Вітчизна — це не хтось і десь, Я — теж Вітчизна.
Іван Світличний, український літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, діяч українського руху опору 1960—1970-их років, репресований

Скоропадський уже в Україні. Назавжди

20 січня, 2007 - 00:00
ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ (В ЦЕНТРІ) ТА ІНОЗЕМНІ ДИПЛОМАТИ. 1918 рік

Рідний внук гетьмана Павла Скоропадського — Борис Данилович Скоропадський — повернувся з сім’єю на батьківщину предків для відновлення історичної правди про Другий гетьманат.

Роду Скоропадських понад 7 століть. Цей старовинний козацький рід бере свій початок від двох найдавніших династій в Україні: серед його родичів — Костянтин Мономах і литовський князь Гедимін. Окрім Павла Скоропадського, гетьманом України в 1708—1722 рр. був його предок Іван Скоропадський, онук славетного Федора Скоропадського, який воював у війську Богдана Хмельницького і героїчно поліг у бою під Жовтими Водами.

Павло Петрович Скоропадський народився в 1873 р. і був вихований в козацькому дусі, в повазі до української культури та традицій. Він закінчив найелітарніший учбовий заклад при царському дворі — Петербурзький Пажеський корпус. Під час Першої світової війни командував лейб-гвардійським полком, потім кавалерійською дивізією і армійським корпусом, ставши наймолодшим генералом Російської імперії.

Доля Бориса Скоропадського, онука Павла Скоропадського, склалася так, що він дізнався про свого діда лише в 1999 році, бо його мама приховувала це від сина. Він народився в Канаді в 1956 році і прожив там 50 років. Його батько Данило Павлович Скоропадський був отруєний 22 лютого 1957 року і наступного дня помер в Лондоні. Його маленькому сину Борису тоді було 10 місяців.

Мати Бориса Даниловича Скоропадського — Олександра — усвідомлювала небезпеку, яка нависла над її сином. Прагнучи захистити свою дитину, вона дала йому дівоче прізвище своєї матері — Тугайбей, з яким він прожив 44 роки свого життя.

Борис виховувався своєю мамою та її дядьком — полковником Порфирієм Силенком, який став для Бориса дідом і взяв на себе чоловічу роль у формуванні його особистості. Порфирій Силенко служив разом з Павлом Скоропадським, а потім у Лондоні був приватним секретарем і консультантом Данила Скоропадського. Саме Порфирій Силенко, який залишився єдиним живим родичем мами Бориса і мав на неї великий вплив, наполіг на тому, щоб сховати хлопчика (сина Данила Скоропадського), виїхавши на постійне проживання в Торонто (Канада).

Порфирій Силенко мав намір розказати всю правду Борисові тоді, коли він стане дорослим. Але не встиг цього зробити — раптово помер, коли Борисові було 22 роки. А мама довго не наважувалася сама це зробити — час ішов, а вона все очікувала зручної нагоди.

Тим часом Борис шукав себе: він жив і в Англії, і в Каліфорнії, і у Флориді. Займався різними справами, в тому числі власним бізнесом: торгував автомобілями, працював з нерухомістю, навіть проектував будинки. Коли вперше відвідав Німеччину (йому тоді було 17 років), то відчув на цій землі якусь магнетичну силу. Як пізніше він дізнався, там був похований його дід — Павло Скоропадський. Так само в 22 роки, коли прилетів до Лондона, то відчув, як потік енергії пройшов скрізь його тіло, а волосся на шкірі стало сторчма. В Лондоні похований його батько — Данило Скоропадський. Нічого подібного не відбувалося з ним у Франції та інших країнах. Значно пізніше це повторилося втретє, але значно потужніше, у ще одному місці планети — в Україні.

У нього два сини: восьмирічний Данило, названий на честь батька — Данила Скоропадського (і дуже подібний на нього), та шестирічний Максим. Обидва завзяті хокеїсти.

На моє питання, чи було в нього полегшення, коли він дізнався, хто він і якого роду, Борис Данилович відповів:

— «О, так! Сто відсотків. Я зрозумів причину неспокою і постійних пошуків сенсу свого життя. Відразу ж з’явився голод за інформацією. Я занурився в Інтернет, де багато чого знайшов. Потім друзі мені почали приносити різні книжки. Я шукав родину, родинні зв’язки — те, чого мені дуже бракувало. Неначе половини моєї особистості не існувало. Ті люди, що не мали тата чи маму, мене дуже добре розуміють. Як я почав шукати, то знайшов деяких бабусь-дідусів, але багатьом було за 90 років і вони ледве могли вимовити своє ім’я. Бувало, дізнаєшся про родича, якого вдалося відшукати, дзвониш йому, а у відповідь — «він помер минулого місяця...» Тоді я навіть сварився з мамою за те, що вона не розповіла мені все раніше».

Як розповів Борис Скоропадський (і це відомо з історії), у 1938 р. Павло Скоропадський офіційно передав гетьманство своєму синові — Данилу Скоропадському. Тож Данило став гетьманичем, а після смерті батька — гетьманом. Коли він помер, гетьманство взяла на себе Марія, старша сестра. Вона померла через три роки (в 1959 р.), а після неї за цю справу взялася Єлизавета. Коли ж і вона померла в 1976 році, наймолодша донька Павла Скоропадського Олена Отт- Скоропадська цю справу вже не продовжувала, оголосивши себе поза політикою. Річ у тім, що вона була наймолодшою в сім’ї і не варилася в тому «політичному казані», як старші діти Скоропадського.

Як відомо, в українській діаспорі діяла створена Павлом Скоропадським гетьманська організація, яка за чисельністю поступалася лише Комуністичній партії. Найбільші та найсильніші осередки цієї організації були в США, Канаді, Німеччині й Англії, де живе багато українців. У США американським українцям-гетьманцям уряд навіть дав літаки, які називалися «Київ», «Одеса» і «Львів». У гетьманців була бойова зброя, уніформа, тренувальні табори. Проте з часом потужний гетьманський рух почав занепадати, все рідше виходили книжки про Скоропадського, а його ім’я почало забуватися.

— Отже, ви почали свої дослідження в Канаді, а тепер приїхали сюди, в Україну. Яка мета вашого переїзду в Україну?

— Я приїхав сюди, бо відчув, що маю тут бути. Я прагнув жити на Україні. Моя мама виховала мене так, щоб я знав українську мову, культуру, знав про наш народ, наші пісні та наші танці, про все українське. Мама виховала мене патріотом України. А як я дізнався ще про свій рід, то я вже мало не розірвався всередині — так захотілося повернутися в Україну. Тепер я зрозумів, чому я маю ту енергію, звідки ці думки, що можу прийти в Україну і багато що змінити! Моя кров покладає на мене величезну відповідальність, але я тішуся з того, хоча старші люди мені казали: «Борисе, ти несеш великий якір на плечах, що їдеш в Україну. Через місяць ти повернешся».

— Але місяць пройшов. Ви не повернулися. Як ви почуваєтеся зараз?

Дуже добре почуваюся! І буду жити в Україні для України.

— Ви багато знаєте про свого діда?

— У царські часи Павло Скоропадський був професійним військовим. Він з дитинства вчився і в Греції, і в Італії, багато мандрував. Втратив свого тата, коли йому було 12. Він багато вчився і працював над собою, тож став наймолодшим генералом царя. Він був такий, що хотів бути на фронті, на передовій. Його вояки тому й билися краще, що їхній командир був поруч з ними.

— А ви не знаєте, який був він за характером?

— Я прочитав один зі спогадів, коли в Києві увечорі до його квартири прийшли люди по роботі. В квартирі було три кімнати, де люди збиралися. А його дружина, Олександра, була на кухні. Від кухні — дві кімнати. То вона зайшла в ту кімнату, де він був, і сказала йому: «Павло, не так голосно!» Коли це прочитав, я так сміявся! Все моє життя люди мені казали: «Борисе, не так голосно!» Мені не треба мікрофон, я можу говорити так, що мене почують в останньому ряді.

Мій дід відновив гетьманство через півтора століття після його скасування. Він виріс у Тростянці на Полтавщині, де був його родовий маєток. Там він бачив навколо себе стару козацьку зброю, картини українських діячів, гетьманів...

— А ваші сини вже знають, хто ви такий?

— Так, я розповів їм одразу, як дізнався сам. Я зараз продовжую вивчати свою історію та історію Другого гетьманату, досліджую те, що зробив мій дід, що писав Липинський та інші розумні люди. Шукаю справжні причини стрімкого злету і падіння Другого гетьманату. Я зрозумів, що це була справжня, сильна і незалежна українська держава, тому в мого діда відразу ж з’явилося так багато ворогів.

— Отже, у вас також є вороги?

Нині їх вже не залишилося. Немає сьогодні противників Скоропадських і противників гетьманства, а є противники України. Є противники того, що добре для України. Хоч б ти робив — вони завжди будуть проти цього. Якщо розглянути останні сто чи двісті років історії України, то будь-який об’єктивний дослідник визнає, що найкращим періодом для неї був саме Другий гетьманат — з огляду на розвиток економіки, науки, культури, мистецтва і суспільства в цілому.

— Які головні причини поразки гетьманської держави?

— Я багато думав про це і дійшов висновку, що справа не в економіці, політиці чи невдалій дипломатії. Гетьманат став жертвою брехні, зради, інформаційної війни. Мій дід був аристократом з твердим почуттям обов’язку і кодексу честі. Тому всі ці інтриги і підкилимні змови виходили за межі його розуміння.

Але брехня не може довго існувати. Пізніше багато хто з дідових противників розкаялися і навіть особисто вибачилися перед ним. Одним з них був полковник Євген Коновалець, який уже в Німеччині прийшов до діда і прямо сказав: «Пане гетьмане, я Вас зрадив»...

Тому сьогодні надзвичайно важливо відновити історичну правду про Павла Скоропадського і його державу. У 1918 році йому вдалося на 7 місяців об’єднати тодішню Україну. Я вірю, що правда про Другий гетьманат допоможе об’єднати Україну теперішню. Пізнати історичну правду такою, якою вона є, і донести її до людей — в цьому я бачу своє покликання. Для цього я сюди приїхав. Назавжди.

P.S . Від ведучого рубрики «Історія та Я» Ніхто не може заперечувати заслуг Павла Скоропадського у розвитку української державності та культури. Але історія — не панегірик; і заради справедливості та вірності історичній правді варто вказати на кілька обставин, які, можливо, трохи «приземлять» в чомусь занадто компліментарний образ знаменитого гетьмана. На жаль, неспростовним фактом є те, що режим Павла Скоропадського дуже суттєвою мірою спирався на підтримку німецьких окупаційних військ — і не випадково перестав існувати майже відразу після того, як ці війська пішли з України. І ще. Фактом є також Акт федерації, проголошений Скоропадським 14 листопада 1918 року, за яким гетьман зобов’язався об’єднати Україну з майбутньою небільшовицькою російською державою. Так що, мабуть, тон панегіриків не є аж таким доречним в розмові про Скоропадського...

Олена КАГАНЕЦЬ, Київ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments