Коли людина не встане з колін, то вона не далеко зможе пройти.
Іван Драч, український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч

Шукач справедливості

Місія Джеймса Мейса
22 серпня, 2019 - 17:24
ДЖЕЙМС МЕЙС ЗРОБИВ ВИКЛЮЧНИЙ ВНЕСОК У ВІДНОВЛЕННЯ ЗАБЛОКОВАНОЇ, «ЗАБОРОНЕНОЇ» ПАМ’ЯТІ УКРАЇНЦІВ ПРО ГОЛОДОМОР 1932—1933 РОКІВ

Джеймс Ернест Мейс народився 18 лютого 1952 р. у штаті Оклахома. Колись його предків, легендарне плем’я черокі, уряд США сюди насильно переселив. Тогочасна держава погано розуміла, що таке право індіанця на життя. За що вони й заплатили тисячами жертв. Мейс добре знав історію «Дороги сліз», тож був особливо чутливим до подібних трагедій — хоч з яким би народом вони траплялися.

Свій бакалаврат Мейс здобув в Оклахомському державному університеті (1973 р., м. Стілвотер     — Stillwater), а магістерський курс проходив у Мічиганському університету (1978 р., м. Анна-Арбор — Ann Arbor). У США немає системи ліцензування та акредитації ВНЗ, головне, на чому вони тримаються, — престижність, що в свою чергу спирається на успіхи випускників. Якість передбачає вимогливість. Для Мейса перехід із маловідомого університету до одного із найпрестижніших став шоком         — він навіть боявся не витримати академічного навантаження. Пережити негаразди допоміг видатний український історик Роман Шпорлюк, який викладав історію Центрально-Східної Європи. Під його впливом Джеймс змінив свої первісні наміри займатися русистикою та обрав тему для свого дослідження з історії України. Можливо, тому сприяла також його тривала (з 1971 до 1981 рр.) робота в Північноамериканському центрі вивчення Польщі.

Хоч як це дивно виглядає тепер, але містком до України стали для Мейса його ліві (ледь не марксистські) переконання в юності та захоплення радикалізмом — чи не вирішальний чинник під час обрання місця навчання. Для американського університетського середовища це нормально. І не лише для нього. Скажімо, минулорічне відвідання університету в Салоніках вразило домінуванням на території цього навчального закладу не те що лівої, а відверто лівацької пропаганди. Але це ще не означає підтримку тоталітарних ідеологій. Останнє — точно не про Мейса. Він     — шукач соціальної справедливості. Такі люди часом з’являються на світ Божий серед різних народів. Їх ніколи не буває багато, більшістю вони завжди сприймаються як диваки, для влади є незручними, що дуже часто у невільних суспільствах призводить до трагічного фіналу. Згодом найбільш видатних починають вважати героями чи навіть пророками.

Навряд чи складність, часом    — жертовність, цього шляху уявляв юний Мейс. Він просто жив та шукав справедливості в сучасному йому світі — саме тому не схотів стати юристом, адже вважав, що неморально захищати інтереси великих корпорацій перед ошуканими громадянами. Здобуваючи собі кошти на навчання, Мейс не цурався будь-якої роботи      — до оглядальника та прибиральника включно. Така вдача зрештою впливала на його творчість. Скажімо, серед українських статей Мейса можна побачити кілька з економічною складовою, де автор майстерно оперує даними та професійною термінологією, викриваючи загрозу переродження корупційних схем та створення суспільства, що свідомо толерує клептоманію. Чим завершується такий розвиток               — зрозуміло. З’ясувалося — в пошуках роботи молодий Джеймс опанував і цей напрям — працював помічником у банку. Тому на суспільні явища історик дивився поглядом економіста.

У випадку Мейса американська демократія залишала простір для творчої меншості, що є потужним джерелом інновацій та, зрештою, двигуном розвитку цієї країни. Але ж свою правду треба ще довести, часом — іти проти догм, що вкоренилися в людській свідомості. А це страшна сила, навіть у відкритому конкурентному суспільстві. Лише переконаність у власній правоті, відданість обраним ідеям та величезна енергія можуть змінити ситуацію.

Для докторської дисертації Мейс обрав тему з українського націонал-комунізму: «Комунізм і дилеми національного визволення: національний комунізм в радянській Україні. 1918—1933». Ідеальне сполучення для молодого та амбітного дослідника. Його чекали драматичні відкриття — найбільшої трагедії в історії українського народу. Як згодом зазначав історик, «об’єкту моїх досліджень настав остаточний кінець у 1932—1933 роках». В останньому розділі своєї дисертації Мейс вперше торкнувся цієї теми. Працюючи над дослідженням, він детально (по-американськи, тобто — надприскіпливо) вивчав доступні йому в США джерела з історії України — головним чином спомини та пресу (архівні джерела в СРСР були недоступні). Обставини цьому сприяли — недалеко, в Іллінойському університеті, знаходилося чи не найбільше в США зібрання україністики, насамперед — періодики.

Тож для захисту PhD in history йому знадобилося лише три роки (1981 р.). Згодом Гарвардський університет видав його дисертацію англійською мовою як монографію (1983 р.). Українською мовою вона досі не перекладена. Так само, як і майже вся його англомовна творча спадщина. Шкода, бо це звужує можливості знайомства українського читача з творчим доробком дослідника.

Між тим Джеймс Мейс (можливо, ще сам цього не розуміючи) перетворився на надію американської та канадської україністики та й діаспори в цілому. Тож майже відразу після захисту дисертації отримує запрошення від видатного українського історика Омеляна Пріцака. Засновник та перший директор Інституту українських студій Гарвардського університету запропонував Мейсу взяти участь у науковому проекті з дослідження голоду в Україні 1932—1933 рр. як помічник професора Стенфордського університету Роберта Конквеста. Результатом стала знаменита монографія «Жнива скорботи», вперше видана в 1986 р. Мейс отримав небачені для нього досі можливості для пошуку джерел та познайомився з відомими українськими істориками діаспори (серед них — Іван Лисяк-Рудницький), фактично — став частиною їхнього кола, а ще він часто виступав перед українцями США та Канади, тож став краще їх розуміти. Роль Мейса була визначальною, адже через обставини (незнання української мови керівником проекту) робота з джерелами була на ньому.

Крім того, в 1984 р. група українських американських бізнесменів запропонувала Мейсу долучитися до іншого проекту — «Усна історія українського голоду 1932—1933 рр.» (тривав до 1985           р.). Невдовзі зібрані в його межах понад п’ять десятків споминів стануть частиною значно більшої роботи.

Того ж 1984 р. сталася непересічна подія — після безпрецедентної за розмахом та організацією компанії української діаспори Конгрес США схвалив виділення коштів на створення та дворічну діяльність тимчасової Комісії президента та Конгресу США з вивчення причин і наслідків голоду в Україні 1932—1933 р. Вибір виконавчого директора був очевидним — фахівець із історії України 20 — 30 рр. ХХ ст., американський молодий історик, який не має жодного коріння в Україні (гарантування неупередженості) Джеймс Мейс. Фактично, Комісія розпочала свою роботу лише на початку 1986 р., коли її керівникові виповнилося 34 роки — вік для великих звершень. Мейс занурюється в її роботу, не шкодуючи ні сил, ні часу — і як організатор, і як науковець. У Комісії був вибір: піти простішим шляхом та залучити експертів або ж самим провести дослідження, що значно складніше, але більш точно. Мейс наполіг на другому варіанті. За його свідченням, робота багато в чому нагадувала проект із усної історії — запрошували свідків до Конгресу та опитували їх за встановленою формою. Згодом тексти розшифровувалися та публікувалися як урядові документи, тобто вони ставали загальнодоступними.

Багато чого історик тоді виконував сам, зрештою — він прагнув зробити більше, ніж доручалося. Тим більше, що частина членів Комісії працювала не надто активно. Результатом стало видання в середині 1988 р. трьох томів свідчень очевидців Голодомору, одного тому висновків. Останній — це повноцінне дослідження на основі матеріалів радянської офіційної преси. Разом із свідченнями очевидців воно дозволило зробити висновок про те, що голод був наслідком офіційної політики. Представлену роботу Конгрес визнав успішною, тож продовжив діяльність Комісії ще на два роки, аби завершити збір матеріалів та їх розшифровку.

Тоді вперше на офіційному рівні прозвучало: голод 1932—1933          рр. був штучним, його організував тогочасний політичний режим із метою геноциду українського народу. Джеймс Мейс здійснював місію свого життя. Згодом він пояснить: «Ваші мертві вибрали мене...» (у 2008 р. саме під такою назвою вийде збірка публіцистики Мейса в серії Бібліотека газети «День»).

Тоді, після завершення проекту, у Мейса загострилися колишні проблеми. Розпочалися вони відразу після того, як історик прийняв запрошення до Гарвардського проекту. Деякі американські колеги закидали йому «заниження стандартів галузі» (Центр радянських досліджень при університеті Бірмінгема), а Комуністична партія Канади навіть видала книгу «Голод, обман і фашизм: міф про український геноцид від Гітлера до Гарварда». Таке ставлення надалі лише загострювалося та погіршувалося. Загалом, професійне університетське середовище США не оцінило завзяття та сумління дослідника на теренах україністики, адже його висновки суперечили усталеним уявленням, здавалося, б безсумнівним теоретичним викладкам, підривали основи роду занять — адже фактично ставили під сумнів предмет дослідження багатьох совєтологів та русистів. А це вже гроші, посади, курси і таке інше. Комуністи та інші ліві не могли пробачити підрив їхніх ідеологем. Тож послуги історика Джеймса Мейса виявилися американським університетам не надто потрібними. Майже — адже роботу на нетривалий час він все ж таки знаходив: у Колумбійському (науковий співробітник Гарріманівського інституту совєтології у 1990—1991         рр.) та Іллінойському (науковий співробітник програми україніки у 1991—1993 рр.) університетах. Але принципово це не впливало на ситуацію, що склалася навколо нього. Мабуть, то було дуже боляче — якісно виконати велику роботу, почути багато чудових оцінок, відчути власні сили та... й опинитися перед привидом безробіття. Як часом трапляється, втрата престижної та добре оплачуваної роботи обернулася для Джеймса ще й втратою дружини — жінка залишила чоловіка.

За таких обставин Мейс вперше у своєму житті відвідує країну, трагічне минуле якої досліджував. Двотижнева подорож відбулася у січні — лютому 1990 р. Мейс вважав її поворотним моментом у своєму житті. Він встиг побачити ще радянську Україну, щоправда — конаючу у вирі суспільних процесів перебудови. На той час автор цих рядків був студентом історичного факультету Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. Тоді з нами навчалися американці — перший такого роду студентський обмін. Один із них, Джеймс Стеррет (нині — доктор філософії з історії, фахівець із військової історії ХХ ст.), якось жартома висловився: я щасливий, що встиг побачити соціалізм, бо на моїх очах він розвалився. І додав із приводу гасла, що після зимових канікул зникло з даху жовтого корпусу університету: «А що, комунізм уже не переможе?» Тоді ми вперше побачили у самвидавських газетах, що поширювалися в студмістечку, ім’я Джеймса Мейса та прочитали короткий виклад його висновків. А він майже в той самий час стояв біля місця масового поховання жертв голоду недалеко від Умані та плакав.

Не знаю, чи був щасливий тезка мого американського однокурсника, розуміючи, що крах політичного режиму, який спричинив трагедію Голодомору українського народу, стрімко наближається. Але подих історії він відчував як ніхто інший. Тож повернення до США стало серйозним приводом замислитися — що робити далі з огляду на цілком очевидні тенденції розвитку та професійний кретинізм, проявлений його середовищем в Америці. Зрештою, літом 1993 р. Мейс приїжджає до Львова на ІІ Конгрес україністів, зустрічається з журналісткою газети «Голос України», згодом — українською письменницею Наталією Дзюбенко, та залишається в Україні. Дві творчі особистості знайшли одна одну.

Початок. Продовження читайте у наступному выпуску сторінки «Історія та Я»

Володимир БОЙКО, Чернігів
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ