Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

Ревізіоністи та пророки

Український неомарксизм 1960—1980-х
21 березня, 2013 - 17:13
КАРЛ МАРКС СТВОРИВ ДОКТРИНУ, НЕ ПРОСТО ВНУТРІШНЬО СУПЕРЕЧЛИВУ, А ТАКУ, КОТРА ПОЄДНУВАЛА В СОБІ, ЗДАВАЛОСЯ Б, НЕПОЄДНУВАНЕ. УКРАЇНСЬКІ НЕОМАРКСИСТИ-«РЕВІЗІОНІСТИ» ПРАГНУЛИ ЗНАЙТИ ВІДПОВІДЬ НА ЦІ «ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІ РЕБУСИ» / ФОТО З САЙТА SOCREALIZM.COM.UA

Сто тридцять років тому, 14 березня 1883 року, в Лондоні помер німецький політичний емігрант, філософ, економіст і публіцист, один з ідейних лідерів міжнародного соціалістичного руху Карл Маркс. Його теоретична спадщина стала підґрунтям цілого спектра принципово відмінних і нерідко несумісних політичних напрямів: від демократичного соціалізму європейських соціал-демократів до більшовицького тоталітаризму, від антиколоніальних ідеологій ХХ століття до російського та китайського «червоного» імперіалізму. У цьому не було нічого дивного: написані Марксом у різні періоди його життя тексти часом не стикувалися один з одним, а часом мали істотні внутрішні суперечності.

Якщо ж вести мову про власне філософські й концептуально-світоглядні ідеї мислителя, то ще за його життя відбувся поділ на вульгарно-примітивних ортодоксів («Я знаю тільки те, що я не марксист!» — у серцях одного разу вигукнув Маркс), вірних послідовників, які намагалися беззастережно дотримуватися всієї повноти вчення свого кумира; «автентичних марксистів», котрі наголошували на творчій сутності Марксових концепцій, та ревізіоністів. Саме представники двох останніх ідейних напрямків сформували одну з найвпливовіших і найцікавіших філософських течій ХХ століття — неомарксизм.

За всієї своєї різнорідності та внутрішньої суперечливості ця течія здобула велике число адептів як на Заході, за умов вільного філософського дискурсу, так і на комуністичному Сході, коли лексика і стилістика філософської науки були вимушено обмежені Марксовою парадигмою. Навіть численні випади заперечувальників цінності й вагомості неомарксизму акцентують увагу на його значущості, адже стільки енергії на подолання того, чому ти не надаєш значення і не вважаєш важливим, не витрачають.

Виникнення перших концепцій неомарксизму належить до 1920 — 1930-х рр., коли, з одного боку, розпочалася публікація раніше невідомих інтелектуальній спільноті філософських і теоретико-економічних текстів Маркса, в яких містився значно більш осяжний спектр ідей, аніж у першому томі «Капіталу» і Марксовій політичній публіцистиці, які вкупі з популяризаторськими працями Енгельса становили на той час основний корпус «канонічного» марксизму. Крім того, звернення до низки положень третього тому «Капіталу», який тоді було видано тільки німецькою мовою, стимулювало розвиток нестандартних, як на ті часи, політичних, економічних та філософських ідей — про передумови «царства свободи», про кооперативне та акціоноване виробництво як одну з адекватних форм економічної організації суспільства асоційованих виробників, про специфічну природу землеробської праці, про наукове постпромислове виробництво, про «соціальну матерію» тощо.

•  На Заході серед засновників неомарксизму були Дьордь Лукач (Угорщина) та Антоніо Ѓрамші (Італія), чиї теоретичні розробки започаткували діалектико-гуманістичний напрям у марксистській думці. У 1930 — 1940-х рр. його підхопили Г. Маркузе, Е. Фромм, Т. Адорно, пізніше Ж.-П. Сартр, Ю. Габермас, М. Горкгаймер та інші західні філософи, психологи і соціологи. У 1960-ті роки з’явився сцієнтично-структуралістський напрямок (Л. Альтюссер, Л. Коен, Д. Ельстер, Д. Ремер). Часом представники неомарксизму були членами комуністичних партій (і навіть активними), проте вони завжди посідали нестандартну ідейну позицію та підтримували ревізіоністські рухи в цих партіях.

Можна вести мову про певні неомарксистські ідеї в українській культурі з другої половини 1920-х років: варто назвати концепції Миколи Хвильового, Михайла Волобуєва-Артемова і передусім — Володимира Винниченка. Але це окрема тема; тут же зазначимо, що вони резонували з ідеями тодішніх західних неомарксистів.

Після смерті Винниченка в розвитку українського неомарксизму настає певна вимушена пауза, аж до початку 1960-х років. Другий етап його розвитку характерний спробою вписати ідеї гуманізму, національної свободи, провідної ролі науки в суспільних змінах, всебічного розвитку людини, відмирання держави, всесвітньої єдності й солідарності народів, політичної демократії та загального виборчого права, пріоритетного розвитку культури у вільному суспільстві тощо (іноді за непоодиноких випадків їхньої взаємосуперечливості) у легальну інтелектуальну комунікацію. Знаковими для цього періоду є полемічна праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», де автор порушує цілу низку концептуальних питань національного буття, і стаття Михайла Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання? Критичні замітки з приводу однієї концепції», присвячена теоретико-історичним питанням українсько-російських відносин. Ці тексти були призначені для друку в підцензурних виданнях, однак у радянській Україні вийшла друком тільки книжка Дзюби — кількасот примірників для службового користування партапарату. А власне філософські ідеї українського неомарксизму в цей період ще тільки «проблискують» у статтях Ігоря Бичка, Вілена Горського, Сергія Кримського, Володимира Роменця, Олександра Яценка та інших тоді молодих авторів.

Що ж до «Інтернаціоналізму чи русифікації?», то в цій праці Іван Дзюба показував: те, що відбувається в УРСР, та й в СРСР загалом, фактично є продовженням — дуже єзуїтським, дуже жорстоким і систематичним — старої, властивої імперській Росії політики гноблення своїх національних околиць. Автор доводив, що при владі в СРСР реально стоять не марксисти, а чорносотенні російські шовіністи, котрі продовжують під новими прапорами та гаслами традиційну імперську політику. А чільний методологічний висновок цієї праці: нормальний розвиток людської цивілізації відбувається у наші дні саме в національних формах, і не може бути ані демократії, ані прогресу тоді, коли ці національні форми руйнуються внаслідок дії зовнішніх чинників, тим більше, таких брутальних, як кремлівсько-луб’янські.

У свою чергу, стаття Михайла Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?» акцентувала увагу на соціально-історичних чинниках відносин України і Росії. Автор наголошував на реакційному характері поглинання Гетьманщини Московщиною: «На середину ХVІІ ст. Україна була країною, в якій буржуазні елементи виступали досить рельєфно і починали відігравати роль головного фактора в історичному розвитку. Ці елементи логікою нового порядку були штучно задушені; вони виявилися неспроможними протистояти злагодженій і добре озброєній феодальній машині царської Росії».

•  Ці два тексти, хоч вони й не були філософськими, виходили на високий рівень концептуальних узагальнень і, поширюючись у самвидаві, формували атмосферу інтелектуального дискурсу й задавали певні критерії бачення соціокультурних та історико-теоретичних проблем. Крім того, хоч поняття «постколоніальні студії» тоді ще не набуло поширення, проте цей напрям у західній гуманітаристиці уже увиразнювався; отож праці Дзюби та Брайчевського цілком резонували з цим напрямком, який розвивався у перші десятиліття якщо не в самому річищі, то під істотним впливом неомарксизму з його пафосом національної та соціальної рівності й гідності.

Третій етап розвитку українського неомарксизму — від 1972 р. (коли відбулися масові арешти і «профілактування» інтелігенції з метою унеможливлення подальшого існування вільного фахового гуманітарного дискурсу в будь-яких його формах) і до початку перебудови. На цьому етапі розвивається нелегальний дискурс з відповідними текстами авторства Юрія Бадзя, Юрія Литвина, Леоніда Плюща та інших інакодумців. Найвизначнішим текстом у межах цього дискурсу, очевидно, була книжка Юрія Бадзя «Право жити». Бадзьо піддав критиці методологічні засади, з яких російська і радянська історіографія підходили до більшості питань української історії, не визнаючи за Україною самодостатнього історичного процесу.

Разом із тим, попри тиск із боку цензури, розвивається й сягає своїх кращих взірців — передусім у вигляді етапної для Інституту філософії АН УРСР колективної монографії «Людина і світ людини» — легальна неомарксистська філософія в межах «київської школи» (із супутніми виявами у психології та соціології). Йдеться про філософську, психологічну і соціологічну думку, яка існувала в межах академічних установ та вищих навчальних закладів, тобто була інституціолізованою. Віталій Табачковський, котрий був учасником тодішніх процесів, у праці «У пошуках невтраченого часу: Нариси про творчу спадщину українських філософів-шістдесятників» пише, що парадоксальним, але цілком логічним чинником, який спонукав певну частину офіційних філософів на ревізію ортодоксального марксизму, став саме марксизм, тільки внаслідок ширшого, ніж раніше, доступу до творів Маркса — марксизм автентичний. «Адже потяг до автентичності означав розходження з традиційними тлумаченнями марксизму, оскільки супроводжувався апеляцією до тих мотивів цієї філософської доктрини, які були найбільш вибухонебезпечними: приміром, послідовна діалектичність спонукала до спроб застосувати її до самої марксистської філософської доктрини, виводила на питання про межі застосовності останньої; послідовна розробка принципу практики провокувала на з’ясування колізій людського світовідношення, сутнісної суперечливості людини тощо, а звідси було дуже недалеко до «ревізіоністів» із відомої югославської групи «Праксис» тощо». У поєднанні з гострим потягом до інтелектуальної новизни, до вивчення актуальних питань наукового і суспільного життя, хай і в межах офіційно прийнятої термінології, з енергією лідера тодішніх київських філософів Павла Копніна це дало результати. До речі, логік і методолог науки Копнін не випадково поставив у центр своїх дослідницьких уподобань поняття «гіпотеза», «проблема», «ідея», які самим фактом свого існування неминуче вели до певного дистанціювання філософії від офіційної ідеології. А бурхливий розвиток у ті роки природничих наук змушував досліджувати реальну логіку наукового дискурсу і закономірності науково-технічної революції.

•  Цей, як його тоді звали, «червоний позитивізм» народився у середині 1960-х як закономірний результат згуртування групи молодих філософів навколо директора Інституту філософії АН УРСР Павла Копніна. Він одразу ж отримав серед певних гуртів московських ортодоксів — до певної міри справедливо — ярлик «ревізіонізму» і конституювався у, так би мовити, легалізований, недисидентський, але вільнодумний напрям неомарксизму, який намагався охопити й висловити (бодай у вигляді «критики буржуазної філософії») всі новітні досягнення світової філософської думки. Та українським цей «червоний позитивізм» у перше десятиліття свого існування був тільки географічно; і проблема не у мові, якою було написано і надруковано тексти (зрештою, деякі з них видавалися й українською мовою), а в тій ментальній базі, на ѓрунті яких будувалися зазначені розмисли.

Виокремлення ж власне української немарксистської течії — за Табачковським, «червоного екзистенціалізму» (цей штамп також з’явився ще наприкінці 1960-х) — відбувалося доволі складним шляхом. По-перше, Павло Копнін виступив ініціатором вивчення й публікації великої маси текстів викладачів Києво-Могилянської академії XVII — XVIII століть (адже їх у партійних колах було оцінено як «націоналістичних попів»), що не могло не відновити, бодай частково, власне українську філософську традицію. По-друге, наступник Копніна на посаді директора Інституту філософії Володимир Шинкарук також наприкінці 1960-х рр. розпочав здійснення «світоглядного повороту» в діяльності великої групи київських філософів, уже самою постановкою проблем вивівши розмисел за межі офіційної ортодоксії та водночас гранично наблизивши його до української філософської традиції (зокрема «буржуазно-націоналістичної», яка на той час уже була відомою в загальних рисах молодим київським філософам завдяки привезеним зі Львова естетиком Володимиром Мазепою працям Миколи Шлемкевича). По-третє, певний імпульс у ті роки — на зламі 1960 — 1970-х — академічній філософії дали декілька на той час молодих дослідників із числа дисидентів, які в 1972 — 1973 рр. зазнали тих чи інших репресій, але все ж поширили певні ідеї в академічному середовищі. Нарешті, свою роль відіграла й конкуренція зі всесоюзними філософськими центрами — Москвою та Ленінградом, яку можна було витримати тільки шляхом висунення оригінальних (хоч і в певних межах) ідей; а ті ідеї народжуються не в останню чергу на ґрунті національних соціокультурних настанов.

•  Мірою розгортання досліджень напрацьований матеріал сам став помітно впливати на науковців. Як пізніше зауважив Володимир Шинкарук, «вузлові категорії світогляду: людина і світ, буття і небуття, простір і час, життя і смерть, свобода і необхідність та інші, які традиційно вважаються філософськими, наявні в людській свідомості до виникнення філософії та функціонують до засвоєння філософії. З самого початку вони є категоріями не філософії, а культури... За умов цивілізації, коли виникає філософія як форма теоретичного пізнання, вона осмислює наявні в даній культурі світоглядні категорії відповідно до особливостей цієї культури». Інакше кажучи, логіка предмета повела за собою дослідників; і не тільки «червоні екзистенціалісти», а й «червоні позитивісти», бодай частково, долучилися до українського ѓрунту, оскільки на їхні настанови не могло не вплинути дослідження шкіл логіки в Україні та категоріальних структур українського світогляду.

Знаковою для українського неомарксизму 1970-х — першої половини 1980-х рр. виявилась низка філософів у цьому напрямку. Варто назвати лише декого з них — то є мій суб’єктивний вибір, і їхні характеристики будуть не стільки об’єктивістськими, скільки особистісно-екзистенційними.

Отже:

— Вадим Іванов, котрий відновив у неявній, але самозрозумілій для інтелектуалів полеміці з Леніним та ленінізмом право на існування у філософії поняття «людський досвід» як одного з провідних і висхідних пунктів філософської науки;

— Вадим Іванов, котрий «розкрутив» поняття «життєвий світ» таким чином, як це мало кому вдається із теперішніх, ніби вже й звільнених від тиску цензури мислителів.

— Олександр Яценко, чиї начебто наївні слова про мораль та ідеали, якими має вимірюватися й яким має відповідати будь-яка практична діяльність — від виробничої до політичної, — й про любов, якій належить бути альфою та омегою всіх людських дій, звучали єрессю тридцять років тому й видаються анахронічною дивовижною зараз.

— Ігор Бичко, чи не єдиний із київських філософів, тексти якого друкувалися й коментувалися ще у 1970-ті роки на Заході, причому коментатори небезпідставно зазначали: Бичко свідомо протиставляє гуманізм молодого Маркса ленінізму; Ігор Бичко, котрий під виглядом «критики буржуазної філософії», скажімо, примудрився видрукувати ледь не весь текст Нобелівської лекції Альбера Камю з його нищівними знущаннями з «соціалістичного реалізму».

— Мирослав Попович, теперішній директор Інституту філософії НАНУ, знаний і в Україні, й за її межами, для одних — «український буржуазний націоналіст», для інших — «безродний космополіт», фахівець із логіки наукового пізнання, який сьогодні відхрещується від усіх різновидів неомарксизму, але в ті часи, очевидно, перебував у його річищі; автор кількох написаних «у шухляду» книжок, друком із яких вийшла під час перебудови одна — про Миколу Гоголя;

— Володимир Шинкарук, який свій розділ у колективній монографії «Філософсько-соціологічні проблеми сучасної науково-технічної революції«виданої в Києві 1976 року (українською мовою, між іншим), назвав так: «Науково-технічна революція — переворот у продуктивних силах суспільства». А, за Марксом, переворот у продуктивних силах обов’язково тягне за собою переворот у виробничих відносинах і в політичній надбудові, тобто соціальну революцію. Тож ця революція мала стати наслідком НТР не лише на Заході, а й у СРСР, — філософ орієнтувався на людиноцентричне постіндустріальне суспільство, де у виробництві діє вже не сама людина, а перетворені й «загнуздані» нею природні сили. Діалектик-матеріаліст Володимир Шинкарук насправді був ідеалістом вищого ѓатунку — в сенсі того, що в центрі його філософування завжди були вищі духовні здатності людини, її ідеали, сподівання, мрії. Світ не ворожий людині, це — її світ, тільки треба зняти запони, створені як самою людиною, так і обставинами, — ось яким було його кредо. До останніх днів, коли вже в незалежній Україні він писав про потребу вимірювати розвиток суспільства не економікою, а моральністю.

— Віталій Табачковський, чиє дослідження феномену практики довело його гранично непростий характер, який принципово не надавався до редукції в бік матеріального виробництва чи революційної діяльності; практика тут виступала як творення людини з усією гамою її внутрішніх і зовнішніх суперечностей. Наприкінці 1980-х саме Віталій Табачковський здійснив подальшу трансформацію світоглядної проблематики — тепер уже в бік постмарксистської філософської антропології, в її класичних, а потім і посткласичних формах.

— Нарешті, не філософ, а психолог «високого» концептуального рівня, історик світової психології і творець власної психологічної школи — психології вчинку — Володимир Роменець. Він домігся у часи сусловської русифікації публікації своєї багатотомної «Історії психології» українською мовою, створюючи цим категоріально-понятійний апарат для майбутніх дослідників. Вчинок для нього поєднував предметну дію з рухом людини в соціальному просторі й, головне, з моральною насиченістю та мотивацією цієї дії. Маючи у своїх початках Марксові ідеї людиноформуючої практики, психологія вчинку виросла в оригінальну й цілісну концепцію.

У межах цього комплексу філософських пошуків не йшлося про віднайдення однієї наперед заданої істини; радше можна вести мову про вибудову системи істин, людино- і культуросумірних. А це вже ревізіонізм, з погляду марксистко-ленінської ортодоксії. І ще одне свідчення неомарксистського характеру текстів «київської школи»: ці тексти не надавалися до використання в стандартному вишівському курсі марксистсько-ленінської філософії. У тому курсі й тем, відповідних до розробок київських філософів та психологів, не було, а якщо й були, то ці тексти виламувалися за межі офіційних ідеологем.

•  І, нарешті, останній, четвертий етап — перебудова. Вона не привела до появи якихось фундаментальних досліджень, ба, навіть значних публіцистичних текстів, виконаних у річищі неомарксизму. Винятки — брошури Ігоря Бичка «Від сталінізму до гуманізму» та Оксани Забужко «Дві культури» та стаття Івана Дзюби «Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?». Вони й сьогодні цікаві не тільки для істориків філософії. У подальшому ж український неомарксизм майже повністю втрачає популярність. У періодичній пресі, щоправда, можна зустріти чимало посилань на Маркса, але це або категоричне (і безграмотне) заперечення, або не менш категорична (і не менш безграмотна) апологетика. А тим часом спроби знайти значущу відповідь на ті «інтелектуальні ребуси», які свого часу сформулював Карл Маркс, і ті надбання немарксистської критичної думки, які були випрацювані в 1960 — 1980-ті роки, сьогодні є недооціненими й невикористаними, а часом і майже невідомими.

Ведучий сторінки «Iсторія та «Я» — Iгор СЮНДЮКОВ. Телефон: 303-96-13.

Адреса електронної пошти (e-mail): master@day.kiev.ua

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments