Жалься, Боже, з України, що не вкупі має сини!
Іван Мазепа, український військовий, політичний і державний діяч, Гетьман

«Сільський Лувр» на Слобожанщині

Здобутки «абсолютного ідеаліста»
13 квітня, 2018 - 11:44
ІНТЕР’ЄР МУЗЕЮ В ПАРХОМІВЦІ — СПРАВЖНЬОГО ДИВА, БО НЕДАРМА ЙОГО НАЗИВАЮТЬ «СІЛЬСЬКИЙ ЛУВР НА СЛОБОЖАНЩИНІ» / ФОТО ОЛЕКСАНДРИ КЛЕСОВОЇ

У невеличкому селі Пархомівка Харківської області є музей із колекцією світового рівня. І це зовсім не перебільшення, адже роботи Бенуа, Реріха, Піранезі, Пікассо, Левітана, Айвазовського, Кандинського, Малевича, Шишкіна й багатьох інших відомих митців прикрашають стіни «сільського Лувра» (!). Цей факт, безперечно, вражає. Проте історія музею, а головним чином людини, яка його створила, є подекуди навіть більш захопливою. Простий шкільний вчитель, який пережив німецькі табори, бідність, боротьбу із системою, зробив неможливе. Він згуртував навколо себе громадськість, поклав своє життя на пошуки картин, виховав не одне покоління фахівців і врешті-решт створив диво.

...Осінь 1945 року. Здається, тільки вчора закінчилася війна, а сьогодні треба йти до школи. Розгублені, осиротілі, виснажені, одягнені у лахміття діти сиділи за партами в очікуванні першого уроку історії. «Смерть була для них більш звична, ніж буквар», — так скаже про них людина, яка змінить їхнє життя, навчить бачити прекрасне попри втрати й горе та вилікує від байдужості, — Панас Луньов.

Доля самого 25-річного вчителя була дуже непростою. У жовтні 1941 року він потрапив до Німеччини і довгих чотири роки працював на примусових роботах. Табірний досвід закарбувався в його пам’яті, безумовно, як трагічна сторінка біографії, але він стане у пригоді Панасу Луньову в майбутньому. Перебуваючи у полоні, вчитель зрозумів, що людина живе доти, доки вчиться, розвивається та діє. Цей секрет Луньов привіз із собою до Пархомівки, де й розпочав нове життя, разом із тим зробивши щасливими багатьох своїх учнів.

Афанасій Луньов відрізнявся винятковою працьовитістю й вдало поєднував викладацьку діяльність із навчанням у Харківському університеті, який закінчив 1949 року. Крім того, він досліджував місцеві пам’ятки культури та особливо опікувався проблемами їх збереження. Однак найбільше Луньов дбав про своїх учнів, виховував їх та допомагав розвиватись. Аби запалити інтерес дітей до історії рідного краю, Луньов створив шкільний гурток, що спочатку мав назву «Юний історик», а в 1950-х роках його перетворено на мистецький клуб «Райдуга». Тут треба сказати, що для Луньова історія та мистецтво завжди були тісно пов’язані. Саме під час позакласної роботи зі своїми підопічними у вчителя виникла ідея створити музей, і в 1955 році йому вдалося її втілити. Щоправда, спочатку музей існував як народний при Пархомівській середній школі. Основою експозиції стала власна колекція педагога, адже він багато років збирав предмети старовини та витвори мистецтва. Але на цьому зупинятися ніхто не збирався. Панас Федорович та його учні організували масові пошукові роботи по селу та його околицях. Тепер у житті підлітків з’явилося багато пригод, а найголовніше — ціль. Вони збирали експонати для музею: ікони, монети, предмети побуту, а згодом дібралися до картин.

Хоч як це дивно, але слобожанська глибинка була багата на цінні раритети, оскільки їх колишні власники — граф і заможний магнат. 1769 року Катерина ІІ подарувала Пархомівку генерал-поручику Охтирського полку графу Подгорічані за бойові заслуги. Він був родом із Далмації і, певно, відчуваючи ностальгію, побудував собі прекрасний маєток у стилі італійського палаццо, який відіграє далеко не останню роль в історії Пархомівського музею. Після скасування кріпацтва маєток графа та сільські землі викупив ледь не найбагатший підприємець свого часу — Іван Харитоненко. Він дасть місцевим жителям роботу, а нащадкам — привід для гордощів, адже дорогами цього села ходитиме Казимир Малевич.

Збудувавши тут один із заводів своєї «цукрової імперії», Харитоненко запросив Северина Малевича для реконструкції виробництва. Малевич був одним із кращих майстрів-цукроварів у Росії, а також батьком відомого художника-авангардиста — Казимира Малевича. В 1890 році родина Малевичів переїхала до Пархомівки, і старшого сина Казимира віддали до сільськогосподарського училища. Так, зараз важко повірити в те, що художник зі світовим ім’ям колись вчився тут в сільгоспучилищі. Батько хотів, аби Каземир перейняв його ремесло, але ж у народі кажуть: не так сталося, як гадалося. Через багато років автор «Чорного квадрату» напише у своїй автобіографії, що у Пархомівці вперше взяв пензля до рук та відчув потяг до малювання. Малевичу подобалося спостерігати, як жінки розмальовують печі, стіни й двері будинків, зображуючи різноманітних тварин та українські орнаменти. Одного разу він спробував повторити їхні рухи і намалював яскравого півня на щойно побіленій стіні. Відтоді хлопець вирішив піти проти волі батька й пов’язати своє життя із мистецтвом. Казимир Малевич проведе у Пархомівці всього п’ять років, але тепло згадуватиме її все життя.

Сьогодні жителям Пархомівки не потрібен Google і онлайн-екскурсії, аби побачити роботи Малевича. Панас Луньов подарував їм можливість милуватися справжньою картиною геніального художника «Суперматизм 65» хоч кожного дня, окрім понеділка та вівторка. І це приголомшує, адже всього дві роботи Казимира Малевича знаходяться в Україні (!). До речі, найбільші колекції полотен українського художника зберігаються в Росії та Нідерландах.

Історії пошуків картин для Пархомівського музею надзвичайно цікаві та дійсно унікальні. Хтозна, чи всі вони є до кінця правдивими, але здається, це неважливо. Ключовим моментом є те, що головний герой цієї оповіді — абсолютний ідеаліст. Тільки людина з великою любов’ю до мистецтва та сильним бажанням ділитися цим з іншими може витрачати два, а то й три дні на одну лише дорогу до Харкова в надії знайти черговий шедевр. Виявляється, в ті часи на харківській барахолці можна було знайти будь-що, починаючи від цвяхів і предметів побуту, й закінчуючи старовинним фарфором і цінними картинами. Афанасій Федорович розповідав: «Голод стоял, а я студентом был. Мог не пообедать, а книжку купить должен был. Иконку. Чашечку фарфоровую. Акварель. На базар пойдешь махорку покупать, а там в одном ряду гвозди ржавые, а рядом — акварель Александра Бенуа...»

Колись Луньов поїхав купувати собі костюм, а повернувся додому з двома картинами: «Кавказький пейзаж» Ярошенка та «Збір водоростей у Британії» Гомеса. Вони обійшлися Панасу Федоровичу в дві місячні зарплати.

ПРОДОВЖЕННЯ

Парадоксально, але колекція Пархомівського історико-художнього музею тією чи іншою мірою завдячує Жовтневій революції. З приходом більшовиків світ перевернувся, неможливе стало можливим і навпаки. Саме політика нової влади дозволила жителям маленького села обзавестися раритетними полотнами та старовинними книгами у себе вдома. Дворянські маєтки та храми нищили і грабували, немало цінностей просто викидали на вулицю. А люди підбирали витвори мистецтва, тягнули їх до хат, не розуміючи справжньої вартості. Тому, мабуть, так просто більшість із них віддавали Панасу Луньову коштовності для експозиції музею. З його ж спогадів: «Знаменитый был книжник, и все сетовал, что «Леф» у него в неполном комплекте. И когда услышал, что у меня есть, так обрадовался, что отдал Маяковского за эти журналы: «Да забирай — не нужен он мне!..» И Писсаро... Он хотел у меня еще редкие книги выменять, дубликаты. Холсты свернутые протягивает — вот это подойдет? Я развернул... Писсарро!.. и в душе ахнул: «Вот это пойдет!»

Утім, були й ті, хто довгі роки тримав у себе картини, а особливо ікони, до кращих часів. Берегли від «совєтів». Луньову вдавалося знаходити таких людей і вмовляти поділитися мистецькими скарбами з іншими. Реакції були різними: дехто допитувався, чи в пристойному будинку висітиме картина, хтось із вдячністю обіймав вчителя. Проте не завжди люди легко прощалися з реліквіями. Часто, боячись за своє благополуччя, дарували полотна лише перед смертю. Так вчинив власник роботи невідомого художника з колекції місцевого поміщика Барятинського, на якій було зображено Ісуса Христа. Луньов чекав на цю картину не одне десятиліття, доки вона стояла в кутку захаращеної повітки.

Одного разу Панас Луньов влаштував у школі виставку репродукцій Третьяковської галереї, яку відвідало все село. Тоді, відчуваючи інтерес людей до мистецтва, вчитель наважився на відчайдушний крок. Він написав листи знаменитим художникам та керівникам провідних музеїв країни з проханням поділитися експонатами з сільським музеєм. Обґрунтував Луньов своє прохання тим, що тисячі витворів мистецтва роками лежать у музейних запасниках і ніхто їх не бачить. Неймовірно, але Харківський художній музей відгукнувся й подарував близько п’ятдесяти живописних та графічних творів. Далі ім’я Афанасія Луньова набирало розголосу, й охочих допомогти ставало дедалі більше.

1963 року до Пархомівки завітала Харківська телевізійна студія, аби зняти сюжет про сільський музей. Режисер вдовольнився матеріалом, проте був шокований приміщенням, де зберігалися картини. Він запропонував секретарю райкому перенести експонати до кращої будівлі, відзняти й повернути все назад. Секретар розгубився, однак Луньов підказав рішення — колишній маєток графа Підгорічані. Зйомки закінчилися, гості поїхали, і за тиждень Пархомівку вже показували на екранах усієї країни. Але вчитель не думав покидати палац та вже потихеньку облаштовувався там зі своїми учнями та картинами. Тоді до них приїхав розгніваний інспектор із міліціонером та наказав звільнити приміщення. Реакція Луньова була миттєвою — він пригрозив доповісти керівництву, що телевізійники пішли на обман з дозволу районної влади. До того ж міліціонер був свій, пархомівський, і таємно вболівав за вчителя. Зрештою довелося залишили Луньова у спокої, а точніше сказати — у палаці графа Підгорічані.

На долю Пархомівського історико-художнього музею випало ще немало негараздів: його грабували, продавали, хотіли закрити. Він проіснував понад тридцять років на громадських засадах (лише в 1986 році отримав статус державного), а сьогодні є автономним відділом Харківського художнього музею. Афанасій Луньов пішов із життя у 2004 році, але заповів усю особисту колекцію державі. Втім, за єдиної умови: унікальна колекція завжди має залишатися у Пархомівці.

Олександра КЛЬОСОВА, Літня школа журналістики «Дня»-2017
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments