У державців немає місця для філософії.
Томас Мор, англійський письменник, філософ, державний діяч, лорд-канцлер, Святий Римо-католицької церкви

Революція, що не відбулася в Німеччині

Вона відкрила шлях нацизму
17 січня, 2019 - 16:36
ЧИМ БУЛО ВБИВСТВО КАРЛА ЛІБКНЕХТА Й РОЗИ ЛЮКСЕМБУРГ— АКТОМ РОЗПРАВИ КОНТРРЕВОЛЮЦІОНЕРІВ ЧИ ТАЄМНОЮ ПОМСТОЮ БІЛЬШОВИЦЬКОГО КРЕМЛЯ

Люди старшого віку пам’ятають піонерську пісню про юного барабанщика 1930 року.

«Мы шли под грохот канонады,

Мы смерти смотрели в лицо.

Вперед продвигались отряды

 Спартаковцев, смелых бойцов».

Хоча автором віршів вважався поет Михайло Свєтлов, насправді слова пісні він лише переклав і адаптував до радянської дійсності німецьку революційну пісню про сурмача Der kleine Trompeter (Маленький сурмач), музику і вірші до якої 1925 року написав німецький композитор В. Валльрот.  Музичну обробку для тексту Свєтлова зробив Олександр Давиденко.

І вийшла радянська піонерська пісня, дуже схожа не лише на Der kleine Trompeter, а також на марш штурмовиків СА  Horst-Wessel-Lied — Пісня про Хорсте Вессела чи за першим рядком — Die Fahne hoch (Прапори увись). Піонерам і всьому народові про це не повідомлялося.

1930 року, коли Свєтлов писав свій твір, пам’ять про повстання в Берліні у січні 1919 року була ще не лише жива, а події уявлялися близькими.

Після Листопадової революції у Німеччині 1918 року було створено перехідний коаліційний уряд Rat der Volksbeauftragten— Рада народних уповноважених (СНУ). У ньому соціал-демократи на чолі із Фрідріхом Ебертом і Філіппом Шейдеманом ділили міністерські посади з лівими радикалами з утвореної 1917 року Unabhangige Sozialdemokratische Partei Deutchlands — Незалежної соціал-демократичної партії Німеччини (USPD, НСДПГ). Автономною групою в останній був Союз спартака — політичне об’єднання німецьких більшовиків.

При цьому в лідерів німецьких лівих Карла Лібкнехта та Рози Люксембург були істотні розбіжності з Леніним і Троцьким щодо тактики і стратегії захоплення влади та її утримання. Де в чому це відіграло фатальну роль в наступних подіях.

Економічний стан у Німеччнині після війни був дуже тяжким. Десятки тисяч демобілізованих солдатів та офіцерів кайзерської армії не могли знайти своє місце в мирному житті. Багатьох призвали до армії буквально зі шкільної лави, жодної спеціальності не мали і легко піддавалися ідеологізованим міфам. Як лівим, так і правим.

До того ж частина країни була окупована, території з розвиненою економікою, зокрема Ельзас і Лотарінгія, відійшли до Франції. Назва міста Страсбурга у нас закріпилася німецька, хоча французькою вона вимовляється дещо інакше. Німеччина мала виплачувати переможцям величезну контрибуцію, що ще більше обтяжувало кризову економіку.

Політичне розмежування, підживлюване економічною і фінансовою кризою, призвело до того, що колишні фронтовики об’єднувалися в іррегулярні з’єднання. Праві — так звані фрайкори (нім. Freikorps — добровольческий корпус), ліві тією чи тією мірою створювали загони червоної гвардії.

Рада народних уповноважених поступово відмовилася від найбільш радикальних вимог щодо радянізації Німеччини, і стосунки між соціал-демократами та НСДПН дедалі загострювалися.

На початку грудня 1918 року відбувся правий заколот. Для зміцнення своїх позицій уряд викликав до Берліна 600 революційних матросів із Кіля. Саме вони були застрільниками Листопадової революції у Німеччині. Проте моряки відмовилися підкорятися призначеному командувачеві і перейшли під контроль НСДПН.

Уряд вирішив відправити моряків назад, але ті відмовилися і за прикладом російських товаришів заарештували РНУ. Очільник уряд Еберт викликав війська, і в Берліні відбулися вуличні бої.

У відповідь ліві вийшли з уряду, об’єдналися з німецькими більшовиками із Союзу спартака. Карл Лібкнехт і Роза Люксембург провели наприкінці грудня засновницький з’їзд Комуністичної партії Німеччини (КПГ). На ньому, наголосимо на цій важливій для подальшого обставині, був присутній надісланий із Москви Карл Радек. У новоствореній партії головну роль відіграли саме спартакісти, які займали дедалі радикальніші позиції.

Детонатором вибуху слугувало звільнення начальника берлінської поліції Еміля Ейхгорна, якого звинувачували, не зовсім справедливо, у тісній співпраці з комуністами-спартакістами. Він мав неабияку популярність, оскільки масово відпускав політичних в’язнів і взагалі всіх нелояльних до режиму лівих радикалів.

Відповіддю на звільнення Ейхгорна стала 200-тисячна демонстрація протесту берлінських робітників, що відбулася 5 січня 1919 року. Вже під час неї прозвучали вимоги захоплення влади. 

Можливо, що демонстрацією протесту справа й обмежилося б, але уряд не поступався, поновити Ейхгорна на посаді відмовлявся. Відповідно, спартакісти-комуністи вирішили, що час настав, і рушили. Їхні озброєні загони захопили редакції головних газет, телеграф, телефонні станції. Все йшло за ленінським петроградським сценарієм, лишень країна була інша.

Висувалися гасла одне радикальніше, ніж інше. Аналогічне сталося в Бремені, де 10 січня було проголошено радянську республіку. Здавалося, ще трохи, і в Німеччині за російським зразком буде встановлено радянську владу.

Лідери німецьких комуністів Карл Лібкнехт і Роза Люксембург спочатку були проти захоплення влади і скинення уряду. Вони вважали, і мали для цього всі підстави, що країна не готова до такого радикального розвитку подій. Ба більше, вони розуміли неможливість, принаймні в даний момент, повторення російського перевороту в жовтні 1917 року.

В ейфорії Sturm und Drang — бурі й натиску, під тиском радикальних товаришів вони погодилися очолити повстання, аби поквитатися «з могильниками революції». Вже невдовзі з’явилися тривожні ознаки.

Повстання було не підготовлене, не мало чіткого плану. Спартакісти не мали гарної організації і часто діяли хаотично, інтуїтивно.

Берлінський гарнізон, попри відносно ліві настрої серед солдатів, оголосив нейтралітет. Навіть моряки з Народної морської дивізії, відомі своїми радикальними позиціями, не підтримали виступ. Це одразу позбавило повстання украй потрібної силової підтримки.

Окрім того, уряд продовжував функціонувати, і військовий міністр Густав Носке викликав до столиці загони фрайкора. Цей момент керівники повстання або прогавили, або не мали про це достовірної інформації, що мало катастрофічні наслідки.

Ситуація котилася до громадянської війни. Одні соціал-демократи воювали з іншими справжніми і колишніми партійними товаришами.

Понад 4 тисячы членів фрайкору 9—10 січня 1919 року за наказом Носке увійшли до Берліна і почали придушувати повстання. Вже 11—12 січня виступам лівих було покладено край, після чого розпочалися зачистки і полювання на лідерів повстання.

Карл Лібкнехт і Роза Люксембург сховалися на конспіративній квартирі, де встигли підбити короткі підсумки повстання і визначити причини поразки.

Їх знайшли і 15 січня схопили. Допитували Люксембург і Лібкнехта гранично жорстоко. Побивши їх до нестями, солдати вивезли полонених на катері в акваторію ландвер-каналу і вбили пострілами в потилицю, скинувши тіла у воду. Як писав відомий історик і біограф Троцького Ісак Дойчер, із вбивством лідерів німецьких комуністів «свій останній тріумф святкувала кайзерівська Німеччина і перший — нацистська».

Організаційна непідготовленість повстання була очевидною. Проте в основі поразки лежали ідеологічні розбіжності усередині керівництва виступом.

З чого розпочинати захоплення влади? Згори, за прикладом російських більшовиків, чи знизу, починаючи з рад на підприємствах, у містах і районах? Лібкнехт і особливо Люксембург були за другий шлях, з ними в цьому різко розходилися Ленін і Троцький. Ба більше, у вересні 1918 року Роза Люксембург написала брошуру «Російська революція. Критична оцінка слабкості». Роза Люксембург передбачила, у що виллється придушення політичних свобод ленінською диктатурою пролетаріату.

Другий чинник, що принципово відрізняє Німеччину від Росії, полягав у тому, що в першій помірковані соціал-демократичні ідеї глибоко проникли в маси робітників. Ліваки-комуністи за всієї їхньої крикливості не мали широкої підтримки. У країні був сильний і численний середній клас і украй консервативне селянство. Вони категорично не хотіли націоналізації та експропріації за російським прикладом. Не в останню чергу цим пояснюється озлоблення сторін у зіткненнях на берлінських вулицях і під час придушення повстання.

Був ще один чинник, який зазвичай залишається в тіні, — подвійна роль посланця Москви Карла Радека. З одного боку, лідери більшовиків хотіли революції у Німеччині, оскільки їхнє становище після року громадянської війни було недостатньо міцним. З другого боку, вони побоювалися сильної конкуренції з боку Карла Лібкнехта, Рози Люксембург як визнаних у світі лідерів соціал-демократії, що мали серйозний вплив як у Німеччині, так і на товаришів в інших країнах.

Хоча залишатися в Берліні Лібкнехту і Люксембург було дуже небезпечно, за певними відомостями, саме Радек був проти того, аби вони залишили столицю. Ще підозріліша роль агента Радека —  Вільгельма Піка, майбутнього президента НДР.  Вальдемар Пабст, який керував розстрілом лідерів німецьких комуністів, згадував, що Вільгельма Піка, заарештованого фрайкорівцями разом із Лібкнехтом і Люксембург, відпустили, як кажуть, за зраду. В історії НДР йшлося, що йому вдалося втекти.

Водночас брат Лібкнехта Теодор звинувачував у зраді Радека. Є відомості, що Лібкнехт планував викрити Радека як зрадника, але не встиг. Схоже, що для Леніна і Троцького віддавали перевагу мертвим лідерам німецьких комуністів перед живими. Принаймні з’явилася можливість ввести до керівництва КПН вірних Москві товаришів, наприклад Ернста Тельмана.

Водночас у Радянській Росії і СРСР влаштували галасливу кампанію через «вбивство світовим імперіалізмом» німецьких товаришів. Їхніми іменами називалися фабрики, заводи, вулиці та селища. При цьому на їхньому блискучому лику були плями у вигляді відступу від стратегії захоплення влади Леніна і Троцького, пізніше заміненого на Сталіна.   

Січневе повстання спартакістів і його подальше придушення призвели до різкої поляризації політичного життя Німеччини. Це зумовило внутрішню слабкість невдовзі утвореної Веймарськой республіки.

Більшість учасників фрайкору приєднувалися до гітлерівської Німецької робочої партії, що виникла у дні берлінських боїв у Мюнхені, відомішої як НСДАП.

У січневі дні 1919 року провалився експорт революції, чого домаглися лідери російських більшовиків. Ще були спроби у Бремені та Баварії, а також в Угорщині, але вони мали сумний кунець.

По-друге. Вкотре підтвердилася істина, що повстання, навіть вдалі, а невдалі тим паче, відкривають шлях найчорнішій реакції. Повстання спартакістів значною мірою зумовило прихід нацистів до влади.

Юрій РАЙХЕЛЬ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments