Це ж велика дурість — хотіти говорити, а не хотіти бути зрозумілим.
Феофан (Єлеазар) Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Сатирик від Бога

До 150-річчя від дня народження Володимира Самійленка
14 лютого, 2014 - 10:50

«Се просто благотворно — смакувати духовні плоди такого поета». Хіба може бути вищою оцінка для поета, аніж ця, що її дав Володимирові Самійленку Іван Франко? При цьому він зазначав, що таких імен у всесвітній літературі небагато.

Народився Володимир Самійленко 3 лютого (22 січня за ст. ст.) 1864 року в селі Великі Сорочинці на Полтавщині. «Моя мати була кріпачка сорочинського дідича Черниша, — писав В. Самійленко в автобіографії. — Родина моєї матері належала до так званих дворових, тому при визволі від кріпацтва 1861 р. не одержала земельного наділу... Тож моя мати мусила йти в найми». Вона була взята «до покоїв» поміщиці Лисевич. Дівчина була гарна, ніжна і з бистрим розумом, мала приємний голос і вміла трохи грати на скрипці. Син поміщиці — Іван Олександрович Лисевич, багатий землевласник, мав власний оркестр музикантів, сам грав на скрипці, був нежонатим. Побачивши гарну дівчину Олександру, він звернув на   неї увагу, до того ж, як писав Володимир Самійленко, «моя мама була дуже гарна з обличчя і струнка станом, та й натуру мала делікатну, можна б сказати, освіченої й культурної дівчини». Та коли треба було женитись, він запропонував замість шлюбу гроші й землю. Олександра, не взявши нічого, відійшла до своїх батьків, де й народила сина Володимира. «Охрестили мене в церкві св. Спаса, — пише В. Самійленко, — до метрики записано як незаконного сина «крестьянки Александры Кондратьевны Самойленко».

Першою вчителькою грамоти була його мати. Початкову освіту майбутній письменник одержав у дяка, потім навчався у Миргородській початковій школі. Мати Самійленка в той час була економкою в домі старого поміщика — ліберала і блискуче освіченого шляхтича Олексія Трохимовського, який взявся дати хлопцеві освіту. (Між іншим, якраз у хаті його батька, Михайла Трохимовського, й народився Микола Гоголь.) Він дозволив юнакові користуватися бібліотекою, зумів розвинути зацікавлення чужими мовами. По смерті Трохимовський залишив матері Володимира у спадок 30 десятин землі, чималу суму грошей та пенсію на виховання сина. Завдяки цьому Володимир вступив до Полтавської гімназії. Там вперше виявилося поетичне обдарування хлопця. Він пише жартівливі вірші про своїх учителів, друзів. Одна-дві спроби в російській мові, якою здійснювалося навчання в гімназії, а тоді рішучий перехід до рідної, української мови. Самійленко у своїй біографії пише: «З дитинства в дідовій хаті між своїми кревними я жив оточений українською стихією... слухав чумацькі пісні, які співав дядько Герасим Бокитько — козак, дід якого чумакував і взагалі впивався чарівною українською мовою Миргородського повіту, яку я визнаю найкращою, як дуже оригінальну, з найкращою фонетикою, взагалі багатою лексично». В старших класах, здобувши певні знання з курсу іноземних мов, береться перекладати твори російських письменників та твори античної літератури зокрема «Іліаду» Гомера. В останніх класах гімназії написав вірші: «Переспів», «Грішниця» і «Ридання душі».

«Скінчивши гімназію в Полтаві 1884 року, я вибрав для університетських студій Київ, хоч мені радили подаватися до Петербурга, — пише В. Самійленко... А я знав тоді уже добре, що Київ — то є осередок українського руху, бачив, що ті нечисленні українські книжки, які тоді виходили у світ, друкувалися майже тільки у Києві, чув, що в Києві діють українські гуртки, що там мешкають українські письменники й наші вчені, і я рішуче вибрав Київ».

Роки навчання у Київському університеті (1884—1890 рр.) Володимир Іванович згодом назве найщасливішими в житті.

Перша збірка «З поезії В. Самійленка» вийшла 1891 року. Друга збірка — «Україна» була видана І. Франком у Львові 1906 року. До цього видання І. Франко написав передмову. В поезії В. Самійленко не міг не оминути сатиричного сарказму проти всього деструктивного в українському суспільстві. У вірші «Людність», — поет іронізуючи, подає духовний стан суспільства:

Найкращії пориви, гарячі

почуття

Розсікли ми ножем холодним

 міркування,

І склали ми собі розмірене

життя

Без глибини думок, без сили

поривання.

Та все ж, як ворог зневіри, поет вірив у народження повноцінної української людини:

...Потреба вищого бажання

в серце стане

І викличе в душі рої забутих

 мрій.

А чи не характерною рисою є для сатирика В. Самійленка прагнення вилити свій душевний гнів до збайдужілого українця, якого він з неперевершеною іронією подав у поезії з промовистою назвою «На печі»:

Хоч пролежав я цілий свій вік

 на печі,

Але завжди я був патріотом:

За Вкраїну свою чи то вдень,

чи в ночі,

Моє серце сповнялось клопотом.

Не міг Самійленко мовчанкою оминути північного сусіда-москаля, з його традиційно-шовіністичною природою панування над іншими народами, що й подав в уже згаданому «Ельдорадо», та в інших віршах: «Заклопотаний росіянин», «Російська серенада». Царській Московії поет присвятив сатиричну комедію «У Гайхан Боя», яка яскраво викриває деспотичну систему панування. Крім неї, з’являються драматичні твори «Герострат», «Маруся Чураївна» і «Драма без горілки».

Водночас І. Франко та С. Єфремов високо цінили ліричну творчість В. Самійленка, ставили його в ряд видатних ліриків. Як приклад, подається уривок із його колискової — «Вечірньої пісні», яку поклав на музику К. Стеценко, і вона стала улюбленою народною піснею:

Тихесенький вечір

На землю спадає,

І сонце сідає

В темнесенький гай...

Однак літературна творчість поета не приносила коштів на прожиття. Доводилося шукати роботу на державній службі. Біографи наголошують, що Самійленко був людиною непрактичною і незарадною. Ці його прикмети відбилися, очевидно, некорисно по всьому його житті і як пише В.Дорошенко «увесь вік поет прожив бідаком-невдахою».

У Чернігові В. Самійленко працював секретарем редакції «Земський Збірник».

1900 р. В. Самійленко звільняється з посади. Згодом поет часто міняв місто праці. Ми бачимо його в Катеринограді на Кубані, в Миргороді — на посаді секретаря земської управи, в Києві, де працює в редакції «Ради». 1903 р. В. Самійленко разом із видатними діячами культури бере участь у відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві. 1907 р. В. Самійленко складає іспит на нотаріуса і переїжджає на Чернігівщину, де в місті Добрянці відкриває нотаріальну контору. Та все ж службовець із Самійленка, як пише В. Дорошенко, був кепський. Нудна бюрократична робота його не цікавила. 1917 р. поет переїздить до Києва і бере активну участь у відновлених українських часописах. Не може просто не обурюватися, як обійшлася з ним уже нова українська влада — уряди Центральної Ради і Гетьманату. Його влаштували в Генеральний секретаріат освіти на посаду діловода, призначивши мізерну зарплатню — аби лише не помер з голоду. «Вигляд мав вельми нужденний, — згадувала про Самійленка дружина Б. Гринченка Марія, — убрання на йому було старе, виглядав якимсь прибитим...»

Після окупації України більшовиками разом з українським урядом емігрує в Галичину. Там він працює в «Просвіті» і продовжує писати й перекладати. Л. Лукасевич залишив згадку про В. Самійленка в еміграції; «Прекрасна постать середнього зросту, з сивою буйною чуприною, козацькими сивими вусами, з вдумливими ласкавими очима ще й зараз є в моїй уяві».

У вигнанні Володимир Самійленко животів у злиднях, хронічно хворів, пережив смерть обох доньок. Виснажений фізично й морально, втративши сподівання на національне відродження, 1924 р. повернувся до Києва. Батьківщина зустріла поета непривітно, холодно і навіть вороже. Хворий, знесилений Самійленко, який все своє життя і творчість присвятив українському народу, ще більше пригнічений морально та фізично, терпів крайнє зубожіння і злидні. Віра Олександрівна Матушевська, дружина редактора київської «Ради», Федора Матушевського, яка працювала лікаркою земської лікарні в Боярці, утримувала своїм коштом старого і хворого письменника аж до його смерті і своїм коштом поховала в Боярці, під Києвом 12 серпня 1925 року.

Минуло майже 90 років, як не стало поета Володимира Самійленка, але його вогнисте слово, що лунало, як бойові сурми, і закликало до бою — родило творчу думку й будило приспані почування українського духу. Творчість поета залишилась на довгі роки у спадщину нащадкам в Україні.

Анатолій ЧЕРНОВ, журналіст, краєзнавець, Полтава
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ