивних таборах...

* * *

Як потрапила до мене у студентські роки Книжка поезії Ліни Костенко — не знаю. Пам’ятаю вже Її відкриту сторінку і вірш — «Осінній день, осінній день, осінній!» Пам’ятаю мелодію, якою він озвався в мені в ту мить. Я боялась її сполохати, втратити, загубити — маленьку ниточку зв’язку зі Всесвітом. Взяла до рук гітару, і зазвучав «Осінній день» — перша музика, народжена в мені... Незабутнє відчуття причетності до таїни, творення, пізнання себе Іншої... То був 1983 рік.

* * *

З Ліною Костенко народилась моя перша пісня, пробудилась Душа. Я вдивлялась у кожен Її вірш, прислухалася, перечитувала знову й знову. Відчувши ейфорію злету, душа вже хотіла, прагнула його, але іншої мелодії чутно не було... Не відпускали думки: що змінити в собі, щоб повернути цю гармонію, кому і як віддячити за дар? Тоді, вночі, я пообіцяла собі: якщо музика звучатиме у моїй душі, віддаватиму її людям — з любов’ю, без винагород, завжди.

* * *

Закінчення інституту, державні іспити, народження сина, ускладнення пологів, операція, безробіття, відмова чоловіка від сина, розлучення, нічні чергування, фатальна несправедливість, безвихідь, самота... «В дні, прожиті печально і просто...», душа проходила загартування, щоб стати кращою, серце — міцнішим. І з кожною сходинкою внутрішньої зрілості в Книжці раптом знаходила вірші — раніше читані, але відчуті серцем аж тепер, — і народжувалась музика...

* * *

Мовою мого розуму, так само як і суспільства, що мене оточувало, була російська, а душа співала українською... Вона іншої не знала. Потрапити на фестиваль «Червона рута» я могла лише у мріях, але безтямно ризикнула. Щоб ніхто не впізнав «доктора», манівцями пішла на відбірковий тур до Політехнічного інституту. На сцені тремтіла і співала свою Ліну Костенко. Десь далеко члени журі спілкувалися між собою, не підводячи на мене очей. «Очима ти сказав мені: люблю...» Мене не відібрали...

* * *

Знов хвороба, знову в лікарні... Біля замацано-затертого телефону-автомату на стіні бачу афішу Українського театру КІН. Дві копійки, набираю номер... Не назвавшись, навмання питаю: «Вам співати не треба?» Після безкінечної паузи — чую в трубці несподіване: «Приходьте, ми вас послухаємо...». «Чоловіче мій, запрягай коня...» Троє поважних незнайомців у дзеркальній залі прослухали десять моїх пісень на вірші Ліни Костенко. Коментарів чомусь не було, мовчала і я — репертуар вичерпався. Аж ось один із них запропонував мені заспівати в театрі на вечорі пам’яті Василя Стуса. Завтра...

* * *

Неукраїнський «Український Дім» — тоді ще музей Леніна, «Рух» і дух відродження свідомої незалежності. Мій перший виступ на великій сцені — «Мого народу гілочка тернова» — просвітлені обличчя, оплески, прапори, квіти... А вдома — німий докір маминих очей: «доброзичливці-співчувальники» застерігають родину: онука видатного академіка — «пєвічка»...

* * *

У газеті «Вечірній Київ» читаю про Всеукраїнський конкурс авторської пісні «Оберіг» у Луцьку і звернення оргкомітету: якщо маєте бажання долучитися — пишіть... Місяць зневірених вагань — і відправляю на вказану адресу новорічну листівку з проханням прийняти мене до участі у конкурсі. «Хай буде легко. Дотиком пера...» Через місяць одержую відповідь: просять надіслати творчу біографію і написати про свою мету в житті...

* * *

Ніч. Зима. Ординаторська. Чистий аркуш паперу... Є робота, є син, є мета, а творчої біографії — нема... Як зізнатись у цьому? А рука якось сама помалу виводить: «Співала — на городі під грушею, на колгоспних ланах, на пасовиськах, на полонині коло вогнища, біля ліжечка колискові сину... Хочу змінити світ. Зробити його кращим»...

* * *

Луцьк. Фестиваль. Метушня. Навколо недосяжні лауреати — метри — і прості смертні з гітарами. Останніх більше, і з ними легше. Радість спілкування з одновірцями. Жодних надій і сподівань. Вселенський страх чергового провалу. Холодні руки, серце у п’ятах, пам’ять і свідомість в евакуації... «Двори стоять у хуртовині айстр...» «Головний приз фестивалю одержує Ольга Богомолець! Спеціальну нагороду радіостанції «Свобода» (Вашинѓтон-Мюнхен) вручає Надія Світлична». Хтось підштовхує: тобі на сцену. Мабуть, я марю...

* * *

Вперше на творчому вечорі в Музеї літератури бачу не омріяну, а живу Ліну Костенко. Перелякана, співаю. Підійти страшно й дивно. Справжня, але зовсім не така, як та жінка на фото в моїй Книжці. Сувора, різка, впевнена й колюча. Така золотаво-кучерява, але зовсім не романтична, як її вірші... І як тепер з цим бути? — «Душа до краю добрела...»

* * *

Париж, Стокгольм, Варшава, Нью-Йорк, Сопот, «Слов’янський базар», ефіри, зустрічі, інтерв’ю, концерти, окрилення, кохання... «Недумано, негадано забігла в глухомань...» — хтось безсовісно і назавжди «позичив» мою Книжку поезій Ліни Костенко. Що робити? Шукаю іншу. У книгарні нема, у «Букіністі» нема, в бібліотеці нема, а ті, в кого є, ховаючи очі, кажуть, що «нема», — і я їх розумію. Випрошую на дві ночі —переписую. Тепер і в мене — також «нема».

* * *

Чорнобильська зона, Прип’ять, я — лейтенант медслужби, вахта, гелікоптери, пожежники, медичні огляди, мертві села, ляльки без рук, незачинені двері, незбагненні яблучні килими під ногами, сплетені гілки до землі чи до неба, «Ті журавлі, і їх прощальні сурми...», і тиша, і гострота болю, і відлуння правди... «Вечірнє сонце, дякую за день!»

* * *

Знову «вельон», знову заміжжя, сподівання, душевні ляпаси, фізичні стусани, грубість, крики, зради, перелякані діти, розчавлена любов... Пошук виходу з безвиході, ще одна освіта, початок з чистого аркуша — з вірою в справжнє кохання... «В пустелі сизих вечорів...» — Її Василеві, Її коханню, присвячую... Тепер і я — колюча, різка, впевнена, інакше не вижити... «У світі злому і холодному...» — скільки ще треба мені пережити, щоб відчути всі Її вірші...

* * *

На моїх руках відходить Іван Світличний, прощальні очі Опанаса Заливахи, концерт пам’яті Надійки Світличної... «Умирають майстри...», а в парку, який посадив мій прадід, на його могилі та вулиці його імені на очах незалежної від совісті України можновладні «патріоти-забудовники» рубають і корчують дерева, батькові ламають руки, і міцними білими нитками шиють карні справи. «Вже почалось, мабуть, майбутнє...», але здається, таке вже колись було... Розпродано землю, розпродано совість, і за ці статки куплено владу, правосуддя і білборди. «Поезія згубила камертон...» Як мені зробити цей світ кращим? Надворі 2009 рік.

* * *

Їду по всій Україні, дивлюся в очі тисяч жінок, що опинилися в ув’язненні, сотень тисяч дітей-сиріт, співаю лікарям, викладачам... «Було нам важко і було нам зле...» — в тій країні, де люди, що творять, навчають, лікують, втратили навіть надію на гідне життя. «Я, що прийшла у світ не для корид...»: пробудіться, скиньте пелену з очей, не мовчіть, не терпіть... Сійте добро, знищуйте несправжнє в собі...

* * *

Пропозиція видавництва виступити упорядником збірки поезій Ліни Костенко, які стали моїми піснями, приголомшила як грім серед ясного неба. Чи метелики на Різдво... «Моя любове! Я перед тобою...» — каюсь, не повірила! Невже знову буде видано поезію Ліни Костенко?! Невже вона припинила своє мовчання? Невже мені призначено чаклувати над поверненням цих її віршів до людей?

* * *

Нездійсненне дивно перетворювалося на реальність. Я збирала вірші Ліни Костенко, які стали моїми піснями, разом із видавцями зустрічалась з художниками, ми шукали, радились, сподівалися... «Одгородила доля шматочок поля...» Я весь час думала, як назвати збірку тих віршів, кожен з яких уже був мені рідним, зайшов під шкіру, проріс у душі й народився в музиці. Це була Моя Ліна Костенко. Її поезія стала частиною мене — так само, як є частиною кожного, хто не терпить брехні й блазенства, зради і пластикової любові. Вона пробудила від сну не тільки мою душу, а й душі сотень тисяч людей — і нехай їх буде мільйони — прозрілих творців свого життя.

* * *

Раптом прямо перед собою на рожевому небосхилі я побачила Гіацинтове Сонце. Не помаранчеве, не голубе, не червоне... Воно було дивне, наче нетутешнє. Просте, щире, чесне, вічне, мудре і... золотаво-кучеряве! Люди його не помічали, бо дуже поспішали: хто з роботи, хто за гречкою, хто за пивом, хто за онуками, хто за прапорами... А воно сяяло... Одна дівчинка глянула вгору і сказала: «Подивіться! А Сонце — Гіацинтове!». Люди зупинились, хвилинку помовчали — і почалось... Одні волали: «Провокація!», інші: «Агітація!», ще інші — «Революція!». І, зневірені, тікали геть. А сонце сяяло...

Ті, хто пустив його промені в своє серце, пробудились душею й прозріли. І побачили навколо себе здичавілу країну, мертві села, зупинені заводи, знелюднілі будинки, покинутих дітей, жінок за ѓратами, злочинців на трибунах, збоченців на екранах...

Не розгубилися, взяли великі березові віники (вироблені в Китаї) і гуртом, з піснею все це швидко розчистили.

Обтерли піт, підвели очі, посміхнулись одне одному — і по їхніх щоках покотились прозорі краплинки... Ви думаєте, це були сльози? Помиляєтесь. Просто пішов дощ. «По-Лицю-Дощ».

* * *

Мені дуже хотілося, щоб ця книжка вийшла доброю, щасливою, ніжною, сумною, закоханою, казковою, смішною, колючою, злою, а головне Справжньою — такою, котру хочеш дарувати тим, в кого віриш, і тим, кого любиш...

І Бо так багато душ ще сплять...

І Але так багато віршів ще не проспівано.

Ольга БОГОМОЛЕЦЬ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments